Залежні від ненависті - Ксана Рейлі

Пролог

— Нарешті, — пробурмотіла я собі під ніс, коли двері ліфта розсунулися на одинадцятому поверсі.

Я увійшла в офіс, стукаючи підборами по плитці. Мій погляд знайшов роздратовану Катю, що готова була накинутися на мене з кулаками. Я мило усміхнулася їй та пройшла повз, ігноруючи невдоволений погляд жінки. Почула її кроки за своєю спиною. Мої очі несвідомо закотилися. Я підійшла до свого робочого місця, поставила стаканчик з кавою на стіл та відкрила ноутбук.

— Мелісо, — почала Катя, — ти бачила котра година?

Я опустила погляд на свою руку, де красувався красивий сріблястий годинник. Добре, я запізнилася всього лише на двадцять хвилин. Це не так багато, як могло б бути. Особливо, якщо врахувати, що я ніколи не була пунктуальною.

— Якісь проблеми? — спитала я, глянувши на дівчину. — Анатолій Іванович вже два місяці у лікарні, а ми встигли зробити усі можливі проєкти. У нас нема роботи. То який сенс сидіти тут? До того ж я не винна, що у моїй улюбленій кав'ярні була та-а-а-ака велика черга.

— Навіть не буду питати, коли ти увійшла в ту кав'ярню, — пробурмотіла Катя. — Новий бос тобі спуску не дасть, Мелісо.

— Новий бос, новий бос, — повторила я та скривилася. — Я вже про нього два місяці чую. Ніяк не збагну, де він?

Дівчина склала руки на грудях та важко видихнула. Вона невдоволено похитала головою.

— Ти ж знаєш, що він працює в Канаді. Йому спочатку потрібно розібратися там з усією роботою, а лише після цього він зможе приїхати сюди.

— У мене таке враження, що він пішки іде з тієї Канади, — буркнула я. — Серйозно, Кать. Такими темпами компанія скоро збанкрутує, і нас усіх щасливо звільнять.

Я швидко поправила свою білу спідницю, відкинула волосся з плечей та сіла на стілець. З очікуванням подивилася на Катю, бо сподівалася, що вона піде геть та нарешті залишить мене у своєму невеличкому просторі наодинці. Вона раптом дивно усміхнулася і нахилилася ближче до мене.

— А якщо він молодий, — почала вона, закусивши нижню губу, — красивий та дуже сексуальний, то ти теж будеш запізнюватися?

Я знову закотила очі та сперлася щокою на свою руку. Такі начальники можуть бути хіба що у фільмах. Я одразу ж згадала Анатолія Івановича, якого два місяці тому вивели з конференц-залу з раптовим інсультом.

— Думаю, що він буде старим, зморщеним, наче чорнослив, мужчиною з добрячою лисиною на голові, — сказала я та важко видихнула. — Тобі треба менше любовних романів читати, Катю.

— Нашому офісу бракує романтики, — буркнула вона.

— А ще молодого, гарячого та дуже сексуального боса, — додала я, і ми обоє засміялися. — Знаєш, якщо він все-таки буде таким, то боюся, що жіноча частина нашого колективу точно отримає пряме влучання стрілою Амура в самісіньке серце.

— І найпершим цей постріл буде саме у твою сторону.

Я фиркнула та почала голосно сміятися. Усі в нашому офісі знали, що я не з тих дівчат, які заводять будь-які стосунки. Для мене завжди існував лише один чоловік, але він так раптово зник сім років тому, що я навіть не встигла збагнути, як це сталося. На мить я загубилася у минулому, але швидко повернулася в наш час.

— Я ніколи не закохуюся, Катю.

— Я теж так колись думала, — пробурмотіла вона та випрямилася, погладжуючи рукою свій вже доволі великий живіт. — Коли з'явиться твоє, то ти одразу ж зрозумієш.

— Ох, давай без цього! — буркнула я та махнула рукою. — Мені час працювати.

— Мені здавалося, що ти ще декілька хвилин тому казала, що у тебе нема роботи.

— Я збрехала.

Катя знову похитала головою, дивлячись на мене.

— Ти неможлива, Мелісо.

— Знаю-знаю. О, і ти ще забула додати, що я корисливе та невдячне стерво.

— Ні, ти просто стерво.

Я мило усміхнулася їй, примруживши очі, а Катя помахала мені рукою на прощання та попрямувала до свого місця. Ми були подругами. Так, у нас трохи дивні дружні стосунки, але Катя була чи не єдиною жінкою, з якою я ладнала в цьому офісі. За рік роботи в цій архітектурній компанії я не знайшла собі тут друзів, а якщо точніше, то я взагалі їх не шукала. Мені важко довіритися комусь, тому я завжди вкрай обережна з новими знайомствами. Я ввімкнула свій ноутбук та взялася займатися проєктом, який почала ще минулого тижня. Насправді усю свою роботу я закінчила ще декілька тижнів тому, тож тепер просто бавилася зі своїми мріями. Саме мрією я вважала проєкт дизайну інтер'єру свого майбутнього дому. Не знала, чи колись мені вдасться втілити його в реальність, але хотілося вірити, що одного дня моя нога таки ступить у власний дім.

Я так захопилася, що не помічала нічого навколо себе. Раптом чоловічі руки впали на стіл, а я налякано здригнулася. Переді мною стояв захеканий Стас, спершись до мого столу. Він намагався щось сказати, але через його важке дихання я нічого не розуміла.

— Хух! — Стас нарешті прийшов до тями та вирівнявся. — Новий бос буде через п'ять хвилин.

— Що? — здивовано перепитала я.

— Що чула! — буркнув той і знервовано провів рукою по своєму світлому волоссі. — Відбудеться знайомство, а ще він перевірятиме усе. Сказали зібратися усім в конференц-залі.

Я оглянулася по сторонах та помітила, як усі заметушилися. Швидко зберегла свій проєкт і перевірила ноутбук на наявність документів, які новому босу не варто було б бачити. Я частенько грішила та використовувала робочий ноутбук для своїх особистих цілей. Наприклад, для того, щоб записувати свої не надто скромні нотатки з фантазіями, які могли раптово з'явиться у моїй голові за думками. Мабуть, це параноя. Ніякий нормальний начальник не перевірятиме ноутбуки своїх працівників. Я різко підірвалася з місця і навіть не зрозуміла, як зачепила стаканчик з недопитою кавою. Мій погляд опустився на білу спідницю, на якій щосекунди збільшувалася велика коричнева пляма.

— Дідько! — тихо вилаялася я та побігла до вбиральні, щоб привести себе в порядок.

Не хотілося показуватися перед новою людиною в такому вигляді. Мабуть, у мене з самого ранку все пішло не так. Я довго намагалася позбутися плями. У кінцевому результаті весь низ спідниці був мокрим. Я важко видихнула та подивилася на себе у дзеркало, намагаючись заспокоїтися. Мої щоки були такими червоними, наче я щойно тренувалася десь в залі. Я легко змочила обличчя холодною водою, щоб не змити свій ідеальний макіяж. Уважно подивилася на себе в дзеркало, щоб оцінити свій зовнішній вигляд. Легко поправила пальцем тіні на повіках та провела руками по густих темно-русих пасмах. Востаннє глянула у свої сірі очі у дзеркалі, а тоді вийшла з вбиральні. На це все я витратила значно більше часу, аніж п'ять хвилин. Залишалося лише сподіватися, що новий бос іще не з'явився. І хіба нас не мали попередити швидше про його появу? Я невдоволено скривилася та зупинилися біля дверей до конференц-залу. Максимально тихо відчинила двері та помітила, що усі колеги спрямували свої погляди на мене. Трохи знервовано усміхнулася і подивилася перед собою, зустрічаючись поглядом з холодними карими очима. Я завмерла на місці, не маючи сил навіть поворухнутися. Здивовано відкрила рота, розглядаючи чоловіка, що стояв одразу ж навпроти мене: високий зріст, широкі плечі, виразні риси обличчя, чорне волосся та надто темні карі очі. Це не міг бути він, але чому тоді цей чоловік так схожий на того хлопця, в якого я закохалася ще сім років тому? Я непомітно похитала головою, не вірячи своїм очам. Він розвернувся боком та всунув одну руку в кишеню синіх штанів. Мій погляд опустився на дорогий годинник на його зап'ясті. Я повільно підняла очі вверх по темно-синьому піджаку та зупинилася на профілі його обличчя.

— Найперше та найважливіше правило нашої компанії, — заговорив він і косо подивився на мене, — ніколи не запізнюватися на роботу і на нараду.

Я затремтіла, коли почула цей знайомий, твердий та злегка хриплий голос. Боже, це він! Це справді він...

— Сідайте! — сказав чоловік мені та махнув рукою на вільне місце біля Каті. Я була так сильно шокована, що просто застигла на місці й мовчки витріщалася на нього. — Ви ще довго будете стояти? Сядьте. Негайно!

Від його суворого голосу я здригнулася та швидко попрямувала в сторону Каті. Вона з відвертим докором глянула на мене, але мені було абсолютно байдуже на це. Я повільно опустилася на стілець, а мої руки все ще тремтіли.

— Отже, — голосно сказав чоловік, — мене звати Макар Вікторович, і я — ваш новий бос.

Сумнівів не було — це він, колишній наречений моєї сестри та хлопець, у якого я так сильно закохалася колись, про кого мріяла та згадувала весь цей час. І тепер він не мрія, він — реальність.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍