Моя хороша дівчинка - Ліля Ваніль

Мимоволі подумки знов повертаюсь до Каті. Як вона? Може варто було в медсестри уточнити, що з нею? Хоча я їй не родичка, мені б навряд чи наддали подібну інформацію.

Вирішую їй зателефонувати, коли буду вдома. Постараюсь зробити це трохи ближче до вечора, щоб Дамір вже точно відбув з лікарні.

Добираємось до дому на таксі в лічені хвилини. Відправляю обох заслаблих мужиків по ліжках, а сама берусь готувати суп. Після новорічних смаколиків — частина, до речі, досі томиться в холодильнику — хочеться чогось легенького й гарячого. Тим паче для Лук’яна, якого під вечір знову накриває температурою... А ось Дем’яну стає краще, і він чим може, тим мені допомагає. Принаймні розважає веселою бесідою, поки я чищу та ріжу овочі. Він з лиш однією здоровою рукою навряд чи з цим справиться.

У затишній спокійній обстановці — навіть не віриться, що ще якихось годин дванадцять назад тут вирували шалені пристрасті — нарешті моя душа заспокоюється й знаходить омріяну гармонію. Життя насправді незбагненне. Треба інколи вірити серцю, і тільки йому.

Після обіду, який скоріше вечеря уже, пригрівшись під боком у Дема під мирне бубніння телевізора, майже засинаю. Проте якась думка, нав’язлива, свербляча, як комариний укус, так і не дає поринути в цілковитий сон. Перебираю в голові усе задумане, але не знаходжу відповіді.

Їжу приготувала, прання ми теж запустили та освіжили постіль і в гостьовій, і в нашій спальні. Лук'яна нагодувала і дала жарознижувальне. Він теж заснув. Дем'ян своє знеболювальне випив. Я навіть білети встигнула переглянути. Завтра більш ґрунтовно сяду до повторення, після завтра вже екзамен. Цікаво чи буде на ньому Катя.

Катя! Точно! Підскакую на ліжку.

— Ти чого? — сонно совається Дем. Знеболювальні мають легкий седативний ефект. І він теж вже встиг закуняти.

— Нічого, спи, — шепочу й ще більше стишую звук на телевізорі. Виключити не вдасться, образиться, мовляв: він зовсім не спить, а уважно дивиться Дмитра Комарова з його «Світом навиворіт». — Зараз прийду. Подзвоню подрузі.

— Угу, — бурчить. Перевертається на бік і знову засинає.

Тихенько виходжу у коридор. І вже там набираю Катю.

На тому кінці довго не беруть слухавку, гудки лунають і лунають, з противним протяжним гулом. А, коли, нарешті, відповідають, я мало не непритомнію від страху.

— Ніка? — чую здивований голос Даміра. — Ти щось хотіла?

Горло стискується від страху. Відчуваю, як на лобі виступає піт. На якусь мить зовсім інші слова звучать в голові. "Ми тут з тобою одні... Ти така спокусливо невинна...", — наче наяву чую голос. І огидні руки-павуки повзуть по шкірі. Нутрощі скручує від жаху. І якби не щире хвилювання за подругу, в ту ж мить збила б дзвінок.

— Так, — хриплю. — А де Катя?

— Навіщо вона тобі?

Серце стукотить від страху, наче навіжене.

— Уточнити хотіла, наскільки у нас екзамен післязавтра. І аудиторію, — нахабно брешу, ледь тамуючи паніку.

— Вона забула телефон вдома, — різко відповідає та несподівано збиває дзвінок.

"Не божу бути, щоб забула!", — щиро дивуюсь, ще кілька секунд слухаючи тишу в слухавці. Катя ніколи з ним не розлучалась. Вона мала досить прокачану сторінку в інстаграмі й писала ледь не по десять постів в день, висвітлюючи мало не усі подробиці з життя. А тут забула…

Не подобається мені це…