Моя зухвала - Ема Ноель

Дивлюся. У віддзеркалення бачу його блакитні очі. Його потемнілий погляд, який ковзає по мені знизу вгору. Я в піжамі з коротких вільних шортів і топіка, який прикриває тільки груди. Від погляду чоловіки внизу живота накопичується знемога й тисне, вимагаючи чогось такого, що випустить її на волю. Від його дотику до оголеної шкіри коліна підкошуються і я ледве тримаюся на ногах.

Це воно і є? Те бажання, яке відчуваєш поруч із коханим чоловіком? Бажання, яке вимикає розум і вимагає задоволення. Бажання, від якого все навколо втрачає своє значення й існує тільки тут і зараз, тільки його подих на моїй шкірі, його руки на моїй талії, його погляд, що ковзає по моєму тілу.

Нарешті, мій погляд фокусується і я бачу його подарунок. На моїй шиї золотий ланцюжок, край якого вінчається маленьким червоним камінчиком, що нагадує за формою серце з гострими краями.

— Це червона шпінель, — каже Руслан, обводячи пальцем камінь на моїй шкірі. Від його дотику прикриваю очі, від його хрипкого голосу втрачаю орієнтацію в просторі. — Через гостру форму його називають «колючка». Він такий же яскравий, як ти, такий же незвичайний і такий же крихкий, — він накриває камінь долонею, а мою шию губами.

Я заплющую очі. Мені ніхто й ніколи не робив таких подарунків і не говорив таких чудових слів. Це настільки приємно, що непрохана сльоза зривається і стікає по моїй щоці. Сльоза щастя. Розвертаюся в його руках.

— Дякую, Руслане, — говорю щиро, зазираючи в його очі. Обіймаю за шию, встаю на носочки і тягнуся, щоби подарувати поцілунок вдячності.

— Ти така… справжня. Моя шпінель, моя колючка, — шепоче в мої відкриті губи. Підхоплює мене під попу й закидає мої ноги на свої стегна.

Ох.

Я прямо відчуваю його збудження. І мені це шалено подобається. Цілую Руслана й міцніше притискаюся до його тіла. Міцно тримаюся за нього руками й ногами і злегка рухаюся, ковзаючи вгору та вниз.

— Кіті, легше, — шепоче, відриваючись від мене. — Не буди звіра, — муркоче оксамитовим голосом.

І справді, час пригальмувати, а то мене щось понесло. Якщо він хоче все зробити правильно… нехай. Нехай він думає про те, щоби мені було добре, а не навпаки. А я не буду думати, я просто буду намагатися не розчарувати його. Перший раз буває один раз у житті. І, напевно, Руслан має рацію, наполягаючи, що поспішати не варто.

Я зістрибую з нього. Ще раз легенько торкаюся його губ.

— Я в душ, — кажу і, підстрибуючи, випурхую з кімнати.

На виході мало не збиваю Валю. Жінка оглядає мене спочатку переляканим, а потім презирливим поглядом, і йде далі у своїх справах. А я залітаю у свою кімнату, хапаю одяг і біжу у ванну кімнату.

Швидкий душ не допомагає вгамувати моє збудження. Я в піднесеному настрої. Щастя б’є з мене фонтаном. Ніколи не відчувала себе такою щасливою. Коли закінчую приводити себе до ладу і виходжу, відразу ж спускаюся на перший поверх. Руслан теж виходить із ванної кімнати внизу. Щойно мене помічає, як на його обличчі з’являється усмішка.

А я досі не вірю, що чоловік моєї мрії тепер мій.

Підходжу до нього й завмираю в нерішучості. Переминаюся з ноги на ногу.

— А я можу тепер проявляти до тебе увагу в присутності робітників, або сторонніх? — питаю, відчуваючи себе ніяково. — Чи ми поки будемо приховувати наші стосунки? — питаю, бо пам’ятаю той візит поліціянта, але поняття не маю, що там тоді сталося й чим це небезпечно.

— Ти розумна дівчинка, — Руслан бере мою руку у свою й ривком притягує мене до себе, — неймовірно розумна дівчинка. І питання правильні ставиш. Вдома ти можеш поводитися, як тобі завгодно, але в присутності сторонніх краще поки утриматися від проявів уваги одне до одного. Зовсім недовго. Я владнаю деякі справи, повідомлю про наші заручини й нам більше не потрібно буде нічого приховувати.

Акцент на слові справи змушує мене насторожитися.

— Це пов’язано з тим, що сталося, коли ти мене врятував? І з тим поліціянтом, так? — запитально дивлюся на чоловіка, чиї руки сталевими лещатами тримають мене міцно притиснутою до його м’язистих грудей.

— Я ж кажу, що розумна, — усміхається, ковзаючи поглядом по моєму обличчю. У його погляді гордість?

Більше він нічого не каже, а я не запитую. Мені не потрібно знати про те, що там сталося. Я може й зухвала, але не дурна, це точно. Менше знаю, менше зможу випадково розбовкати, навіть у розмові з Русланом. І спати буду спокійніше.

Руслан відпускає мене. Ми снідаємо, розмовляючи про все й ні про що. Я роздивляюся його, ні крапельки не соромлячись, а він пожирає мене поглядом. І, здається, він і раніше дивився на мене так само. Тільки раніше в його погляді був ще й біль. І злість. І відчай.

Здається, він чесний. Я йому подобаюсь. І подобалася. Тільки він занадто хороший, щоби скористатися тим, що подобається мені теж. Ну, а якщо вже бути відвертою, я шалено в нього закохана.

Після сніданку Руслан збирається в справах. Мені тим часом пропонує перенести свої речі в його кімнату. А після обіцяє провести весь день зі мною, кудись мене відвезти, де на мене чекає ще один приємний сюрприз. Мене це більше ніж влаштовує.

Коли Руслан їде, я йду у свою кімнату збирати речі. Двері залишаю відчиненими. Той замок мене досі дратує і викликає нервове тремтіння. Мені було так сумно й самотньо, що більше ні за що не хочу повторення історії. Раптом замок випадково зачиниться? Тому й залишаю відчиненими навстіж.

— Нарешті, — чую буркотіння Валі, яка проходить повз. Тільки що «нарешті» я так і не зрозуміла, а запитувати немає ані найменшого бажання. Продовжую діставати речі із шафи і складати їх на ліжку.

За пару хвилин чую кроки, але не повз, а прямо в мій бік. Обертаюся. Поруч стоїть Валя… з валізою в руці.

Не зрозуміла?

Дивлюся здивовано на жінку й на те, що вона тримає в руках. Так я й без валізи зможу все перенести. У мене не так багато речей.

Вона кидає сумку на підлогу.