Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький

Автор цих рядків мав нагоду недавно довідатися чимало про настрої й погляди, панівні серед сучасної підсовєтської української інтеліґенції. Ці інформації стосуються не “нео-малоросів” і не партійних опортуністів, яким “все равно”, крім їхньої кар’єри, а власне патріотичних елементів, які в минулому не раз зазнавали переслідувань за своє українство, та що ними в першій мірі держиться сьогодні український культурний процес на радянщині. Отож ставлення цієї верстви до російської проблеми зовсім інакше, ніж те, що було загальноприйняте на Західній Україні перед 1939 роком. Гідне уваги, що погляди, які я спробую нижче переказати, поширені не тільки серед наддніпрянської, але й серед сучасної інтеліґенції західніх областей.

Новість полягає не в тому, що люди перестали бажати волі й самостійности своїй країні, що вони примирилися з російською гегемонією над Україною і пробачили Москві всі ті страхіття, що їх вона заподіяла українському народові. Алеж бо, - чи це комусь подобається, чи ні - пов’язаність України з Росією є, на даному історичному етапі, життєвим фактом, що з ним не можуть не рахуватися навіть найбільші противники сучасної системи. Приклад Угорщини і Польщі остаточно переконав людей, що Україна не може сама визволитися з-під російсько-комуністичного контролю. Навіть коли думати категоріями революційної боротьби, то ясно, що революція, щоб бути успішною, мусіла б, як у 1917 році, початися в центрі імперії; чейже без попереднього повалення царату не було б ані Центральної Ради, ані української державности. У кожному разі люди здають собі справу з того, що доля України у великій мірі залежатиме від розвитку цілого комуністичного бльоку, отже в першу чергу таки від Росії. Стосується це не тільки до якихось можливих радикальних змін, але навіть дрібних хитань у політиці Кремлю. Для українців, що живуть у рамах комуністичної системи, не є байдужим питання, хто очолює російську комуністичну верхівку у Кремлі. Наприклад, є вістки, що українська громадськість особливо побоювалася приходу до влади військової кліки, що її речником був маршал Жуков. Українці, що діють у межах тамошньої дійсности та користуються в ній деякими впливами, примушені шукати площини співпраці з тими російськими колами, що репрезентують відносно “ліберальний” курс комуністичної політики. Якщо підсовєтський українець мусить диференціювати між росіянами, виділяючи серед них тих, що в них він бачить або потенціяльних союзників, або принаймні “менше зло”, -то ясно, що він не може дозволити собі на розкіш казати, що “всі москалі одним миром мазані”. Подібні ствердження можна зробити щодо культурної ділянки. Духова ізоляція від зовнішнього, зокрема західнього, світу, одностороння орієнтація на російську культуру, - це наслідки колоніяльного стану Радянської України. Проте в нинішній ситуації для українського літератора й науковця російська книга потрібна на кожному кроці. Висновки такі: нема такого національно свідомого українця, якого задовольняв би сучасний характер російсько-українських відносин; але при фактичних тісних пов’язаннях підсовєтський українець не може ненавидіти “всіх росіян” чи тотально заперечувати й відкидати все російське. Для такої постави, що її свого часу щодо російства плекав наш націоналістичний рух, у підсовєтській дійсності просто нема місця.

Я далекий від того, щоб думати, що погляди й настрої, які поширені серед наших крайових земляків, мали б автоматично бути обов’язкові й для української еміґрації. Але, з другого боку, еміґрація мусить здавати собі справу з того, що мислять наші рідні вдома, й це в якийсь спосіб враховувати в нашому політичному плянуванні. Якщо не будемо цього робити, існує небезпека внутрішнього відчуження, так що еміґрація і край можуть просто перестати себе взаємно розуміти.

Почесне завдання еміґрації - бути носієм і речником української самостійницької ідеї, яка сьогодні загнана під землю на самій Україні. Еміґрація покликана до того, щоб повсякчасно протестувати й викривати всі акти насильства, що їх Москва чинить над нашим народом. Еміґрантів часто переслідує пригноблююче почуття, що їх голос, так би мовити, зависає в порожнечі: бо до рідного народу цей голос не доходить, а чужий світ теж не звертає на нього уваги. Проте треба мати силу й відвагу працювати для майбутнього, не надіючися на швидкі й видимі успіхи.

Висловленими вище заувагами я хотів виразно зазначити, що я не ставлю під сумнів засадничо протиросійського, як і протикомуністичного, наставлення української еміґрації у країнах вільного світу. Але Вважаю, що ті форми, що в них виявляється ця наша настанова, в багатьох відношеннях проблематичні і вимагають ревізії. Наша протиросійська боротьба аж надто часто ведеться способами, які нераціональні і на довшу мету шкідливі для нас самих.

Ми вміємо краще з’ясувати те, чого ми не хочемо, ніж формулювати позитивну концепцію. Який лад хочемо поставити на місце російсько-комуністичної системи? Коли кажемо, що прагнемо самостійної української держави, то така відповідь може задовольнити хіба нас самих (хоч і тут в умі залишається багато знаків запиту; про яку самостійну Україну йдеться? чи про таку, що в ній господарювала б якась жовтоблакитна “чрезвичайка”?); але ж те, що світ хотів би почути від нас, - це концепція реорганізації всієї Східньої Европи, очевидно, включно з самою Росією. Якщо ми обмежимося до “сепаратизму”, себто по суті до неґативної програми, ми виставляємо свідоцтво убозства української політичної думки. Іншими словами; треба уміти пов’язувати специфічні національні інтереси з універсальними ідеями й концепціями; у цьому відношенні, до речі, ми могли б багато навчитися від росіян.

Комуністична ідея, що її прапороносцем є Росія, являється своєрідною модерною “секуляризованою релігією”, що в її основі лежить віра в побудову “земного раю”. Великою ідеєю, що її Захід протиставляє комуністичному “матеріялістичному іслямові”, є ідея свободи; вільної людської особи, вільної (конституційно-демократичної) держави, свободи національного самовизначення. Українські традиції передвизначають Україну до ролі прапороносця ідеї свободи на Сході Европи. Боротьба за українське національне визволення невід’ємна від боротьби за перебудову всієї східньої частини європейського континенту на нових, ліберальних підвалинах.

Але чи ми, сучасна українська еміґрація, дозріли до того, щоб бути достойними представниками цієї великої концепції? Ідея свободи зобов’язує; це не є трамвай, що з нього можна висісти на кожному перехресті. Не вистачає при різних святкових нагодах гукати про “свободу народам, свободу людині”, коли ті, що носять ці гасла на устах, подобають на їх ходячі карикатури.

Тут торкаємося справи відношення української еміґрації до російської проблеми. Викривання російського імперіялізму - одне діло; інше діло - постійний глум і лайка на адресу російського народу і російської культури. “Це тон творить музику”, - каже французька приповідка. Тон, що його у відношенні до всього російського прийняла велика