Моя зухвала - Ема Ноель

Ущипніть мене хто-небудь!

— Добре, — відповідаю стримано, — ми можемо спробувати, — на обличчі Руслана розпливається задоволена усмішка. — Але! Якщо ти мене обдуриш, я перетворю твоє життя на пекло!

Загроза напевно так собі, тому що усмішка з обличчя Руслана не зникає.

— Якщо я тебе обману, я сам собі цього ніколи не пробачу. Ти скарб, який потрібно берегти від усіх. Навіть від себе самого, — Руслан злазить із мене й сідає. Дивиться на мене з якимось захопленням і жадібністю. — Йдемо снідати? — питає.

— Ага, — киваю у відповідь.

Мимоволі опускаю погляд донизу і витріщаюся на ту велетенську штуку, що стирчить між його ніг. Так само мимоволі гучно ковтаю. Цікаво, а який він на дотик? І як він взагалі може поміститися там? Напевно, тому це й боляче. А народжувати ще болючіше…

Кілька разів швидко кліпаю, намагаючись впорядкувати хаос у моїй голові. Відчуваю пекучий погляд Руслана на собі. Здіймаю очі. Зустрічаюся з потемнілим поглядом, який затягує мене в безодню бажання.

— А можна я до нього… доторкнуся? — кажу хрипким голосом, сама не розуміючи, як мені вистачило сміливості таке запитати.