Моя зухвала - Ема Ноель

— Ти забув, який сьогодні день? Ти ні мені, ні моєму братові більше нічим не зобов’язаний. Я повнолітня, тож я зараз же зберу свої речі й піду, — намагаюся звучати впевнено, але відчай усе одно виривається назовні тремтячим голосом.

— Нікуди ти не підеш, — спокійно відповідає Руслан і заривається обличчям у моє волосся. — Ти залишишся тут, — його хрипкий голос відгукується сиротами по шкірі.

Завмираю від хвилювання.

— З якого дива? — питаю роздратовано. Навіщо весь цей цирк? Навіщо давати оманливу надію? — У ролі кого? Пташки в клітці? Або прислуги? — кажу я, адже на щось інше з цим чоловіком мені розраховувати нічого.

Руслан розвертає мене обличчям до себе. Дивиться в очі. Дивиться так, що мені стає важко дихати й хочеться сховатися. Тільки куди, якщо чоловік продовжує мене тримати міцними обіймами?

— У ролі моєї дружини, — говорить у відповідь з абсолютно серйозним обличчям, а я від шоку слова вимовити не можу, тільки жадібно хапаю ротом повітря.