Моя зухвала - Ема Ноель

Він усе ж таки торкається мого обличчя тильною стороною долоні. Ніжно проводить, пестячи шкіру. Хочеться притулитися до його руки міцніше, повною мірою насолодитися дотиком…

Але натомість я відсуваюся, ніби мені його дотики неприємні.

— Забирайся, — ціджу крізь зуби.

Руслан розстібає наручники, звільняючи мене. Піднімається і йде геть. Я б сказала, що тікає.

— Ненавиджу! — кричу йому вслід, коли чоловік зачиняє двері на замок. Зі злості кидаю подушку в бік дверей. Та з глухим звуком зустрічається з деревом і падає на підлогу.

А я повною мірою віддаюся стражданням про своє нерозділене кохання, сховавши обличчя в ковдру, щоби заглушити ридання.