Моя зухвала - Ема Ноель

— У ролі моєї дружини, — каже Руслан, і, здається, абсолютно серйозно.

Мене накриває паніка. Ні, не тому, що я цього не хочу, а тому, що мені здається, наче він наді мною знущається. Як тоді, коли прикував наручниками.

— Ні, — тихо заперечую й намагаюся відштовхнути чоловіка і вибратися з кільця його рук.

Він не відпускає.

— Хіба ти не цього хотіла? — піднімає здивовано брови? — Хіба не мене ти хочеш? — шепоче вкрадливо. — Хіба не це причина твоїх психозів і постійних втеч? Ось він я, весь твій. Але ти знову намагаєшся втекти. Чому? Кіті, поясни мені, не винось мій мозок.

Він каже тихо, але в його голосі стільки емоцій, незрозумілих почуттів, злості, образи, розчарування, здивування, вогню… Від яких моя шкіра й обличчя спалахують і вкриваються пекучими сиротами.

Я не можу йому сказати, що так, я хочу тебе, Руслане, хочу завжди бути з тобою. Я знаю, що це нерозумно. Я бачила, що відбувається з дівчатами, які самі вішаються на шию хлопцям. Хлопці вмить втрачають до них інтерес. Такі чоловіки, як Руслан — сильні, успішні — вони завойовники. Щойно він зрозуміє, що я тану поруч із ним, як морозиво під літнім сонцем, він мене викине. Прожене, як прогнав Мілу.

Тому кажу йому абсолютно не те, чого хочу насправді.

— Я хотіла уваги. Так, ти до чортиків привабливий чоловік і я б хотіла… з тобою, — затинаюся, тому що мені ніяково про це говорити. А ось у Руслана очі загоряються. — Але це не означає, що я стану твоїм трофеєм. Що, якщо я не хочу заміж? Ти в мене запитав? Ти мене зачинив у кімнаті й навіть жодного разу не прийшов! Амбалів своїх до мене приставив! Я вийду за тебе заміж, а потім взагалі ніколи й нікуди вийти не зможу, тому що… тому що ти тиран!

Спалахую, як сірник, заводжуся з пів оберту. Сама не знаю, звідки взялися сили заперечити йому. Блін, я ж і справді про це мріяла. Закохана в нього дівчинка в моїй душі зараз пищить від щастя і кричить «скажи так і не викобенюйся!» Але інша частина мене, одвічна бунтарка наполягає «ні, нехай доведе, що він говорить правду».

Незважаючи на мої слова, Руслан залишається абсолютно спокійним. Підступна посмішка з’являється на його обличчі.

— Я ж бачу, що ти сама хочеш бути моїм трофеєм, — нахиляється ближче, обпалюючи подихом мої губи. — Я зачинив тебе, щоби ти дурниць не накоїла. А амбалів приставив, щоби дурниць не накоїв я.

Його рука ковзає по моїй спині знизу вгору, потім назад. Опускається нижче, лягає на стегно і стискає його. Забуваю як дихати, витріщаючись на чоловіка широко відкритими очима. Метелики з голови опускаються вниз живота і викликають там вогняне торнадо. Руслан закидає мою ногу собі на стегно.

— Може я й тиран, — шепоче, торкаючись мого носа своїм, — але тільки тому, що в мене від тебе дах зносить. Від маленької невгамовної зухвалої дівчинки, — дивиться в очі, вбираючи мою реакцію й задоволено посміхаючись.

Це зізнання? Звідки раптом такі зміни? Не вірю. Хочу вірити, але не можу.

— Так, я зухвала. І такою й залишуся, — відхиляюся й гордо задираю підборіддя. — Тож краще відпусти мене і…

Він не дає мені договорити. Дивиться на мене потемнілими очима, а в наступну мить атакує мої губи глибоким, голодним поцілунком…

Боже, як він солодко цілується. Пестить мої вуста, проштовхується язиком усередину, притискає мене до себе міцніше і я сама вигинаюся йому назустріч, не розуміючи, що зі мною відбувається. Але чітко усвідомлюю, що я не хочу, щоби це коли-небудь закінчувалося.

Ні, я, звичайно, чудово розумію, що відбувається між чоловіком і жінкою і знаю, що таке секс. Знаю технічну сторону цього процесу. Але я й гадки не мала, що близькість із чоловіком, простий поцілунок може викликати таку бурю емоцій, стільки незрозумілих почуттів і таке бажання, немов моє тіло натягнута струна, яка може порватися в будь-який момент.

— Кіті, яка ж ти справжня, — шепоче Руслан, жадібно погладжуючи моє стегно, рухаючись то вгору, то вниз. Немов він ледве стримується. Знову цілує. Перекидає мене на спину й накриває своїм тілом, зазираючи в очі. Охаю від подиву і хвилювання.

А ще відчуваю, як дещо впирається в моє стегно. І я чудово розумію, що це. І розумію, що хочу цього настільки сильно, що тіло тремтить від бажання. Але не менше боюся. Чому? Гадки не маю. Просто страшно, тому що це для мене все в новинку. Кажуть, це боляче. А я боюся болю. Але все одно хочу. І боюся.

Грррр.

І справді, що зі мною відбувається? Що за хаос у голові?

Мабуть, усі мої сумніви й емоції відбилися на моєму обличчі, тому що Руслан злегка відсувається й дарує мені поблажливу усмішку.

— Не бійся, маленька, — він гладить моє волосся й торкається в ледь відчутному поцілунку куточка мого рота. — Я не збираюся це робити прямо зараз. Ми одружимося і вже потім, коли ти будеш готова, — знову торкається в легкому поцілунку мого обличчя, знову і знову.

Так він серйозно? Це не гра й не хитрощі?

— Руслан, але чому? Я гадала, що я тебе дратую, — мої долоні несміливо накривають його груди, погладжуючи напружені м’язи. Який же він гарний. — Що сталося? Що змінилося?

Здається, я вперше в житті намагаюся зрозуміти, що відбувається, а не просто психанути і втекти. Тікати легше, як і піддаватися емоціям.

— Іноді ти мене дратуєш, іноді з розуму зводиш. Часто я тебе не розумію. Але ти мені такою подобаєшся. Зухвалою й живою. З першого дня сподобалася, але я ж не сволота, щоби скористатися твоєю симпатією. Я ж бачу, що подобаюся тобі теж. Просто за ці три дні я зрозумів, що не зможу тебе відпустити. Уявив, що таким буде моє життя, і стало порожньо до болю. Не йди, — цілує м’яко в губи. — Давай спробуємо. Я буду старанним. Я зроблю все, як ти хочеш. Я ніколи не кохав і не вмію залицятися, але я навчуся, кошенятко. Заради тебе. Не мовчи, будь ласка, — додає пошепки.

Він із таким хвилюванням, глибоко прихованим у спалахах зіниць страхом зазирає в мої очі, що розуміння лавиною накриває мене. Я йому подобаюсь. Дійсно подобаюсь. Я змогла розтопити його черстве серце! Невже моя найзаповітніша мрія стала реальністю?!