Моя хороша дівчинка - Ліля Ваніль

Обводжу уважним поглядом двір. Раптом вона тут. А телефон… Ну, вимкнула, щоб на екзамені не заважав. Та й забула… Але знайомої шапки з величезним помпоном ніде не видно.

— Я в аудиторію, може ще екзамен не закінчився, — рвучко повідомляю.

— Тоді я тут розпитаю, — вирішує Лук’ян, й собі вдивляючись у поодинокі групки студентів, що тусуються на лавочках біля корпусу.

Киваю та збігаю на ґанок. Вдається прошмигнути повз пильного вартового у гурті жвавих студентів, а там уже, у фоє уточнити в одного з них де шукати аудиторії.

Екзамен, на щастя, ще триває. Але під дверима пара трійка замучених однокурсників Ніки. Деякі зубрять, хтось жваво обговорює питання, ділиться враженнями та правильними відповідями, а хтось і сльози розмазує по обличчю.

Катю помічаю відразу. Стоїть трохи далі від інших. Не повторює, не хвилюється. Дівчина на диво спокійна, навіть якась апатична. Помічає, лиш коли стаю майже впритул, підіймає голову.

— О! — яскраво нафарбовані губи округлюються в здивуванні. — Привіт… — кліпає пишними віями.

Впізнає відразу, навіть відрекомендовуватись не доводиться.

— Де Ніка? — відразу переходжу до діла. З першого погляду зрозуміло, що це за особа і що від таких хорошим дівчаткам, як Ніка, треба триматись якнайдалі.

Кривиться.

— Я їй не нянька. Звідки мені знати?

— Ти просила у неї конспект!

Пирхає.

— Ти бачиш у мене зошит? — розводить руками, від чого напівпрозорий светрик з глибоким вирізом відверто напинається на грудях. — Я хотіла попросити. А вона здриснула. Кинула мене тут одну. Тепер мені точно на перездачу доведеться йти. Навіть списати нема звідки.

Дивлюсь на неї, в її байдужий згаслий погляд, і зрозуміти не можу, як Ніка могла з нею спілкуватись, дружити. У Каті ж на обличчі написано — власна вигода понад усе. Проте бачу — не бреше.

— А Дамір твій де?

— Тобі він нащо? Знову нападеш на беззахисного? Скажи дякую, що я поліцію не викликала. За напад. І ми побої знімати не пішли, — стискає губи.

— Це ви скажіть дякую, що Ніка вмовила мене не викликати поліцію. А то б сидіти твоєму Даміру за спробу зґвалтування в дуже незатишному місці.

Криво посміхається, задираючи старанно намальовану брову.

— Та потрібна та синя панчоха Даміру, коли в нього є я. Збрехала тобі Ніка, певно сама і вішалась. Або, — закусує губу, дивиться лукаво з-під вій. Або вони  за нашими спинами шури-мури крутять. Я б подзвонила Даміру, але телефон загубила. Нема в мене, — знизує плечима. Дамір мені айфон обіцяв купити… — мрійливо мружиться. — Ти Нічці теж купиш?

Повільно обдивляється з ніг до голови, відмічаючи одяг, годинник на руці, зачіску.

— Слухай. А може ну їх. Кувиркаються, мабуть, десь. От впевнена. Та тихоня й не на таке здатна. Тільки корчить з себе святошу. А на вечірці на Даміра і на Саню вішалась. А потім вони в кімнаті закрились. Втрьох…

Від злості стискаю руки в кулаки. Дівчат не б’ю, але ця виводить так, що ледь стримуюсь.

Прихиляється ближче.

— Давай їм відомстимо, — проводить долонею по моїх грудях.

Різко відкидаю її руку.

— Закрий рота! — гаркаю. Витримка скінчилась. — Не треба всіх по собі судити.

Ображено губки надуває.

— Шкода тебе… — знов відхиляється на стіну, складає руки на грудях.

— Себе пожалій!

— Себе у першу чергу.

Стискаю зуби так, що здається скоро кришитись почнуть.

— То де Ніка?

— Не знаю! — викрикує в обличчя з явним задоволенням.

— Клименко! Йди! Вже всі здали! — кличе її висока, темноволоса дівчина в окулярах.

Катя зітхає, стає рівно і востаннє кидає на мене злісний погляд.

— Запам’ятай мої слова, вони там розважаються, роги тобі наставляють. А ти тут бігаєш як навіжений.

Здається, таки чую хруст.

— Запам’ятай мої. Якщо твій покидьок щось з нею зробив, заява буде в ту ж мить.

Пирхає недовірливо. Але я бачу страх в її очах.

— Клименко! — знов гукає дівчина. І Катя поспішає до аудиторію.

А я знову набираю Ніку, навіть не сподіваюсь на відповідь. 

На подвір’ї уже чекає Лук’ян, ходить знервовано.

— Слухай, — відразу до мене підлітає. Я ховаю телефон у кишеню. Ніка не відповіла, очікувано. Каті не повірив ні на мить. Але те, що вона може бути з Даміром стривожило не на жарт. — Я тут у дівчат запитав. Здається бачили Даміра. З Нікою, — підтверджує мої тривоги. — Він вів її до машини. Сказав, що від хвилювання стало погано. Дівчата швидку запропонували викликати, але у святкові дні не дочекаєшся їх. То Дамір сам зголосився відвезти. До лікарні тут дві хвилини їхати. Машину його не запам’ятали. Тільки що темна, сказали. Дівки, що з них візьмеш, — розводить руками.

— Дев’ятка у нього, — мимоволі згадую першу зустріч. — Дійсно темна.

Я в тоді колір теж не зміг розгледіти. Мабуть, не чорна, або сіра, можливо мокрий асфальт.

— Вони від'їхали хвилин десять тому. Якраз у напрямку десятої.

Шукати машину на вулицях як голку в сіні. Але ми все одно застрибуємо у свою, і я заводжу мотор та вирулюю на трасу. Якось за звичкою непомітно сам опиняюсь за кермом. Про ниюче передпліччя навіть не думаю. Лише пильно вдивляюсь в дорогу перед собою. Ще кілька хвилин тому ми їхали цією ж дорогою до міста. А зараз вертаємось до котеджного містечка. І, здається, я здогадуюсь, куди направляється машина Даміра.

Потік автомобілів рідшає. Ще післясвяткові дні, не у всіх вони робочі. Нутрощі стягує вузлом, коли погляд мигцем вихоплює темні авто у протоці. Але все не ті, або колір, або марка не сходяться.

Сніг густішає. Двірники працюють як заведені, кут огляду стає вужчий. Я бішусь. Ледь не втоплюю у дно педаль газу, стримую себе ледь-ледь. Якби не Лук'ян, що час від часу осмикує, бути машині знову в кюветі.

Цю автозаправку на дорозі, невеличку, непримітну, яка здається була тут ще з часів радянщини, майже минаємо. Сніг ліпашить, як навіжений, не дивно, що не звертаю на неї уваги. Але раптом відчуваю щось, щось смикає всередині, прямо де сонячне сплетіння. І наче наяву чую голос циганки «Долю свою знайдеш... Тільки не пройди повз...» І погляд чіпляється за темний бік дев’ятки, що притулилась біля колонки.