Моя хороша дівчинка - Ліля Ваніль

Ніка

Задихаюсь, хапаю ротом повітря. Сниться, що тону, борсаюсь у воді, і ніяк не можу випірнути. І от коли від нестачі кисню здається, що буквально розірве легені, розплющую повіки. Перед очима все кружляє: розмиті плями, вогні. Дивний, незнайомий запах забиває подих. І звуки. Шум, гамір, гучні голоси. Сердиті. Від яких хочеться зіщулитись, скрутитись у маленьку непомітну грудочку, стати невидимою, навіки невидимою, недосяжною особливо для володаря одного з них.

Тру долонями повіки, відчуття, наче під ними пісок. Ріже, свербить. Знову роблю глибокий вдих. Уже ясніше відчуваю різкий запах бензину та освіжувача, який, на жаль, нездатний його перебити. Плями потроху набувають обрисів. Але голова така важка, наче чавунна. І нудота підіймається горлом.

Знову тру очі, моргаю і нарешті розумію, що я в машині. Але не в Дем'яновій, у чужій. І спогади потроху починають випливати у пам’яті. Екзамен, Катя і Дамір...

Від жаху замирає подих. Сіпаюсь різко, незграбно валюсь на спинку сидіння. Хвиля нудоти знову хлюпає всередині. Розумію, що пристебнута. Голова йде обертом, скроні наче стискують здоровенні лещата. Крізь зуби зривається стогін. Ковтаю липку грудку і вже обережніше роздивляюсь навкруги. Пасок проходить навскоси, як і належить — цікаво, з міркувань безпеки мене оперезав, чи щоб не втекла... Неслухняною рукою намацую застібку. Це важко, дуже важко. Пальці здаються чужими, не слухаються, ледь згинаються і тремтять. Поки примушую хоча б намацати кнопку замочка, від зусиль виступає піт. Доводиться зробити нетривалий відпочинок.

Дихаю важко, намагаюсь вгамувати шалений стукіт серця. Трохи заспокоююсь, нарешті натискаю. Мені треба зібрати всі свої сили, щоб змусити кнопку пірнути й паз висковзнути з щілини. І коли пасок з шурхотом змотується, відчуваю, наче покорила Еверест.

Але знову мушу відпочивати, збиратись з силами. Наступний крок — випрямивсь і втримати у животі сніданок, що знову перекидається в шлунку. Через кілька хвилин вдається і це. Але зусиль докладаю менше, й голова уже не так паморочиться. Тіло потроху згадує де небо, а де земля і хто йому господар.

Обережно повертаю голову й виглядаю у вікно. Плями…. Плями.. плями. Злегка примружуюсь, струшую головою, і врешті замість плям бачу силуети. Серце пускається в галоп. Знайома постать, така дорога, така рідна. Дем’ян. А навпроти Дамір. І я захлинаюсь від спогадів, від жаху, від почуття безсилля. Злюсь на себе і тремчу від образи та усвідомлення, що це все не сценарій якоїсь мелодрами, мене дійсно викрали. Але Дем'ян знайшов мене, знайшов!

Смикаю ручку на дверцятах. Раз, другий. Не піддається. Він замкнув мене, звісно замкнув. Добре, що не зв’язав, певно, вирішив, що ще довго валятимусь у непритомності.

Уже чітко згадую, як огидна ганчірка торкалась обличчя. Як після неї паморочилось в голові. Як йшла, всім тілом навалившись на Даміра. Хотіла втекти й не могла навіть поворухнутись. Ноги, наче ватяні, підкошувались, слабли, роз'їжджались у сторони. Здавалось, він маже ніс мене, міцно обхопивши за талію однією рукою, а мою закинувши собі на плечі.

Здригаюсь від усвідомлення, що його мерзенні лабети торкались мене, хай навіть через куртку.

Куртка, точно — осяває на мить слушна думка — а в ній телефон. Я можу подзвонити Дем'яну! Сказати що тут, він, певно, не знає...

А тим часом ситуація між чоловіками, стає напруженішою. Дем’ян хапає Даміра за грудки, той верещить, соває ногами. Але  я не хочу, щоб вони бились, не хочу, щоб постраждав Дем’ян. Катя ніколи точно не говорила, хто батьки Даміра, і він мовчав. Але я знаю, що вони не прості люди й мають владу. А серед однокурсників не раз пробігали напівжарти, коли Дамір не з’являвся на жодній з лекцій і навіть на екзамен, що татусь порішає. І тут порішає, упевнена. Те що насправді мене викрали, а Дем лиш захищає, нікого не колихатиме. Ще не вистачало, щоб Дем'ян сів через цього збоченці.

Ляскаю себе по кишенях, обмацую джинси, але телефон не знаходжу. Дамір витягнув, здогадуюсь. Але раптом не забрав з собою. Відкриваю бардачок, обдивляюсь скрізь, без сорому нишпорю всюди, де тільки можна. Знаходжу кілька упаковок презервативів й з огидою відкидаю, сережку, точно Катіну, чорну помаду, явно не її, вона таким зроду не користувалась. І раптом чую звук поліційної сирени. 

***

Я мала б зрадіти. Ну, типу, як в американських фільмах — приїхали хороші хлопці, затримали злочинця. Але я не у фільмі. Це реальність, і хороші хлопці можуть виявитись поганими.

З жахом спостерігаю як двійко у формі хапають Дем’яна, відтягують. Той щось говорить. Дамір теж не мовчить. То один, то другий махають руками в сторону авто. І я не витримую, знову рву на себе ручку, ляскаю долонями по шибці, гукаю... Хай би хто побачив! І нарешті, нарешті вони прямують до мене.

Уже не кричу, схлипую. Зустрічаюсь поглядом з Дем’яном і навіть не помічаю, як течуть по щоках сльози. Він кидається назустріч, випереджає поліціянтів на кілька кроків. І коли один з них пробує затримати, інший його спиняє.

За мить опиняється біля авто.

— Все буде добре притуляє долоню до скла. Прямо напроти моєї. — Чуєш?

Киваю. Шмигаю носом.

Поліціянти поспішають, Дамір плететься ледь-ледь. Чи не вперше бачу страх на його обличчі. Навіть, коли його лупцював Дем'ян, в очах Даміра панувала якась зверхність, якась впевненість, що він на крок попереду. Зараз на його обличчі схожі почуття, проте очі, очі видають бентегу. Він правда боїться. Зовсім трохи, але боїться.

Знехотя відмикає двері. І я випадаю, буквально вивалююсь в обійми Дем'яна. Притискаюсь міцно-міцно, і уже не стримуюсь. Дивно, чому саме зараз, чому в цей час, коли майже скінчилось найстрашніше, коли я майже у безпеці, емоції накривають лавиною. Адже боятись більше нічого. Ніхто не дасть мене скривдити.

— Я, гадаю, у вас більше немає запитань, — промовляє Дем’ян, однією притискаючи мене до себе, а іншою гладячи по спутаному волоссю.