Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
Я знаю, що ці думки можуть з різних боків зустрітися з пристрасними запереченнями. Опоненти будуть посилатися на те, що російський народ, мовляв, тільки жертва комуністичного режиму, що він, не менше від інших народів СРСР, терпить від рук своїх теперішніх володарів. Визнаю, що в цьому арґументі криється зерно правди; але речі треба бачити в їхній належній перспективі. Поперше, якщо навіть відповідає правді, що всі народи, включно з російським, пригнічені радянською системою, то з цього ще не слідує, що однаковий тягар падає на всі нації. Згідно з офіційною радянською статистикою, кількість українського населення зменшилася між двома народочисленнями, 1926 і 1939 року, із 31 на 28 мільйонів. Коли до цього дорахувати втрачений природний приріст, що давніше був на Україні одним з найвищих в Европі, то побачимо у висновку, що в наслідок більшовицького терору український народ утратив упродовж тільки 13 т. зв. “мирних” років біля 7-10 мільйонів душ. Під час другої світової війни всесоюзний уряд зліквідував чотири “автономні республіки” на Криму й Північному Кавказі, а їх населення або знищив на місці, або заслав на примусові роботи на далекій півночі. Рівночасно з цим комуністичні можновладці різними способами протеґували російський народ коштом інших націй. Ці короткі зауваги повинні служити вистачальною відповіддю тим, що осмілюються говорити про “спільну долю” росіян і неросіян у Радянському Союзі. Подруге, нема сумніву в тому, що також російські трудящі маси, російські робітники й селяни, експлуатовані бюрократичними галапасами, а російські інтелектуалісти обмежені у свободі культурної творчости й наукового досліду. Це, напевно, спричиняє страждання багатьом росіянам. Проте режим дає російському елементові, що являється провідною нацією СРСР та наріжним каменем світового комунізму, дуже суттєві компенсати: задоволення його жадоби влади, його імперіялістичної мегаломанії, старих месіяністичних мрій про покликання російського народу бути “вождем людства”, а Москві стати новим “Третім Римом”. Додаймо до цього матеріяльні інтереси радянської бюрократичної верстви, зложеної переважно з росіян, що її існування залежить від того, щоб комуністична система продовжувала тривати й по змозі поширювалася на нові країни. Не сміємо замикати очей на сумний факт: навіть росіяни, що є ідеологічними противниками комунізму, заражені імперіялістичним комплексом, і вони аж надто легко готові забувати про свободолюбні гасла, коли загрожена великодержавна позиція Москви й її панування над іншими народами.
Карл Маркс сказав раз велике слово: “Народ, що поневолює інші народи, не може сам бути вільний”. Ось ядро всієї “російської проблеми”! Деспотичний внутрішній устрій як старої, царської, так і нової, радянської Росії - конечне доповнення зовнішньої політики, яка навіть під час миру ніколи не виходила з “психози оточення” (уроєння, що вона оточена ворожими державами, що заприсяглися на її згубу). Російська зовнішня політика, наставлена на територіяльне поширення та на панування над іншими народами, вирощувала гіпертрофований бюрократично-військово-поліційний апарат. Цей апарат, що ним многонаціональна імперія держиться вкупі, немов залізним обручем, заглушує в самому російському громадянстві всі паростки свободи. Найщасливішим днем в історії турецького народу був той, коли розпалася стара Оттоманська імперія; бо щойно тоді, визволившися від уроєного “імперського покликання”, змогли турки відвернутися від політики екстенсивної, політики завоювань, та звернутися до політики інтенсивної, себто до зусиль над культурним піднесенням і поступом власної занедбаної країни. Я переконаний, що це теж єдиний шлях до демократизації Росії. Розбиття імперської єдности Росії-СРСР було б найбільшим благодійством не тільки для поневолених Москвою неросійських народів, але навіть для самого російського народу. Тому політику, що прямує до цієї мети, ніяк не годиться називати “протиросійською”.
II
Завдання наступних заміток накреслити кількома лініями розвиток української політичної думки у відношенні до російської проблеми та схарактеризувати наше сучасне ставлення до неї.
Український національний рух на Наддніпрянщині пов’язував у 19 стол. справу визволення власного народу із зміною політичного устрою в цілій Російській імперії. Бачачи запоруку кращого майбутнього для України в демократизації та федералізації Росії, наші тогочасні діячі шукали за союзниками серед російських опозиційних і революційних кіл, а також серед інших народів імперії. Від часів Кирило-Методіївського Братства через Драгоманова, аж до З’їзду національностей, організованого у Києві восени 1917 року за ініціятивою Грушевського - українці належали до головних носіїв федералістичної ідеї у старій Росії.
У міжвоєнну добу прийшла черга на сильну реакцію проти тієї федералістичної традиції 19 стол. Прищепилося нове переконання, що згідно з ним наші старі діячі, аж по добу Центральної Ради включно, занадто дбали про інтереси всеросійської демократії й тому, мовляв, занедбували національні інтереси самої України. Тепер же люди повірили, що все, що нас відхиляє від основного завдання, виборення власної держави, - отже всякі універсальні гасла та політичні цілі, що виходять за межі української державної рації, - є каригідним марнотратством національної енергії. Якщо ж ідеться спеціяльно про російську проблему, то відношення до неї можна б схарактеризувати в таких словах: “Ми прагнемо державного відокремлення України від Росії. Що станеться з самою Росією - нас не обходить. Чи росіяни залишаться з більшовицьким режимом, чи повернуться до царя або Керенського - це їхня внутрішня справа, що до неї нам нема ніякого діла. Для нас це не робить жодної різниці, бо для нас усі москалі одним миром мазані”. Молоде покоління, що в міжвоєнну добу виростало на західньоукраїнських землях та що його світогляд формувався підо впливом націоналістичного руху, російської проблематики взагалі не знало й нею не цікавилося. Тут заважила школа Донцова, яка защеплювала зневагу до російства. Алеж бо коли сам Донцов писав на сторінках “Літературно-Наукового Вісника”, що російська культура нікчемна, то - без уваги на те, чи він мав рацію, чи ні, - він бодай говорив про речі, які він знав; російська література була йому, очевидно, добре знайома. Але молоді націоналісти робили з цих донцовських писань зовсім інакший висновок: що російська проблематика взагалі не достойна того, щоб у неї заглиблюватися. Цікавитися російською історією, літературою чи навіть уміти читати по-російськи вважалося серед націоналістів рішуче за ознаку поганого тону. Вислід цієї постави був такий, що коли від 1939 року західнім українцям довелося зустрітися віч-на-віч з
