Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький

нездібність створити авторитетний державно-національний центр. Це спостереження напрошується, наприклад, коли порівнювати відносини серед української еміґрації із становищем інших національних еміґраційних груп. Як приємно українцеві, коли він не раз може почути від еміґрантів інших національностей слова визнання, подиву й навіть заздрости з приводу того, що українське громадсько-культурне життя на чужині гарно поставлене; і справді, скрізь, де тільки є хоч невеликий гурток українців (а де їх сьогодні на світі немає?!), виростають комітети, організації, культурні установи, видавництва і т. ін. Діється це не в наслідок якоїсь центрально заплянованої й керованої акції, а на підложжі сильного суспільного інстинкту української людини, яка скрізь виявляє нахил горнутися до своєї рідної громади. Однак, не зважаючи на ці великі, реальні досягнення, раз-у-раз бачимо, як нас політично побивають і переганяють навіть малі народці. Чому? Справа не тільки в тому, що інші народи мали до останніх часів або й досі мають свою державність і тому користуються готовою сіткою зв’язків і впливів у світі. Якщо ми цих зв’язків і впливів не посідаємо, якщо світ нашого голосу не слухає, то це тому, що ми не вміємо скоординувати наші зусилля, скерувати їх в одне річище. Поки українство не знайде в собі самому здібности, щоб у власній хаті розв’язати проблему влади і проводу, до того часу наша боротьба за національно-державне самоздійснення буде паралізуватися рідною таки крамолою. Тут не допоможуть ніякі сантиментальні заклики до “згоди”, до “братерської любови”. Політична єдність, хоч має також емоційні передумови, являється в першу чергу питанням правильної організаційної методи. При фальшивих організаційних засновках навіть найкраща т. зв. добра воля не доведе до путнього результату.

Не хочемо на цьому місці ширше розводитися про те, як проблема проводу-влади виглядала у старій Україні. Отже, тільки кілька найконечніших стверджень. Кризи давніх українських державностей (Київської Руси та козаччини) були викликані тим, що Україна не спромоглася на власний монархічний легітимізм - єдину на той час стабільну та авторитетну форму державної організації. Київська Русь не знала прімоґенітури; дідизна Володимира та Ярослава безконечно роздрібнювалася на щораз менші уділи, бо кожний княжий син мав право на окрему частку. До цього приєднувався фатальний звичай спадкувати не з батька на старшого сина, але із старшого на молодшого брата (т. зв. “ліствичноє восхожденіє”). Стосувалося це головне обсади київського великокняжого престолу; коли він звільнявся, на чергу приходив найближчий за старшинством брат покійного великого князя, який переносився до стольного города, передаючи свою дотеперішню волость дальшому братові. Це, очевидно, була тільки теорія, бо у практиці тяжко було зберігати такий штуцерний спадковий закон. Вислід: постійні княжі усобиці й захитання державного авторитету та правопорядку в Руській державі Гарячі скарги на цей стан знайдемо в “Слові о полку Ігореві”.

Ще різкіше ця слабість центральної влади, недостача її легітимних підвалин, проявилася в Козацько-гетьманській державі 17-18 віків. Гетьманський уряд не був демократичною магістратурою, республіканським президентством, виборним на означений реченець та за точно відомими конституційними правилами. Рівночасно гетьманський уряд не був спадково-монархічним. Гетьманська влада не передавалася законно ані шляхом спадкування, ані шляхом правильного вибору; вона обсаджувалася методою “доконаного факту” на випадкових збіговищах або інтриґами старшинських клік, - звичайно під натиском сторонніх потуг - “протекторів”. При такій структурі верховної влади гетьманат не міг набрати рис тривалости, авторитету, правовости. Цілими десятиліттями, головне в період т. зв. Руїни (друга половина 17 століття), тяглася перманентна бійка за булаву, аж до повного розхитання Козацької держави, як самостійного політичного тіла.

Не можна сказати, щоб не було в українській історії зусиль знайти вихід з цього становища. Згадаймо про два моменти нашої історії: Галицько-Волинську державу та козацьку Україну на шпилі могутности, за гетьманування Богдана Хмельницького. Те, що відрізняє Галицько-Волинське королівство від Київської Руси - це прийняття принципу прімоґенітури, який забезпечував неподільність території та гарантував скріплення авторитету династії Романовичів. Щодо Хмельницького, то відоме діло, що його концепція гетьманської влади була монархічна. Цей колишній польський “реґа-ліст” (прихильник тієї партії шляхетської Речіпосполитої, що прагнула до скріплення королівської влади), ставши на шлях творення незалежної української державности, не уявляв її інакше, як у монархічно-леґітимістичній формі. Чому сам Хмельницький не коронувався на князя чи короля? Якщо він цього не зробив, це вказує на його великий державницький такт. Хмельницький був свідомий того, що революційне походження його влади ще надто свіже, що люди на Україні ще надто добре пам’ятають його простим сотником. Монархічний авторитет базується на спадковості. Колишній чигиринський сотник міг бути щасливим революційним вождем, але не легітимним “самодержцем руським”. Інше діло, якби йому було вдалося передати владу синові. Тиміш Хмельниченко, змолоду призначений до булави, одружений з донькою молдавського господаря, посідав би авторитет та авреолю монарха.

Через різні обставини - натиск сусідів та відосередні тенденції серед самої української громадськости - не вдалося закріпити українського монархічного легітимізму. Де не значить, що цього роду політичне світовідчування було чуже українському народові. Але, не знаходячи рідного кристалізаційного пункту, український легітимізм спрямувався на чужі династії. Організаційний принцип, що його реалізація у власній хаті була б забезпечила існування питомого українського правопорядку й тим самим української державности, став помостом до денаціоналізації. Ця ситуація двічі повторилася в українській історії в литовсько-польському та петербурзькому періодах. В обох випадках структура політичного феномену дуже подібна: у початковій фазі ідеться тільки про визнання зверхности чужої династії, - Гедиминовичів-Яґайлонів, чи пак Романових, - при різночасному збереженні, а навіть енергійному відстоюванні самобутнього характеру українських земель; але крок за кроком це визнання чужої династії приводило до прийняття чужої державної ідеології, а згодом до повної політичної нівеляції.

Спробуймо глянути з цього погляду на добу останніх визвольних змагань 1917-21 років. Про причини невдачі визвольних змагань не переводиться дискусія в українській публіцистиці. Можна почути найбільш протилежні опінії: одні вказують на міжнародну обстановку, інші на недостачу т. зв. національної свідомости серед українського народу; одні думають, що українські уряди занадто потурали нерозумним і руїнницьким економічним постулятам мас (апетитові селянина на “земельку” тощо), інші й досі переконані, що українська національна інтеліґенція програла тому, що не вміла утотожнити себе із соціяльними прагненнями мас (див. опублікований недавно “Відкритий лист” Володимира Винниченка). Не будемо запускатися в аналізу тих тез, що з них кожна може мати свою частку правди. Але, на нашу думку, головна причина провалу самостійної української державности в тому, що ми не зуміли розв’язати проблеми влади. Вживаючи термінології Ферреро, Україна не зуміла перейти від фази “революційної” до фази “легітимної”; всі українські уряди цієї доби (не тільки “ліві”, але також і Гетьманат