Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький

частина української еміґраційної преси та наших політичних діячів, це, на жаль, тон “зоологічного шовінізму”. Візьмім дрібну, але характеристичну справу національної номенклятури: нічого не можна мати проти термінів “Москва”, “московський”, якщо їх уживати у відповідному контексті, наприклад, у відношенні до Московського царства 16-17 вв.; зовсім інакше діло, якщо хтось хоче оту “московитську” термінологію зробити обов’язковою у відношенні до модерної Росії, очевидно, з ціллю образити й принизити російський народ. (Пригадуються зовсім подібні термінологічні вибрики, що їх колись до нас, українців, допускалися польські шовіністи). Самозванними “експертами” до російської (чи пак “московитської”) проблематики, що пописуються на сторінках наших періодиків, є часто маніяки, що їх свідомість затруєна імпотентним ненависництвом; вони словесними оргіями компенсують почуття власної безсилости. Дуже характеристичне явище: коли хтось протиставляється маячінням тих “експертів”, їхня сліпа злоба негайно звертається проти такого “єретика”, якого вони намагаються очорнити як закаптуреного москвофіла. Очевидно, в такій атмосфері надзвичайно тяжко формулювати якусь раціональну українську політику у відношенні до російської проблеми.

Виринає питання про причини такого стану. Причина, мабуть, подвійна. Поперше, наша громадськість не зуміла ще перебороти в собі до кінця ідеологічні впливи тоталітарного, вождівського націоналізму, що користувався популярністю на західньоукраїнських землях міжвоєнного періоду. Подруге, дається відчути низький рівень інтелектуальної й політичної культури лідерів американсько-української колонії. Дякуючи дивовижному пов’язанню політичної репрезентації з керівництвом асекураційних (т. зв. “братських”) товариств, офіційними речниками української справи на терені США є люди типу дрібних політично-фінансових дільців (по-американськи - “оперейторів”). Навіть не відмовляючи їм доброї волі, треба ствердити, що їх розуміння речей часто дуже примітивне. Хто, наприклад, мав нагоду чути промови тих діячів, той знає, що вони не здібні розвинути якусь думку; це заступає крик і сипання “патріотичними” фразами. А що ж легшого, ніж “переїхатися по москалеві”? Для цього не треба знати ані російської історії, ані радянської системи, ані всієї складної проблематики українсько-російських взаємин.

Треба твердо тямити от що: погрози й лайки (з безпечної віддалі) на адресу сильнішого ворога - це не поведінка людей і суспільства, що мають почуття самопошани. Далі: політичне плянування вимагає речевости; навіть якщо визнати, що почуття ненависти до ворога в певних ситуаціях психологічно зовсім зрозуміле, то такі розбурхані емоції самі собою ще не творять політики, і гістерія не може служити як підмінка політичної концепції.

Очевидно, ота проповідь антимосковського зненависництва не принесла Росії найменшої шкоди; не тільки могутній, сьогодні тріюмфуючій більшовицькій Росії, але навіть престижеві російської еміґрації в західніх країнах, зокрема в США Такою поставою ми шкодимо тільки самі собі, бо спричиняємося до того, що про українців утверджується опінія як про вузьких, засліплених шовіністів, позбавлених будь-яких позитивних вартостей.

Візьмім приклад, що не стосується безпосередньо політичної ділянки, хоч кидає на неї світло. Це взяте з особистого досвіду українця, якому доводиться працювати високошкільним викладачем в Америці та який, як автор цих рядків, читає курс історії Росії. Чи такий викладач може дозволити собі на те, щоб у своїх лекціях давати вияв почуттям українського патріотичного ресантименту? Коли б він був настільки дурний і нетактовний, щоб таке робити, він цим тільки підкопав би довір’я до себе своїх студентів. На те, щоб здобути й заслужити собі це довір’я, студенти мусять, поперше, бачити, що професор добрий знавець свого предмету і, подруге, що він безсторонній. Чим викладач буде об’єктивніший, - тим сильніший буде його вплив на свідомість студента. Всяка пропаґандистська нотка тут звучатиме як дисонанс. Інше діло: український історик у цій ролі американського професора даватиме курс історії Росії в зовсім іншому розрізі, ніж це робив би росіянин; він насвітлюватиме факти і проблеми, що їх російська історіографія (та на ній побудована американська література про Росію) звичайно обминає і промовчує.

З цим в’яжеться інша, ширша справа. Український учений, що хоче працювати в західніх, зокрема американських університетах, не може за своєю науковою підготовкою бути тільки україністом. Якщо він мовник, то мусить бути славістом взагалі; якщо історик, то мусить бути спроможний викладати історію Росії і Східньої Европи; якщо економіст, то мусить не тільки знати економіку УРСР, але й цілого Радянського Союзу, й комуністичного бльоку і т. д. І нікуди правди діти, в усіх дисциплінах, що стосуються Східньої Европи, на першому місці стоїть русистика. Отже, ситуація до певної міри аналогічна з тією, яку ми бачили раніше, коли мова була про становище сучасної підсовєтської української інтеліґенції. Український науковець у США, якщо він не хоче себе професійно дискваліфікувати, не може дозволити собі на те, щоб іґнорувати російську проблематику, або щоб підходити до неї з поставою генерального заперечення. Але нема ніякої причини, чому таке становище не могло б бути якраз джерелом сили. Українцеві (чи “американцеві українського походження”) російський світ, безперечно, ближчий і більш зрозумілий, ніж природному американцеві. Отже український студійник має тут перевагу над своїм американським колеґою, а рівночасно він вільний від російських пересудів. Вже в перші повоєнні роки, пишучи на сторінках ульмівських “Українських вістей”, Юрій Шевельов блискуче розвинув тезу, що українська вільна наука покликана досліджувати ті російські проблеми, що їх, із зрозумілих причин, занедбувала російська наука. Сьогодні бачимо, як українські науковці молодшого покоління, що здобувають докторати в американських університетах, обирають як теми своїх дисертацій такі проблеми, як соціологія російської інтеліґенції, розвиток російської конституційної доктрини тощо. Можна бути певним, що українські дослідники зуміють у цих працях відкрити нові перспективи для об’єктивного пізнання Росії. Ці зусилля заслуговують на заохоту й підтримку. Але даремно було б сподіватися до такої негаласливої роботи, не зважаючи на її велетенську вагу, зрозуміння офіційних лідерів українсько-американської спільноти. Про те, як вони дивляться на завдання нашої “наукової політики”, свідчить недавня постанова: замовити еляборат, що остаточно й раз назавжди спростував би всі фальшиві уявлення про історію Росії, що засіли в американських головах; одним словом, своєрідна репліка на “Неизвращенную историю Украины”, що її сплодив один російський еміґраційний маніяк[352]. Геніяльна ідея, щоб одним томом (який, можемо заздалегідь битися об заклад, матиме радше журналістичний, ніж академічний характер!) зробити переворот в американській науковій думці щодо Росії, показує, як страшенно далекі панове, що відповідальні за цю постанову, від серйозного ставлення до цих серйозних справ[353].

Глибоке сприймання ідеї свободи означає, що ми, обстоюючи свободу української нації, рівночасно визнаємо право на свободу російської нації. Свобода неподільна. Оскільки не можна сподіватися, щоб на північ від Курська розлився океан, що поглинув би всіх росіян, мусимо в засаді прямувати до того, щоб у майбутньому добитися з російською нацією й державою добросусідських взаємин. Це не