Моя хороша дівчинка - Ліля Ваніль
Після кількох днів новорічних вихідних стіни універу здаються якимись чужими. Незвичними. Гомін у коридорі, поки чекаємо на екзамен просто оглушає.. Хтось хором повторює білети, хтось бурхливо розповідає про вже складений іспит. Кількох з наших відправили на перездачу, та вони не сумують і жваво підтримують чергових жертв. Ми домовились разом піти відсвяткувати після здачу найважчого екзамену.
Я стою біля стінки й намагаюсь повторити конспект. А ще тривожно оглядаюсь, чи не з’явилась Катя. Але її немає поки що. І я нервово вовтужусь, з тривогою поглядаючи на двері аудиторії. Взагалі ситуація не трагічна. Ще навіть половина потоку не зайшла. Час є. Але все одно переживаю. Й ледь не силою примушую себе втупитись в конспект.
— Перед смертю не надихаєшся, Лісовська, — раптом чую її голос.
Як завжди, лиш варто відвернутися, як вона тут як тут.
— Катю! — видихаю. Швидко оббігаю очима тендітну постать. Наче нормально виглядає, й не скажеш, що лежала в лікарні зі струсом. — Прийшла!
Знизує плечима.
— Куди ж я дінусь? Це моя передостання сесія.
— Як передостання? — лупаю очима. — Не підеш на магістра? Ти ж збиралась!
— Не піду. Бакалавра вистачить.
Присідає біля мене. Зітхає.
— Чому?
— Я сама винна, Нік, — підпирає щоку кулаком, втуплюється у білосніжні двері навпроти.
— Та що ж сталось? Твої батьки так хотіли, щоб ти мала цей диплом.
— Передумали. Гроші, що відкладались на навчання довелось витратити.
Мовчу. Навіть не знаю, що сказати. Є варіант, щоб деканат перевів з платного на державний. Але не для Каті, її успішність цього не дозволить.
— Нік, я помились, — раптом починає. — Моя вина. Я не платила за навчання останні два семестри. Брехала батькам і тратила гроші, які вони давали. Тепер все вияснилось. Трансакції недійсні. Копії квитанцій, які я підробила, вилізли боком. Мене ледь не вигнали, але, оскільки лишилось тільки семестр довчитись, змилувались. Борг я віддала. Але далі оплачувати ні з чого, — розводить руками. — Тож, це остання сесія. А далі в наш Мухосранськ, якщо не зачеплюсь тут.
— І зачепитись ти вирішила за Даміра, — стискаю губи.
Знов знизує плечима.
— Не всім лицарі на білому коні дістаються, — кидає косий погляд з-під нарощених вій.
— Кать, він б’є тебе? Знаю, що б’є! — ігнорую єхидний випад. Зараз зовсім не до цього.
— Так багато хто живе. Зате потім перепрошує. Подарунки… і все інше. Він шанс на моє життя тут. А що краще у нашу діру?
— Краще! — впевнено заявляю.
Окидає мене зверхнім, злим поглядом.
— Тобі легко судити. Відхватила собі шикарного мужика, можна й біле пальто носити. А я не така, Нік. І мужика в мене шикарного немає. Є Дамір.
Навіть не уявляю, що на це можу відповісти. Відчуваю, всі мої доводи будуть розбиватись об глуху оборону. І так боляче від того, що нічим не можу допомогти. Тому, що неможливо врятувати людину, яка сама цього не хоче, яка не бажає бути врятованою.
— Лісовська, гайда! — махає рукою староста, повідомляючи, що надійшла моя черга заходити в аудиторію.
Підіймаюсь на ноги, кидаю в рюкзак конспект.
— Удачі, — бажає Катя, втупившись невидючим поглядом у стіну навпроти.
— Дякую, — бормочу, кидаючи на неї збентежений погляд. Не впевнена, що вона почула мої слова. Подруга зараз нагадує живу ляльку, скляні очі, беземоційне обличчя... Й винний у цьому Дамір.
З важким серцем йду на здачу. Вперше не хвилююсь за оцінку. Рука майже не тремтить, коли витягую білет. Докладаю неймовірних зусиль, щоб на деякий час забути про Катю, й зосередитись на фотосинтезі. Ще й світлова фаза попалась, хай їй грець. Терпіти її не мужу.
П’ятнадцять хвилин у моїй голові панують шляхи переміщення електронів у хлоропластах, п'ятнадцять хвилин я знову та сама заучка Ніка. І завдяки цим п'ятнадцяти хвилинам я, таки отримую свою п’ятірку, хоч і зубами вигризену. Професор вирішив помучити наостанок додатковим запитанням. Якби не відвідувала лекції та консультації, нізащо б не відповіла. В книзі цього не було.
А коли виходжу з аудиторії, Каті вже немає. Куди ділась, незрозуміло. На екзамен вона не заходила. "Може в деканат пішла?", — подумки вирішую, згадавши про її проблеми.
Ще деякий час стою під аудиторією, чекаю — раптом з’явиться, перемовляюсь з одногрупниками. Зрештою, навіть дозволяю Сергію виклянчити у мене конспект. Щасливий одногрупник запихає його під светр і уже більш впевнено крокує на здачу.
— Спробуй тільки не повернути! — ще встигаю крикнути йому в спину, перед тим, як зникне в аудиторії.
Й несподівано розумію, що хочу додому. Неймовірно хочу. Насправді я ще збиралась йти святкувати з усіма, а тепер бажання зникло. Хай йому грець, з тим конспектом. Звісно, варто було б Сергія дочекатись та забрати, інакше потім не поверне, забуде. Але просто немає сил.
Витягую телефон, щоб викликати машину. Дем’ян суворо наказав повертатись на таксі. І тут, як не дивно, перечити не хочу. У виборі мерзнути на автостанції чи їхати в комфортному салоні — салон здобуває перемогу з вражаючим рахунком. Та набрати номер так і не встигаю, несподівано помічаю повідомлення у месенджері.
— Нік, позич конспект. Без нього я не здам, — приходить від Каті.
Здивовано озираюсь по сторонах. Де ж вона є, чому пише, а не сказала, коли ми бачились?
— Я його Сергію віддала, — поспішно набираю. — А де ти?
— На вулиці. У нашому місці...
Ми ще з першого курсу уподобали затишний куточок між стіною та сходами ґанку. Закритий майже з усіх сторін, він чудово захищав від допитливих очей й дозволяв поговорити навіть на подвір'ї.
— В коридорі душно. Можеш зачекати Сірого і принести мені сюди? — долітає решта повідомлення.
Знизую плечима. Швидко набираю «гаразд».
Сергій з'являється через пів години. Вимучений, але щасливий.
