Ти - моя пристань - Юліанна Бойлук
Ласкаво запрошую до своєї першої книги, написаної в далекому 2016. Сподіваюся, вона стане для вас провідником у фантастичний світ юної принцеси Османської імперії.
"Кожен із нас є творцем своєї долі, однак іноді доля творить нас самих"
Селіндж Султан
Який прекрасний день! На блакитному покривалі неба ні хмаринки, сонце яскраво сіяє в зеніті. Його промінці щедро дарують тепло усьому живому. Це тепло відчувається кожною клітиною тіла, воно проникає до самих глибини душі, і ласкаво осяює там усі куточки. Дерева гомонять між собою зеленими листочками, а вітер доносить до них вітання їх далеких родичів. Чути шум моря... Саме приплив. Сині океанські хвилі раз у раз омивають піщані береги. Я повільною і легкою ходою гуляю пляжем. На мені одягнена білосніжна сукня, що дуже мені личить, а чорне довге волосся безвільно розкинулось змійками по плечах. Вітер грається ним, утворюючи мені химерні зачіски. Я щаслива. На душі так легко і весело. Підхоплюю сукню руками та швидко біжу уперед. Босі ноги занурюються у пісок, та це не зупиняє мене — я щаслива! Холодні бризки Босфорської водиці торкаються до моїх ступнів, але це не лякає. Так хороше мені, певно, ще не було. Дивлюсь уперед, з-за обрію показався чийсь силует. Він іде у мою сторону. Все ближче, ближче... Це чоловік... Точніше хлопець... Молодий на перший вигляд... Красень... Я вже чую його дихання. Ну ось, він зовсім близько. Дивиться прямо в моє обличчя, ніжно всміхаючись.
— О прекрасна незнайомко, це сонце так яскраво світить, чи ваші очі? Скажіть мені, як звати вас?
Червоніючи, я пильно роздивляюся юнака, не можучи зрозуміти з якого доброго дива він каже мені ці слова. Дійшовши до тями, тихо відказую:
— Селіндж... Мене звати Селіндж... — чомусь мені здається, що уже десь бачила це обличчя, тому спішу додати. — Ви бували колись у Топ-Капи?
— Селіндж... Прекрасне ім'я. Вам личить. Топ-Капи? Ну що ви, не випадало честі.
— Дивно... Як вас звати?
І раптом інший більш настирний голос заглушує голос незнайомця.
— Селіндж... Селіндж Султан. Султано моя... О Аллах, може вона захворіла... Султано? Селіндж!
Я розплющую очі і злякано оглядаюся. Де пляж? Де сонце? Де красень? Невже сон? О небеса, яка жалість! З яким щастям я б не прокидалася. Що може бути кращим, ніж гуляти по піщаному узбережжі моря із казковим лицарем (чомусь мені здавалось, що "мій незнайомець" таки лицар)?
— Султано...
Таки сон, сумнівів немає. Я у своїх покоях у ліжку, поруч стоїть стурбована юна дівчина і намагається зрозуміти чи сплю я, чи ні. Приглядаюся, та це ж Джем — моя вірна служниця, подруга і єдина людина, якій я довіряю усе без обмежень.
— Що таке? — трохи нервово кидаю фразу в сторону юнки.
— Ви мене налякали, Султано. Я думала ви захворіли...
— Мені такий сон снився, а ти все зіпсувала! Пляж, сонце, шум хвиль...
Роблячи наголос на слові "такий", я солодко позіхаю і витягаюся в ліжку. Джем же не налаштована слухати цю пусту балаканину, тому різко перебиває мене:
— Султано, Шехзаде Мурад хоче вас бачити. Негайно.
— Що? — рвучко схоплююсь з ліжка, мало не прибивши служницю, що явно не очікувала. — Мурад ніколи не кличе мене так рано. Що це значить?
Джем стискає плечима. Ясно, що служниці нічого не відомо. Що ж, доведеться самій усе з'ясувати.
— Моя сукня?
— Готова. Дівчата, допоможіть Султані швидше!
Почувши наказ, дві гарненьких молодих одаліски підбігли до мене. Навколо краси юної доньки Падишаха стали чаклувати дбайливі руки служниць. Одна допомогла вмитися, наступна затягнула корсет сукні, інша закладала волосся, а хтось вже чіпляв кольє та невеличку діадему. В максимально короткий час я вже сяяла своєю звичною усім жителям гарему вишуканістю.
— Я до брата, Джем. А ти залишайся в покоях.
Ці слова ще хвилинку відбивалися відлунням від стін кімнати, коли двері за мною закрилися. Своєю легкою ходою я хутко минула кілька поворотів та короткі сходи і вже стояла перед дверима покоїв Шехзаде. Там явно було неспокійно. Євнухи поклонилися, побачивши ще здалеку свою Султану, і одразу відчинили двері.
Не звернувши жодної уваги на слуг, я зайшла усередину, лиш на мить затримавшись на порозі. Мене мучила лише одна думка: що з моїм улюбленим братом Мурадом? Чому він покликав так рано? В покоях Шехзаде було достатньо світло, а вони самі вражали теплотою і затишністю, точно так, як і їх власник. Однак де він? Навкруги було тихо і порожньо. Мені здалося, що я запізнилася і вже сталося щось непоправне. Хоча, якщо думати логічно, то навряд спадкоємець трону кликав би в мить небезпеки свою хоч і старшу, але тільки на один рік сестру, а не охорону, слуг, чи хоча б батька та мати...
— Сестро...
З тераси почувся доволі бадьорий голос Мурада. От же я дурепа, ну, звісно, він там! Хуткими кроками, майже бігом, дісталася балкона. Світло перших променів сонця різало очі. Шехзаде стояв біля поруччя, милуючись світанком. Побачивши мене, яскраво посміхнувся, простягнувши руки. Певно, моє обличчя було таким схвильованим, що і він мимоволі насторожився.
— Щось сталося, Селіндж?
Я одразу кинулася до нього, ніжно і міцно водночас схопивши його простягнуті руки.
— Сталося? З тобою щось? — він поглянув на мене, як на навіжену і тихо запитав: — Я не розумію тебе. Зі мною все добре.
— Ти не кликав мене на світанку?
Уже я, як на ненормального, дивлюся. Здається, ми міняємось ролями. Мурад зрозумів мене швидше, ніж я могла б усе усвідомити, отож вирішив пожартувати:
— Кликав? Ні...
Можете собі уявити межу мого здивування. З самого ранку мене будять і говорять, що Шехзаде мене чекає, я з усіх сил спішу, а він, виявляється, ні про що не знає. Дивлячись за зміною моєї міміки, Мурад не витримав, дзвінко засміявшись:
— Заспокойся, панікерко. Кликав-кликав. От же ти, заячий хвіст. Тебе так просто налякати.
— Мураде, я тебе колись вб'ю, обіцяю! Скину з цієї тераси!
Гніваючись, я неодноразово обіцяла йому подібне. А він, як завжди, заливався сміхом. Йому, бачите, було в радість кепкувати зі мною. На підкріплення своїх слів, я ще й дала йому добрячого стусана в плече, що розсмішило Шехзаде ще більше.
— Не скинеш, Селіндж. Ти любиш мене. Ти Валіде дала обіцянку берегти мене ціною свого життя від усіх і навіть від батька, я знаю про це. Думала, я не дізнаюся? Я все знаю. Чш, не сердься, сестричко...
— Хто тобі сказав, що я тебе люблю? Кіраз ага і той більше на Шехзаде схожий, ніж ти. Якби можна було обирати брата, я б тебе вибрала останнім!
Вже примирливіше я мовила та закусила губу. Невпинний сміх Мурада іноді виводив мене із себе. Шехзаде знав про це, тому трохи заспокоївся і в відповідь на мої "ласкаві погрози" ніжно обійняв за плече.
— То ти відмовляєшся бути сестрою майбутнього Султана? Не добре це, Селіндж. А я ж би доручив тобі керування гаремом...
— Ой, спершу стань ним, а тоді посади діли, — я скептично усміхнулась та схилила голову на його плече. Не дивлячись на те, що я була на рік старшою, Мурад у свої шістнадцять був справжнім юнаком і вищим від мене на цілу голову. Я обожнювала його — це правда. Він це знав, тому був цілком безпечним у словах, коли я поруч. Навіть занадто. Я боялася, щоб його прямота і щирість не зіграли з ним колись злого жарту, бо, як відомо, і у стін є вуха. Мурад любив мене не менше, ніж я його, визнаючи, що більше ніхто з усієї родини не стане так самовіддано прикривати всі його грішки. Між нами не існувало тієї тонкої грані, яка зазвичай роз'єднує брата і сестру, Шехзаде-престолонаступника і Султану Династії. Ми були одним цілим, наш братський союз закріплювався материнським молоком і ніхто ніколи не зміг би роз'єднати його. Постійно обіцяючи одне одного знищити, ми лише показували, що дорожимо цією дружбою... За мить я додала і наступне:
— Тихо, Мураде. Якщо Валіде почує, то перепаде обом..... То чого ти мене кликав?
Він посміхнувся.
— Світанок, Селіндж. Глянь, яка краса...
Я розкрила очі настільки широко наскільки лише змогла:
— То це заради цього я недодивилася свій сон? Заради світанку? Я ніколи сонця не бачила? Ну, Мураде, я навіть не знаю, що тобі сказати.
— Соня! Тобі б лише спати! Поснідаємо разом, поговоримо.
— Та я такий сон через тебе не додивилася! — я не могла заспокоїтися. Мураду було простіше, він прокидався щоранку разом з сонцем, а я могла спати до полудня.
— І що ж тобі такого снилося?
Шехзаде красномовно підняв брову. Я чудово знаю цей жест — він зацікавлений. Ну ось, сама винна. Тепер мушу розказувати, брат не відстане.
— Пляж, сонце, приплив. Я гуляла берегом, вітер розвівав моє волосся. Я була такою щасливою!
— Тільки того? — так з недовірою і лукавством прозвучало це питання, що мені довелось увімкнути всю свою артистичну здібність, аби цілком нормально відповісти:
— Звичайно. Що ж і ще?
— Не знаю... Може там ще Хасан Паша пляжем гуляв...
— Так, гуляв. Розповів, що ти на маминій служниці Есмі одружуєшся.
На цьому наші мовні дебати були завершеними. Ми стояли біля тераси, милуючись світанковим небом. Вітер доніс до нас аромат квітучого саду, переплівши його із морською свіжістю.
— Селіндж...
Я поглянула на брата і, прочитавши на його обличчі якусь тривогу, підняла брову знаком питання.
— Ти знаєш, вчора Володар говорив з Валіде. Він казав їй, що мені час їхати у санджак...
О так, я була упевненою, що Мурада гризуть ці думки. Всі Шехзаде мріють якомога швидше відправитися керувати цілою провінцією, це головна частина підготовки до успадкування трону. Я теж чула цю новину, але чекала, поки він заговорить першим. Таки не спроста він покликав мене з самого ранку.