Моя зухвала - Ема Ноель

Незабаром чую галас за вікном. Розгледіти, що там відбувається ніяк не виходить. Вікно за моєю головою, і побачити заважає спинка ліжка. Але? судячи з усього, на вікно дійсно ставлять грати.

За дверима чути голоси. Один із них належить Руслану. Відчиняються двері. Він завмирає на порозі. На секунду в його погляді промайнуло щось схоже на жаль, але в наступну мить у блакитних очах застигла крижана байдужість.

Чоловік відчиняє двері навстіж. Спирається плечем об одвірок і стоїть, склавши руки на грудях. Розглядає мене непроникним поглядом. За його спиною бачу якийсь рух і галас. За мить розумію, що на двері встановлюють замок.

А він просто стоїть і мовчить. Вивчає мене, як дикого звіра, з яким не знає, як впоратися. Так, характер у мене не подарунок, але це не привід обманом приковувати мене до ліжка. Або привід?

Поводився б трохи інакше, приділяв мені більше уваги, я б не тікала.

Мабуть.

— Чого дивишся? — пирхаю, не витримую цього палючого погляду.

— Хочу, і дивлюся, — веде плечем невизначено. — А хіба не можна? Ти ж хотіла уваги, хотіла побути сьогодні зі мною. Ось він я, тут.

— Придурок, — тихо буркаю на його адресу.

— Сама дурепа, — лунає у відповідь.

— Козел, — огризаюся, впиваючись у нього ненависним поглядом.

Він мовчить.

— Негідник. Нахабний, пихатий, зарозумілий, безсердечний бовван. У свої-то двадцять вісім, — випльовую з роздратуванням.

Гмикає. Губи вигинаються в кривій підступній посмішці. Відривається від дверного отвору й повільно йде в мій бік, ніби крадеться. Як ситий хижак у своєму лігві, наближається до мене повільно, і лягає поруч на ліжко на відстані кількох сантиметрів від мене.

Руслан лягає на спину й дивиться в стелю, а я повертаю голову й дивлюся на нього. Думаю, як би дотягнутися й хоча б вкусити. Але ні, не дістану. Зате можу зробити дещо інше. Хапаюся руками за спинку ліжка і, вигинаючись у бік чоловіка, з усієї сили штовхаю його обома ногами.

Взагалі-то я хотіла зіштовхнути його з ліжка, але замість цього всього лише посунула на кілька сантиметрів. Руслан впивається в мене злим поглядом. Подумки відступаю. Подумки, тому що бігти мені все ж нікуди. Не з наручниками.

— Відпусти мене, — роблю нещасне перелякане обличчя. Навіть додаю: — Будь ласка.

Він мовчить і дивиться на мене кілька секунд, примруживши очі. Губи невдоволено підібгані. Не вірить. Уже починає розуміти, коли я прикидаюся.

— Знаєш, у мене ж теж терпіння не залізне, — говорить тихо, спокійно, чим ще більше насторожує. — А ти його постійно випробовуєш. І воно поступово закінчується. Тож давай, кошеня, продовжуй у тому ж дусі. Подивимося за чотири дні, що з цього вийде.

Ця спокійно сказана погроза змушує мене голосно проковтнути страх.

— Ти і справді мене ременем відшмагаєш?— запитую тремтячим голосом.

Я не хочу такого покарання.

Чи він просто мене збирається вигнати? Так я й так планую піти. Знайшов чим налякати.

Раптово Руслан вибухає гучним сміхом. Потім так само раптово затихає.

— Ти знаєш, іноді дуже хочеться, — говорить він, — але я не нелюд, — потім піднімає погляд на мої скуті руки. — Ну, хіба що зовсім трішки,— посміхається куточками чуттєвих губ. Посмішка виходить підступною.

Руслан дивиться мені в очі. Його обличчя стає серйозним. Він голосно ковтає, привертаючи мою увагу до руху його кадика зверху вниз. Мій погляд ковзає вище й зупиняється на його губах. Пригадую поцілунок у душі, потім у вітальні. Мимоволі закушую нижню губу. Тепер його погляд різко перескакує на мої губи, а мій на його очі.

Мені здається, чи я бачу в його погляді бажання повторити? Дивиться палким поглядом на мої губи, немов у цей момент це об’єкт його найбільшого бажання. Знову ковтає. Потім відриває від мене погляд і піднімається з ліжка. Йде до вікна. Повертаю голову й дивлюся на його спину, розглядаю широкі плечі і м’язи, обтягнуті футболкою.

Тільки зараз звертаю увагу, що працівники з ледь прихованим інтересом за нами спостерігають. Авжеж, не часто їм напевно доводиться спостерігати подібні картини, де на ліжку лежить прикута наручниками дівчина, для якої вони роблять клітку, блокуючи всі шляхи до відступу.

Настає гнітюча тиша, у якій лунає тільки галас, створюваний роботою. Він вирішив замкнути мене? Я все одно втечу, якщо захочу. Або він таким чином просто намагається показати, що він тут головний? Чи хоче так покарати мене? Але я ж не заспокоюся, поки не обіграю його. Принципово, на зло.

З замком незабаром закінчують. Руслан підходить і все перевіряє. Задоволений роботою, він відпускає людей. Кидає на мене непроникний погляд.

— Я незабаром прийду, — каже, і виходить.

За кілька хвилин галас за вікном теж припиняється й майже відразу повертається Руслан. З чашкою в руці. По запаху чую, що це мій улюблений гарячий шоколад. Він ставить чашку на стіл і підходить до мене. Дістає ключі від наручників. Дивлюся на двері, які він прикрив за собою, але ж не замкнув.

Чоловік у нерішучості застигає. Хоча ні, це не нерішучість. Це злість і роздратування.

— Навіть не думай, — каже, простеживши за моїм поглядом.

Відвертаюся з ображеним виразом.

— Кіті, — зітхає Руслан і сідає поруч, — повторюю ще раз, що це для твоєї безпеки.

— Що для моєї безпеки? — пропалюю його ненависним поглядом. — Для моєї безпеки ти вирішив посадити мене в клітку? Або для заспокоєння своєї совісті? Тому що простіше посадити мене під замок, ніж приділити увагу? Так можна не морочитися й розважатися зі спокійною совістю, знаючи, що настирлива дівчина не додасть проблем?! Та тобі на мене начхати! Тебе хвилюють тільки твої мільярди і… аби тобі було комфортно!

Кажу все це зі злістю, з ненавистю.

Руслан кілька секунд мовчить. Потім раптом піднімає руку й торкається мого обличчя. Смикаюся, немов мене струмом ударило.

— Даремно ти так думаєш, — каже, так і завмерши з піднятою рукою. Ковзає по моєму обличчю уважним поглядом. — Я просто тебе не розумію. Ти то відштовхуєш мене, то кидаєшся в обійми. Тікаєш, а в наступну мить просиш побути з тобою. Я не розумію, чого ти хочеш. Але дуже хочу зрозуміти. А зараз я просто змушений так вчинити, щоб уберегти тебе від небезпеки. Згодом ти сама зрозумієш, що так треба було.