Моя хороша дівчинка - Ліля Ваніль

— Запитань немає. Але дівчина ваша має дати свідчення… написати заяву, як мінімум.

Ці слова долинають до мене немов крізь вату. В першу мить притаскаюсь ще дужче, нічого не хочу писати, нікого бачити. Навіщо це, для чого — ніяк не можу усвідомити.

Але потім немов прокидаюсь. Внутрішній голос, як завше холодний та раціональний, шепоче у вухо: "Ти хочеш, щоб наступна жертва Даміра постраждала як ти? У неї може не бути Дем’яна. У неї взагалі може нікого не бути... А Катя…".

Шмигаю носом, відсторонююсь.

— Що я маю зробити? — Дивлюсь в беземоційне обличчя поліціянта.

— Розповісти нам, що трапилось, а потім поїхати у відділок, якщо бажаєте заявити...

Витираю щоки, знову шмигаю носом. Дивлюсь просто у вічі Даміра.

— Він примусив мене поїхати. Щось приклав до обличчя, ганчірку... Вона неприємно пахла, і я не могла опиратись. Здається втратила свідомість. Я не хотіла, бути з ним, — голос на мить переривається. Тілом прокочується тремтіння. Дем'ян притискає ще міцніше, огортає своїм теплом, наче напуває силою, сміливістю... І я продовжую. — Я мала йти додому і таксі вже викликала. У мене в телефоні можете глянути. Але я не знаю де він. Скоріш за все, Дамір забрав... — розсіяно закінчую, згадавши про цю маленьку прикрість.

— Вона все бреше! Вирішала мені відомстити! — вигукує Дамір. Зиркає на мене злобним поглядом, кривиться у своїй звичній манері. — Але нічого в тебе не вийде мій батько прокурор.

Серце йойкає. Це дійсно міняє справу. Ось чому він такий впевнений, що буде безкарним. Поліціянти відводять очі, і лиш Дем'ян продовжує заспокійливо гладити по волоссю.

— Ви готові це все письмово підтвердити? Вас будуть допитувати, усі подробиці. Найдрібніші деталі... — другий поліціянт наче намагається відмовити. Прикриває, чи здалось?

Зіщулююсь мимоволі. Не хочу все згадувати.

— Ми можемо і завтра приїхати, Нік... —   шепоче у вухо Дем'ян. — Якщо себе погано почуваєш... Якщо не готова зараз...

Хитаю головою. Хочу покінчити з цим якомога швидше.

— Готова! — а потім повертаюсь до Даміра. Ковтаю, щоб зняти спазм у горлі. — Знаєш, є така казка. Про хлопчика, що весь час кричав «вовки». А коли бігли його рятувати, то ніяких вовків не було. І ось, коли насправді на нього напали хижаки й він волав про допомогу, ніхто не кинувся — подумали, жартує знову. Так і ти постійно про батька говорив. Уже не страшно…

Додому ми добираємось уже під вечір. Формальності та паперові справи, які довелось вирішувати у відділку, вимотали неймовірно. Я верше потрапила до поліції, трохи боялась, переживала. Попри демонстративну впевненість, відверто бентежилась. Все ж слова про батька прокурора не пройшли дарма. Тепер було зрозуміло, звідки у Даміра таке нахабство та безкарність. І якби не підтримка Дем'яна, його присутність, увага, я б можливо і не витримала. А ще думка про те, що я не єдина жертва Даміра. І моя заява в змозі припинити знущання не тільки наді мною, а ще й запобігати можливим злочинам у майбутньому. Тепер сумнівів не виникає, хто підмішав у напій якусь гидоту. Підозрюю, цим способом він не раз добивався прихильності дівчат. На жаль, тут я нічого довести не можу, як і про спробу зґвалтування. Але за викрадення теж непогана стаття світитиме. Дем'ян шепнув мені тихцем, що має знайомих у мерії. І перед виборами скандал з нечесним прокурором нікому там не потрібен, на батька Даміра можна знайти управу.

— Ти як? — питає, допомагаючи зняти куртку.

Зітхаю з полегшенням. Як все-таки добре опинитись вдома. Варто тільки поріг переступити, і весь мій запал, вся енергія кудись зникає. Тільки зараз розумію, як сильно втомилась.

— Чудово, — позіхаю. Прикриваючи долонею рота. Але спати не хочу. Після перенесеного жахіття, несподівано відчуваю свободу, ейфорію, хоч все тіло гудить від утоми. Наче щось тисло на мене всі ці дні, лякало десь на підсвідомості, а зараз відпустило.

— Можемо замовити піцу, а потім лягти спати. Сьогодні був важкий день… — вішає наш одяг на плічка, поки я роззуваюсь.

— Важкий, — погоджуюсь. Завмираю, тримаючи в руках кросівку, дивлюсь уважно на Дем'яна й несподівано соромлюсь. — А ти дуже хочеш спати? — закушую губу, відчайдушно ніяковіючи.

Раптом розумію, що в домі ми одні. Лук’ян ще вдень подався перевіряти, як йдуть роботи у його квартирі й не повернувся досі. Здається, уже й не повернеться, заночує там.

Обличчя Дем’яна стає трохи ошелешеним, нічого не розуміючим і дуже милим. Прискаю від сміху. І швидко чмокаю його в губи.

— Замовляй піцу, — посміхаюсь. — А я в душ.

Чомусь приходить усвідомлення, що сьогодні нам більше привид Даміра не завадить… 

***

У ванні застряю незвично надовго. Прискіпливо роздивляюсь себе у запотілому дзеркалі, кручусь туди-сюди, оцінюючи вигини та вгини. І відчайдушно тремчу. Від страху, від хвилювання, від несподіваного усвідомлення — невже наважусь, невже все станеться. Задумливо поглядаю на рожеву бритву. Пройтись нею ще раз, чи ні. Розумію, що від роздумів та переживань вже вся мокра, знову лізу в душ, споліскуюсь ще раз. І ловлю себе на думці, що просто відтягую. Відтягую невідворотне. Сидіти тут і мокнути наче жаба не вихід. Та й чого я власне боюсь? Це ж Дем'ян. Він рідний, милий, уважний. Та й спала я вже з ним, обіймалась. Ми вже майже дійшли до основного, то чому переживаю? Що порівнюватиме з колишніми?

Насуплююсь. Навряд. Дем'ян дорослий чоловік, звісно в нього були жінки, але вони в минулому. Чомусь з ними не склалось. А отже пишні груди та круті стегна це ще не все. Саме в мені він знайшов те, що треба, саме я йому сподобалась. І навряд чи моє тіло настільки для нього невивчене. Вивчене ще й як. Тому моя "одиничка" і дрібні сідниці навряд чи стануть сюрпризом. Він хоче їх, і одиничку і кулачки замість дупці. Наше тіло міняється з роками. Ми худнемо, гладшаємо, змінюємо зачіски, старіємо. Але душа … вона не міняється, принципи, прагнення, відношення до світу… це те, що тримає пари разом…