Моя хороша дівчинка - Ліля Ваніль

Вивертаю різко руль, щосили гальмую. Лук’ян тільки й встигає  що вчепитись у ручку дверей.

— Шумахер! Здурів? — цідить крізь зуби. — Ти чого?

— Це він, — киваю на авто, відстібуючи пасок.

Вибігаю з машини, кидаюсь до дев'ятки. Сніг налипнув на скло. Змахую його рукою, навіть не відчуваючи холоду. Справжнісінький мороз посилається в серці, коли заглядаю всередину. Водія немає, але вона там. Я бачу, як темноволоса голівка безвільно схилилася на підголівник. Очі заплющені й груди ледь-ледь здіймаються в подиху. Шкіра бліда, наче паперова, жодної фарби. Й губи, що завжди яскраві, тепер майже сині, безкровні. Невже знову чимось підпоїв?

Смикаю дверцята, навіть ее сподіваюсь що відчиняться. Просто на удачу. Не стримавшись, штурхаю ногою бік автомобіля. Поряд чухає потилицю Лук’ян.

— Ніка! Ніка! — стукаю по склі. Але вона не чує.

Раптом рипають двері невеликого магазину. Звідти виходить Дамір, риється у пакеті, поки нас не помічаючи. І я вже не можу себе контролювати. Підлітаю до покидька і вибиваю пакет з рук, хапаю за грудки.

— Ах ти падло!

На більше просто не вистачає слів. Відчуваю на плечі долоню Лук'яна й роздратовано смикаюсь, скидаючи її. Зараз таким мене не заспокоїти.

— Відпусти, божевільний! — хрипить. — Тебе мій батя за напад...

— Твій батя спочатку хай відмаже тебе за викрадення людини. І за зґвалтування. Ніка ж не одна була, гнида!

— Вона сама зі мною пішла, придурок.

— Брешеш! — шиплю, струшуючи його так, що голова на тоненькі шиї хилитається наче лялькова.

З дверей магазину вилітає продавець.

— Я зараз поліцію викличу! —   злякано волає тонким від страху голоском.

— Викликайте! — гарчу.

— Він напав на мене, — скиглить Дамір. — Його дівчина покинула. Попросила мене врятувати її. Ви ж бачите, що він божевільний. Допоможіть!

Бреше й не червоніє. Уміло вдає з себе невинного рятівника.

Продавець ведеться, як маленький, крокує до мене. Але дорогу йому перегороджує Лук'ян.

— Шановний, все було зовсім не так, — м'яко починає молодший братик. Вмовляти й переконувати він вміє на відміну від мене. Продавець відразу починає коливатись.

— Так, вони ж головорізи, гляньте! — синіє у мене в руках Дамір, і я трохи послаблюю хватку.

Продавець розгублений. Але я бачу, що він співчуває Даміру.

— А у дівчини поцікавитись не хочете? — ставлю резонне питання.

Нарешті в очах продавця проковзує проблиск підозри.

— Боїться вона його. Піде з ним, якщо побачить, — сіпається Дамір. Прохально дивиться на продавця. І стільки щирості в його погляді, що якби не знав про його гнилу натуру, в ту ж секунду б повірив. — А поки в безпеці.

— Ви поліцію хотіли викликати. Викликайте! — радить Лук’ян.

— Вона злякається поліції. Він на неї натисне. Хіба не знаєте, як жертви захищають своїх мучителів, — в очах справжнісінький страх. Тут йому вже не треба імітувати. Він дійсно мене боїться. І поліції. І розголосу. Тільки храбриться, бо розуміє — відступати нікуди.

Перед очима біліє від злості. Але Даміра доводиться відпустити.

— Тобі це з рук не зійде. Я дійсно заявлю на тебе в поліцію. Невже не розумієш, що викрадення людини карається законом? — шепочу, так, щоб чув лише він. — Тебе бачили з Нікою Всі знали, як вона до тебе ставилась. У мене є запис на реєстраторі, яка вона після того випадку з тобою була. Синці, роздертий одяг... Включи ж клепку! На тебе хоча б викрадення не повісять. Не копай собі могилу ще глибшу.

— Це ти собі копаєш, — маска невинної жертви злітає блискавично. — Мій батя...

— Що ж ти заладив про батю. Стань мужиком, припини ховатись за батьківські ноги. Твій батя... Я знаю хто твій батя. То як гадаєш, як на його репутації відобразиться цей твій жарт?

Стискає губи, мовчить, наче води в рота набрав. Лиш зиркає чорнющими очима. Не відступить...

— Викликайте поліцію, — кажу продавцю, не відводячи погляду від покидька.

— Не треба, прошу. Мене не жалієте, дівчину пожалійте, — натурально схлипує. — Вони ж бандюки. Що їм поліція зробить. Ніка піде з ним, а наступного разу він її вб’є.

— Ах ти ж падло! — Не стримуюсь і знову хапаю його за грудки.

— Викликайте. Вони ж повбивають один одного, — гаркає Лук'ян. І сам набирає щось у телефоні, поки продавець вагається.