Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький

цьому вислові криється глибока політична мудрість. Єдиною тривкою ґарантією стабільности та авторитету влади є добровільна згода самих підвладних, їхнє щире переконання в законності і покликаності проводу. Оскільки диференціяція суспільства на “еліту” і “масу”, на “провідну верству” й “народ” є конечна і всюдисуща, бо заложена в незмінній, природній структурі всякої організованої людської громади, остільки конечною передумовою суспільного миру являється, щоб владні групи втішалися добровільним визнанням з боку мас, та й самі поводилися так, щоб це визнання тривало за собою забезпечити. Очевидно, ніяке організоване суспільство (по наші часи найвищою формою суспільної організації є держави) не може обійтися без апарату насильства: війська, поліції і т. ін. Але для “нормальної” держави притаманне, що насильні міри застосовуються в доволі рідких, виняткових випадках (у відношенні до злочинців, зовнішніх напасників тощо), тоді як загальним правилом лишається добровільна підтримка, що її громадянство дає “своїй” владі. Це можливе тільки у площині спільної правно-політичної свідомости, що сполучає воєдино, взаємозобов’язує правителів і “народ”. Відомий еспанський філософ і соціолог Ортеґа-і-Ґассет висловлює в одному з недавніх своїх есеїв, “Про Римську імперію”, думку, що ідентична з думкою Ферреро: “Нема в державі ніякої важливішої проблеми, як добровільне узгіднення загальної волі всіх громадян щодо того, хто управнений до влади” (цитуємо з пам’яті).

Владу, що має фундамент у правовій свідомості загалу, називає Ферреро “легітимною”. При надзвичайній різноманітності конституційних форм у деталях, витворила, на думку Ферреро, цивілізація західнього світу у дотеперішньому історичному розвитку тільки два основні леґітимістичні принципи: легітимізм династично-монархічний і легітимізм демократичний. Обидва ці принципи Ферреро називає “опікунчими духами” держави, бо вони захищають державу перед вибухом демонічних стихій терору та розгнузданого насильства. Обом видам легітимізму протиставляє Ферреро владу “революційного” типу, яка позбавлена правової основи й базується на страху та насильстві.

Таємниця обох “опікунчих духів” у тому, що вони, кожний з них на свій лад, дають відповідь на питання, кому належить провід держави. Згідно з монархічно-династичним принципом, про це вирішує факт народження; згідно з демократичним принципом -вирішує вибір. Загально відомо, що ні спадковість, ні виборність влади не гарантують, що до проводу завжди попадатимуть дійсно найкращі люди, в розумінні “аристократії талантів” чи громадянських чеснот. Легітимізм не є якимось чудотворним ліком, що автоматично розв’язує всі труднощі політичного життя. Але він обмежує сваволю, вносячи точно означений порядок у владні відношення. Це велетенське благословення для народів. З цілою силою треба при цьому підкреслити, що це обмеження сваволі є двостороннє, себто стосується воно не тільки мас, але й самої провідної верхівки. Наприклад, у легітимній монархії володар не має змоги змінити закони династичної спадковости, хоч він, може, не раз волів би передати скіптер не старшому, але молодшому, улюбленому синові.

Джерелом монархічного легітимізму була віра в обраність певних родів, що над ними спочиває особлива ласка Божого Провидіння. Сучасній європейській людині, яка прийняла вже зовсім інші категорії політичного світовідчування, тяжко собі уявити той ентузіязм і майже релігійну пошану, що оточували колись панівні династії. Королівський уряд носив безперечно сакральні риск обряд коронації був релігійним таїнством, що високо підіймав помазанника Божого понад звичайних смертних. Наприклад, у Франції впродовж століть трималося вірування, що король має силу ізціляти рукоположенням. Дріб’язковий придворний церемоніял виконувався з точністю та впертістю священнодійства. Формула “милістю Божою”, що входила до титулу суверенних монархів, мала свій глибокий сенс. Вона значила, що монархова влада дарована згори, Богом, а не якоюнебудь людською волею. Довкруги цього центру зосереджувалася вся суспільна ієрархія цієї доби. Її провідне ядро творить родова аристократія, що поділяє, хоч у меншому ступені, престиж та авторитет монархічної влади. Кожний аристократ-февдал - це малий король, кожна шляхетська родина - це маленька династія, з тими самими суворо дотримуваними законами спадковости та прімоґенітури. Помилкою було б ідеалізувати це февдально-монархічне суспільство, як це робили деякі модерні автори, що в середньовіччі та в становому ладі шукали “солідаристичної” ідилії. При февдалізмі боротьба одиниць і груп не вщухала ніколи, як і сьогодні. Але, з другого боку, не дасться заперечити, що завдяки монархічно-династичному принципові крок за кроком переборено анархію, роздрібненість, “кулачне право”, які характеризували відносини в Европі на переломі першого та другого тисячоліття християнської ери. Вершинним пунктом панування монархічно-династичного принципу були великі “регулярні монархії” доби барокко та т. зв. просвіченого абсолютизму. З того часу, від половини 18 століття, наступає швидкий заник монархічного легітимізму, що йому на зміну приходить черговий “опікунчий дух” націй - легітимізм демократичний.

Першим великим ідеологом модерної демократії був Руссо, що у трактаті “Про суспільний договір” ідеї влади “милістю Божою” протиставив ідею народного суверенітету. Руссо мав на думці передусім відносини у своїй батьківщині, у швайцарських городських республіках; він боровся за те, щоб у його рідній Женеві демократія перемогла дотеперішній олігархічний режим дідичного патриціяту. Руссо не догадувався, що здійснення демократії можливе у великих державах. Але ще до кінця 18 століття демократія прийшла до влади у двох великих країнах; молодих Сполучених Штатах Америки та старій королівській Франції. Американська конституція вперше прийняла, як основу політичного правопорядку, засаду, що джерелом влади є делегування її самим народом. Іншими словами; в демократії джерело влади перенесене згори вниз, “воля народу” посіла те місце, що його при “Старому режимі” (назва передреволюційної Франції та Европи) посідала монархічна влада “з ласки Божої”. Поняття “волі народу” вимагає деяких пояснень. Поперше, діяння демократичної народної волі зовсім не перечить існуванню панівних меншостей і суспільної ієрархії; тільки що в демократії панівні групи виконують свої функції “від імени народу” та під його контролем; виборами народ має змогу безпосередньо впливати на персональний склад та обсаду урядових становищ, включно з найвищими. Подруге, якщо демократичний легітимізм має бути життєздатний, він не сміє бути фальшований; себто воля народу не може бути тільки конституційною фікцією, вона не може фабрикуватися урядовим натиском згори; мусить існувати свобода формування політичної думки, включно з конституційно ґарантованими правами опозиції та політичної свободи рухів для меншостей, а кожному громадянинові зокрема мусить бути дана ефективна змога вибору між різними програмами й кандидатами.

Часто говорять про Америку, як молодий континент. Це правда, але не належить забувати, що американська конституція сьогодні найстарша чинна демократична конституція світу, що незмінно (тільки з коректурами та доповненнями) перетривала від 1787 року. Бурхливіша доля європейської демократії. Вже перший демократичний експеримент, під час французької революції, скінчився повною невдачею: перемогою насамперед якобінської, а трохи згодом бонапартистської диктатури. Дуже цікаві міркування Ферреро про європейське 19 століття, виповнене то змагом, то компромісами обох “опікунчих духів”. Віденський конґрес (1815) - останнє зусилля поставити