Меланка - Нора Нойс

- Яна..., - видихнув здивовано Лука, обійнявши мене у відповідь.
Сказати, що я відчуваю в даний момент? Це шалену радість та ейфорію. Хоча я і не була близька з Лукою. Тільки в той період, коли він відмовився від престолу і почав активно працювати над космічним кораблем.
Проте зараз я, наче побачила рідну людину в чужій для себе країні. А тут взагалі — на чужій планеті.
- Як ти тут опинилася?
Відірвавши мене від себе вампір почав розглядатися по сторонам, наче я телепортувалася з якогось порталу, який має от — от закритися.
- Прилетіла!
Емоції, які переповнювали мене, ніяк не вщухали, тому я прямо хотіла кричати і з захопленням розповідати про свої пригоди, проте погляд Меланії, яким вона пропалювала мене, трохи збив мій запал.
- Ем... - тягну, киваючи Меланії, щоб підійшла ближче.
Але ця рудоволоса бестія так і стоїть на місці, схрестивши руки на грудях.
- Меланко! - все ж таки кличу цю вперту.
Закотивши очі, її величність все ж йде до нас.
І я б збрехала, якби сказала, що на неї ніхто не дивився в цей момент. Всі ціанці і дракони мало шиї собі не позвертали, коли ця довгонога руда бестія йшла тих пару метрів.
- Світлого дня! - привіталася вона.
- Хмхм. Світлого.
Або мені здається, або Лука мав якось інакше відповісти?
- Я Меланія! - прощебетала вона, протягнувши йому руку.
Ще що флірт? Я здивовано дивилася на Луку, який і взагалі завмер, чомусь. Що, бляха, відбувається? І від коли це вампір так впадає в ступор від спілкування з дівчатами? Я чула від Декарая, що в них тут дефіцит жінок. Проте не наскільки. І не на континенті повітряних драконів.
- Лука!
О, Лука відмер! Алілуя.
Проте замість того, щоб потиснути її руку, він її поцілував! Ну дає.
- Лука! Лука! Де тебе носить?
Не встигла я відійти від екстазу зустрічі з вампіром, як мене наче громом шандарахнуло від цього голосу.
Не можу повірити. Просто не можу.
Повільно розвернувшись, я бачу Юлю, яка якогось чорта несеться до нас зла, як сто чортів. Та ще й вимазана в якійсь білій жижі.
Вона біжить в нашу сторону, чітко сфокусувавши погляд на вампіру. На мене навіть не дивиться. Така зла. Цікаво, що там в неї сталося.
Проте, ще цікавіше розглядати такі рідні риси обличчя. Вона зовсім не змінилася і це вражаюче. Так ж чорноволоса, висока, і з синіми, як океан, очима. Як же я скучила.
Та найголовніше вона була мега емоційна і жива. Така, якою я її пам’ятаю ще до втрати емоцій. І це неймовірно. Наче потратила в наші студентські роки.
- Ти ненормальний! Скажи мені:  як ти міг довірити таку важливу роботу цим придур....- підійшовши ближче, почала кричати моя подружка, проте побачивши мене, різко замовкла.
Просто застигла на місці, шоковано втупившись в мене.
- Привіт, подружаня! - вітаюся, бо Юля так і не змогла відмерти.
- Аааааа, Яна!