Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький

Якщо ми виступаємо як шовіністи й ненависники російського народу, ми всіх росіян об’єднуємо проти себе Бо навіть ті росіяни, що є противниками комуністичної диктатури, не можуть не почувати себе ображеними такою поставою у своїй людській і національній гідності. Хтось міг би сказати, що це не робить ніякої різниці, бо всі росіяни й так наші закляті вороги. Але таке твердження передчасне. Бо можна довести, що від декабристів аж до наших днів були й є росіяни, що готові респектувати українські права, а навіть у меншій чи більшій мірі схильні сприйняти “Українську концепцію” реорганізації Східньої Европи, - звичайно, не тому, що вона “українська”, а тому, що вона випливає з універсальних принципів свободи, що до них навіть деякі росіяни не можуть бути глухі. Чейже за наших днів ми бачили такі постаті, як шляхетний Г. Федотов, визначний богослов і історик, або Г. Алексінський, ветеран російської соціял-демократії. Коли нещодавно на шпальтах російської еміґраційної преси відбулася дискусія про “украинский вопрос”, несподівано почули ми цілий ряд голосів, що походили від зовсім невідомих, рядових російських громадян, які висловилися за визнання України як рівнорядної незалежної нації та за ревізію досьогочасних російсько-українських відносин. Правда, це все тільки винятки, відокремлені голоси. Але чи ми робимо якісь зусилля, щоб таких голосів було більше? Досі бувало так, що росіяни робили “ідеологічні диверсії” в українському світі. При більш умілій українській політиці могло б бути навпаки. Коли б нам цього вдалося досягти, то це напевно вплинуло б поважно й на ставлення західніх експертів і політиків до української спра-ви. Це, власне, було б практичне “передрішенство”, наскільки воно взагалі можливе в еміґраційних умовах.

На закінчення ще така теза, що вимагала б ширшого обговорення, але я подаю її тут майже в афористичній формі: українська політична думка мусить спромогтися на синтезу лібералізму й федералізму 19 стол. та державництва першої половини 20 стол. Наші провідники з 19 стол. добре бачили універсальні перспективи української справи, що її вони не відокремлювали від перебудови всієї Східньої Европи на підвалинах свободи; але вони надто покладалися на сторонні сили, на автоматизм соціяльного проґресу, вони не вміли мислити категоріями влади; вони відчували протиріччя між владою і свободою, тоді коли свободолюбні англосакси мають інстинкт влади у крові Активне самостійництво, що народилося з велетенського досвіду визвольних змагань (та що його найкрайнішим і подекуди вже гіпертрофованим виявом був оунівський націоналізм), слушно ставило акцент на елементах національної підметности, бойовости, владности; але воно звузило інтелектуальні обрії українства й не відчувало того, що національне тільки тоді може бути здорове, коли коріниться в універсальних вартостях. Тепер, коли ми вже виразно бачимо слабості однієї, як і другої позиції, назрів час, коли можемо сполучити те, що в них обох сильне. Так приходимо до концепції української державности, як наріжного каменя великої спілки вільних східньоевропейських націй.

ПРАВОПОРЯДОК І РЕВОЛЮЦІЯ{56}

Ґулієльмо Ферреро, видатний італійський історик та політичний мислитель, уславився перед першою світовою війною великим, п’ятотимовим циклом “Велич та занепад Риму”. Не помирившися, як переконаний ліберал, із фашистівським режимом, Ферреро пішов у 1930 році на еміґрацію до Швайцарії, працював професором університету в Женеві, де помер у 1942 році. Книга п. н. “Влада: Про невидимих опікунчих духів держави”, що про неї тут говоритимемо, є останнім твором Феррера, плодом його довголітніх роздумів, його політичним заповітом.

Нашій читацькій громаді Ферреро не повинен бути цілком невідомий. Визначний історик Степан Томашівський високо цінив Ферреро й опублікував російською мовою в берлінському видавництві “Ратай”, ще в першій половині двадцятих років, студію Ферреро “Руїна античної цивілізації”. Проблема про причини загибелі античної цивілізації та її останнього втілення, Римської імперії, здавна вважається пробним каменем історіософічної та соціологічної думки. Причинок Ферреро до цього питання цінний і ориґінальний. Катастрофу, яка постигла Римську імперію в III столітті по Хр., коли квітуча, непереможна світова держава за час життя одного покоління перетворилася на жахливе румовище, Ферреро розглядає як своєрідну “конституційну кризу”. Конфлікт між традиційним римським джерелом правопорядку, сенатом, та імператорською владою позбавив останню її дотеперішньої леґальної основи, сенатської санкції; у висліді цього сама імператорська влада “зависла в повітрі” та стала іграшкою в руках розбещеної вояччини.

Сучасний окцидентальний світ багато дечим нагадує добу схилу Римської імперії. Тут, як і там, неповного півстоліття вистачило, щоб людство, що втішалося максимальним добробутом, тривалим миром, широко розвиненими індивідуальними вольностями, кинути в анархію та руїну поворотної хвилі варварства. Кращі уми сучасности ламають собі голови над причинами цієї катастрофи. Паралеля між долею античної та новоєвропейської культури напрошується сама собою. Тому й нічого дивного, що чимало історіософічних конструкцій (у цьому порядку також популярні теорії Шпенґлера) базуються на цій паралелі Те саме бачимо в Ферреро: його остання книга, де говориться про велику кризу сучасности, виразно перегукується з його ранішими студіями з староримської історії.

Ми напевне не зрозуміли б як слід намірів Ферреро, якби схотіли прийняти його міркування в ексклюзивному, моністичному сенсі; мовляв, ніяких інших причин світової кризи, як ті, що про них іде мова в обговорюваній книзі, немає. Але суспільно-історичне буття людства такий складний, многогранний процес, що він допускає, а навіть вимагає плюралістичного тлумачення. Говорячи про кризу новоєвропейської окцидентальної цивілізації, один дослідник буде її, наприклад, бачити в перспективі “кризи релігійної свідомости, інший у перспективі “кризи капіталістичної економіки”. Один і другий погляд, як і ще цілий ряд інших, відносно виправданий, себто має свою рацію в дійсності досліджуваного об’єкту. Можна сперечатися щодо того, чи Ферреро в останньому своєму творі сягнув аж до найглибших, “остаточних” коренів катастрофи європейського світу. Мабуть, доводиться визнати, що перспектива Ферреро дуже неповна, одностороння, але в цьому рівночасно її сила. Бо ота односторонність дозволяє Ферреро з ясністю та переконливою силою звернути увагу на один бік справи, звичайно не запримічуваний, а його велика вага безсумнівна. Криза сучасности - це для Ферреро передусім катастрофальна дегенерація політичної культури європейської людини; знову це явище викликане заломанням фундаментів правопорядку, що на них трималося до цього часу державно-політичне життя націй Окциденту.

Основна теза Ферреро дуже ясна та проста: влада, щоб бути міцною та стабільною, не може будуватися тільки на насильстві. “На багнет можна спертися, але годі на ньому сидіти”, - сказав Талейран Наполеонові. У