Моя хороша дівчинка - Ліля Ваніль

— Трійка з двома мінусами, сказав Терехін, — хвалиться мені. — Але якби не твій зошит, фіг би я здав. З мене шоколадка. Чи кава, Нікусь.

— Забудь, — махаю рукою.

Швидко рахую, скільки людей залишилось топтатись під аудиторією, накидаючи куртку та шапку. По дорозі набираю таксі. Вирішую віддати зошита, й відразу додому. Але коли вибігаю з корпусу, та завертаю за сходи, здивовано бачу, що мене там чекає зовсім не Катя, а Дамір.

— От ми й зустрілись, Ніка. — хижо посміхається.

І хоч я не вірю, що він мені може зашкодити тут, при світлі дня. Але все одно відступаю. Морозний холод пробирає до кісток. 

Десь у кишені теленькає телефон. Роблю ще один крок назад. Таксі вже прибуло.

Полегшено зітхаю, повідомлення додатка примушує почуватись впевненіше. Про одне лиш жалкую — не встигла попередити Дем’яна, що повернусь раніше. Хотіла зробити сюрприз, по дорозі купити тістечка до чаю чи тортик.

— Каті не знає, що я принесла конспект? — здогадуюсь відразу.

Під шкірою наче повзе морозний візерунок. Як на старих скляних шибках. Кожна клітиночка крижаніє.

— Катя навіть не здогадується, що просила його у тебе, — гмикає.

Наступає, я відходжу. Дивлюсь у зухвале обличчя Даміра й розумію — він зі мною грається. Наче я для нього просто цікава забавка, річ, здобич. Трішки тупенька, кумедна, опір якої приносить неймовірне задоволення. Так коти граються з мишею. Притиснуть, відпустять, дозволять відчути смак свободи й знову ловлять. Чому? Тому що поразка після перемоги відчувається болючіше. А саме цей біль й приносить таким людям, як Дамір найбільше задоволення. А ще почуття своєї необмеженої, цілковитої влади й безкарності.

— Тоді мені нема що тут робити. На мене чекає таксі, — розвертаюсь, роблю кілька кроків. Але мене раптово перехоплюють за талію

— Не дочекається тебе таксі, — шепоче у вухо, затуляючи обличчя якоюсь ганчіркою. Вона смердить чимось неприємним, огидним. Від цього паморочиться в голові.

— Ти поплатишся, Ніка. Поплатишся за все! — продовжує хрипло шепотіти. — Сама мене змусила піти на крайні міри. Спокушала. Демонструвала свої принади, але була такою холодною. Дражнила… І не давала. А потім спуталась з якимось придурком, бо в нього багато грошей. Дурепа ти, Ніка. У мене не менше. Краще б мені продалась. А тепер я візьму даром те, за що хотів щедро заплатити.

Затамовую подих, намагаюсь не дихати. Рука настільки щільно закриває обличчя, що навіть крикнути не можу. Доводиться тихо борсатись, намагатись якомога сильніше вдарити ліктем чи хвицнути ногою.

Він шумно, хрипко дихає в потилицю, міцно стискає, ухиляється, і продовжує тісніше й тісніше притискати долоню з ганчіркою. Надовго мене не вистачає. У грудях від нестачі повітря починає нити, тіло сіпається в судомі. Я проти волі роблю поривчастий неглибокий вдих. Різкий, неприємний запах осідає бридким присмаком у горлі, гіркотою і терпкістю. Отруєне повітря проникає у легені.

Я знову намагаюсь не дихати, переконати себе, що цього одного разу було достатньо, щоб вгамувати кисневий голод. Але тіло не слухається. Наступний вдих уже глибший, до запаморочення. Свідомість затьмарюється. Наче липке павутиння затягує думки. В очах темніє. Мої борсання стають в’ялими, слабкими. Ноги та руки наливаються свинцем. Я важко осідаю в обіймах Даміра, відчуваючи, як безвільно схиляється голова та підкошуються ноги.

Мені правда не віриться, що все це зі мною. Що все це насправді. Майже посеред університетського двору, серед білого дня. Коли тут за стіною десяток моїх одногрупників, викладачі, працівники кафедри, а трохи далі жвава траса й випадкові перехожі.

От тоді я розумію, що Дамір не просто покидьок. Він найсправжнісінький псих. Хворий на голову по самі помідори. І одержимий.