Моя хороша дівчинка - Ліля Ваніль

Востаннє проходжусь долонями по стегнах, розмазуючи ароматний крем. Накидаю халатик, просто так, на голе тіло. Сьогодні махрова піжамка відпочине. Й сміливо крокую за поріг.

У вітальні вже все готово, на столі коробки з піцою, ще якісь смаколики, напої. І Дем'ян, що напружено клацає, перемикаючи канали. Вологе волосся стовбурчиться розтріпаними вихрами, біла футболка теж трохи волога. Певно спішив вийти з душу до того як з'явлюсь я.

Хвилюється, несподівано розумію. І усвідомлюю наскільки це мило і так заспокійливо. Йому страшно, мені страшно. Але разом ми пододаємо це почуття.

Повільно спускаюсь по сходах, майже безшумно ступаючи босими ногами. Але Дем'ян відчуває мене, підводить голову, дивиться просто у вічі. Трохи розгублено, трохи захоплено, а ще закохано. Так, як і я.

— Моя улюблена? — схиляю голову набік.

Моргає розгублено.

— Улюблена?

— Піца... Мою улюблену замовив? — ледь стримую посмішку.

— Улюблену...

Уважний погляд обпікає. Навіть не впевнена, що він зрозумів, про що питала. І лляний халат несподівано здається неймовірно грубим, дратівливим. Шкіра, що стала надто чутливою, прагне позбутися зайвого прикриття.

— Почекає... — вирішую, підійшовши зовсім близько. Стаю прямо навпроти. Впритул до його колін. Кладу руки на плечі, зазираючи в обличчя.

Його долоні стискаються в кулаки, розумію, ледь стримується, щоб не торкнутись. Надає мені перевагу, вибір. І від цього стаю ще сміливішою. Від думки, що в будь-який момент можу все припинити, від думки, що не я в його владі, а він в моїй, що я можу робити, все що захочу, а не зі мною. Не страшно, ні краплі. Бо я вільна…

Нахиляюсь. Близько-близько, облизую губи. Повторюю.

— Піца почекає. Я хочу дечого іншого.

І нарешті роблю те, що так давно хотіла.

Поцілунок захоплює, наче карусель затягує в глибини. Мої руки опиняються на його потилиці, куйовдять вологе волосся. Пестять шию, проводять по сильних плечах під тонкою футболкою. Вже не стою, сиджу в нього на колінах. Неймовірне, захопливе відчуття затягує, набігає хвилею, полонить думки. І я розумію, що кохання не полон, кохання свобода.

З-під вій біжить одинока сльозинка. Трусь щокою об його щоку, змахуючи її, ледь торкаюсь губами його вуха.

— Я хочу, щоб ти мене обійняв. Сильно. Щоб пестив мене, цілував. Я хочу відчути тебе. Не стримуйся, будь ласка. Я готова.

І сама завмираю від своєї сміливості. Не вірю, що це сказала, і водночас захоплююсь собою.

— Ніка… — видихає. — Ніка…

— Якщо ти спитаєш, чи я впевнена, — злегка посміхаюсь, — вкушу тебе за вухо.

Гмикає й підхоплює на руки.

— Тоді, гадаю, в спальні нам буде набагато зручніше, моя хороша дівчинка.

Втикаюсь носом йому в шию і млію поки несе мене в нашу кімнату, поки обережно вкладає на прохолодні простирадла. Голубить так, що серце тріпоче під ребрами, а все всередині тремтить від солодкої спраги.

Наші очі зустрічаються. Затуманені погляди, наче душі вдивляються крізь розширені темні зіниці.

— Я кохаю тебе, — не чую, читаю по губах.

Задихаюсь від щастя, завмираю, затихаю і  новим пристрасним стогоном видихаю.

— Я кохаю тебе!

***

Ранок несподівано наступає о восьмій годині. Втручається у мирний сон дзеленчанням месенджера. Підіймаю сонно голову, крізь напівприкриті вії дивлюсь, як Дем'ян тягнеться до телефона, супиться, читаючи повідомлення.

— Хто? — запитую хрипло після сну.

— Лук’ян. Пише, що застряг у квартирі, зламавши ключа в замку.

Моргаю, проганяючи залишки дрімоти. Осмислюю сказані слова. 

— Він там всю ніч самі сидів? Чому не подзвонив?

— Бо тоді б я його придушив, — палко дивиться на мене. І я червонію, несподівано знову стаю сором’язливою хорошою дівчинкою, а не впевненою у собі леді-вамп.

— А от чи сам… тут не знаю. Принаймні у повідомлення двічі зустрічалось слово «навіжена русалка»…

— То що, — потягуюсь. — Будемо рятувати принца від русалоньки? Чи залишимо на поталу?

— З радістю б залишив. Але він мій брат... — дивиться трохи винувато. — Тому врятуємо. Але через кілька годин... — відкладає телефон і нависає наді мною, ловлячи в полон мій погляд. — Зараз у мене зовсім інші плани. Насолодитись своєю довгожданою снігуронькою… А то я бачу, вона вже почала мерзнути… — уже в самі губи шепоче, викликаючи хвилю солодкого жару, що прокочується тілом.

— Тоді зігрій мене, — обіймаю його за шию й розчиняюсь у поцілунку.

І з голови дійсно вилітають усі зайві думки. Принаймні на годину…

Від автора

Вітаю мої зайченята!

Історія Ніки й Дем'яна завершена, і я навіть не можу пояснити, що зараз відчуваю – радість чи сум. За кілька місяців так звикла до них, вони стали рідними та близькими. Але пора їх відпускати, хай творять свою долю у думках кожної з вас)

Коли я починала цю історію, було лячно торкатись такої делікатної теми. Але мені хотілось написати, показати, що і з хорошими, чемними дівчатками таке може статись. Не завжди трапляються Дем'яни. А Даміри і Каті можуть бути значно наполегливіші. І що жодна жертва насилля не винна ні в чому. Коротка спідниця, темна пора, занадто велика довіра до друзів чи зайві кілька келихів ніяким чином не виправдовують те, що можна творити з її тілом. "Ні", завжди "ні", ким би не було сказане.

Я бажаю всім дівчаткам і хорошим, і "поганим" бути в безпеці, бути захищеними, а ще коханими й щасливими. Хлопцям, також цього бажаю, хоча вони навряд чи читають цю історію) Бережіть себе, вірте в себе і вірте в ЗСУ!

Підписуйтесь на мою сторіночку, якщо історія вам сподобалась. Не забудьте натиснути зірочку та переходьте в наступну книгу про Лук’яна! Треба його терміново віддавати у хороші руки, бо щось над нашим фітоняшкою згущуються хмари)))

Дякую усім за підтримку, за коментарі та тепло, яке ви мені дарували протягом цих місяців. В те що вселили віру в себе, показали, що я можу творити, і моя творчість комусь цікава. Зізнаюсь, від деяких коментарів від розчулення навертались сльози. Мені часу не вистачало відповідати. Але я все-все читала. А коли бувало траплялась зневіра – перечитувала й надихалась. Ви найкращі, найдоброзичливіші, наймиліші й трішечки вже також рідні мені!