Моя хороша дівчинка - Ліля Ваніль

Дем’ян

Ніка поїхала на екзамен дві години назад. А я вже відчуваю якийсь смутний неспокій. Подумки вираховую: п’ятнадцять хвилин до міста, хай буде двадцять п’ять по засніженій трасі, і ще пів години до корпусу, якщо не буде пробок. Екзамен у неї на дев’яту, отже йде уже добрячу годину. Вона не дзвонить, не повідомляє, що здала. І це на неї зовсім не схоже. Я ж знаю, як вона переймалась за цю оцінку, говорила, що професор Терехін справжнісінький монстр. І дуже не любить дівчат, вважає, що жінці не місце в науці. Невже так довго мучить її.

Кілька разів пориваюсь і сам набрати, але в останній момент збиваю дзвінок. По-перше, у неї саме може йти здача, а по-друге, не хочу бути занадто нав’язливим. Не хочу, щоб здавалось, що контролюю її. І навіть сьогодні, коли вона повідомила, що всі з групи домовились після здачі піти у кафе святкувати, лиш попросив не затримуватись та вертатись на таксі, у яку пору б це не було. Хоча відпускати її ой як не хотілось. Хіба сам рідко зависав у студентській компанії, й не знаю, що на тих посиденьках у кафешках робиться? От впевнений на сто відсотків, після культурної частини цих телепнів бажання продовжити банкет чимось дешевшим і міцнішим понесе у гуртожиток.

Але стримуюсь. Ніка хороша дівчинка, розсудлива. І, навіть якщо раптом захоче розслабитись, то нічого зайвого собі не дозволить. Має голову на плечах та постарається бути безпеці. А проте все одно нутрощі зв'язує у нудотний вузол.

Неймовірним зусиллям волі змушую ще пів години не підходити до телефона. Заглиблююсь у якусь дурнувату стратегію, психую. коли комп вкотре читерить, як собака сутула. Зрештою, мою армію противник вщент розбиває, хто б сумнівався з такими-то несподіваними ресурсами й невичерпними резервами, і я вирубаю гру.

Прихопивши телефон, йду на кухню робити каву, в надії, хоч це трохи заспокоїть. А коли кавоварка випльовує порцію міцного американо в чашку, на кухню завалює скуйовджений Лук’ян. Братові довелось ці кілька днів пожити у мене. Якогось біса в його квартирі сусіди зверху допились до чортиків і прямо в новорічну ніч затопили. При чому не тільки санвузол чи кухню, а усю площу затишної однушки з новеньким ремонтом. Лук’ян ледь дуба не дав, не дивлячись на температуру пішов вимагати свої кровні на ремонт, а повернувся ще зліший. На щастя бригаду вдалось виловити навіть у свята, і тепер у помешкання брата йшов повним ходом ремонт. На жаль, з тих довбнів нічого витягти не вдалось, і Люк за свої кровні оплачував подвійну таксу.

— Ти чого? — відразу помічає мій настрій.

— Нічого, — сьорбаю гарячузну каву і шиплю крізь зуби, попікши язика.

— Та я ж бачу, — знущально гмикає.

Й собі підходить до машини. Поки готує, відходжу за стіл, сідаю й втуплююсь у вікно. Телефон кладу перед собою. Дзвінка й досі немає.

— Що там наша студентка, здала? — вмощується навпроти.

— Ще не дзвонила, — намагаюсь тримати себе в руках.

Але Люк теж хмуриться.

— Щось довгенько її немає...

— Вона з друзями мала відмічати…

Киває. Охоплює руками чашку. Я вже забув про свою каву.

— Ні, так діла не піде. — через пару хвилин різко підіймається. — Зачекай.

Майже бігом виходить. Проводжаю його здивованим поглядом. Тоді не стримуюсь, сам набираю. Але телефон Ніки поза зоною. І в серці поселяється якась дивна, гулка тривога.

— Так, Сєрж, чую, — позаду Лук’ян з кимось теж по телефону спілкується. — Ага, зрозуміло. Ок! Вітаю!

Розмова швидко закінчується, а брат повертається на кухню.

— У мене є номер її одногрупника, до мене в тренажерку ходить. Хороший хлопець, — навіщось пояснює.

Відчуваю себе як на голках.

— То що? — нетерпляче перебиваю.

Але Люк ставить з розумінням.

— Ніка після екзамену збиралась додому. Йти святкувати відмовилась. Тільки Каті якійсь мала передати конспект.

— Каті? — тривога глибшає. Різко встаю, направляюсь до вхідних дверей.

Хапаю ключі від машини.

— Зачекай. Ти куди? — зупиняє брат.

— Шукати Ніку!

— Та може з подругою в кафешці засиділись, Дем... Чого ти? Знаєш же цих дівчат...

— Ні Люк, з нею б не засиділась, — говорю впевнено. Хоча й гадки не маю, де буду їх шукати. Просто відчуваю, що не можна втрачати й хвилини.

І брат якимось чином це розуміє. Мовчки  зриває куртку з гачка, просовує одну руку в рукав. Другу тягне до мене:

— Давай ключі. Я поведу. У тебе передпліччя травмоване. А в мене вже немає температури, і я ніяких ліків сьогодні не вживав. 

Здається, до міста долітаємо за лічені хвилини. І як тільки вдається не натворити біди та не потрапити у халепу. На жвавих вулицях доводиться стишити рух. Уважно слідкувати за світлофорами, знаками, перехожими. Моє хвилювання передається Лук’яну. Його руки напружено стискають руль, час від часу він лається крізь зуби, особливо, коли доводиться різко гальмувати. Таке враження, що місто до цього часу спало. А ось зараз вирішило вигнати на вулицю геть усі машини та людей разом з ними. От якого дідька ця бабуся-божа кульбабка так вперто поспішає через пішохідний перехід на миготливий зелений? Невже ці пару секунд якось повпливають на її життя.

Стоїмо, чекаємо поки вона впевненим повільним кроком перетне вулицю, не дивлячись на уже палаючий яскравим світлом червоний. Хтось нетерплячий позаду навіть сигналити починає. А бабуська, знай собі, чимчикує, везе поскрипуючий возик з картатою сумкою. Врешті, уже практично біля самого бордюру, повертається до знервованого водія червоної «хонди» і несподівано показує середній палець. Сигнал обривається. А стара продовжує далі свій рух. Неспішно та поволі. Наче доброго ранку побажала.

— Оце тобі «кульбабка», — кидає на мене косий погляд Лук’ян, та газує, як тільки вона опиняється на тротуарі.

До Нічиного універу підлітаємо за кілька хвилин. А далі повна розгубленість. Куди бігти, у кого питати? Мозок ще не завантажив нову задачу. Тільки-тільки з попередньою справився.