Попелюшка навпаки - Галина Курдюмова

Скажіть, будь-ласка, що, без підстави ніяк не можна? І навіть коли домовляєшся з вищими силами, слід очікувати якоїсь лажі? Та ну вас, я образилась!..

Але почну з початку. Ні, не з дня народження і не з ночі зачаття, а з того моменту, як моє життя круто змінилося. Ось тільки-но виходила з торгового центру, обвішана пакетами з обновками, купленими на першу зарплатню, та радо уявляла, як будуть зазіхати й ахати колеги у конторі…

Що ще спадає на гадку? Світлофор… Бордюр… Підбором зачепилась і лечу, намагаючись втримати у руках дорогоцінні пакети. Виск гальм… Сигнал автівки б’є по вухах…

І ось я знову йду, тільки вже не вулицею, а довжелезним білим коридором, де черга розтягнулась на три квартали. Та ні… Як же я не люблю черги!.. Але це означає, що можна придбати щось суперове, не таке, що висить місяцями на вішаках у кожному магазині. Ой, кортить!.. І я, впевнено задравши голову, проходжу повз черги, неначе маю на це повне право. Чоловіки, жінки, старі, молоді... Цікаво, що ж там продають, що такий різномастий контингент зібрався? Дехто намагається мені щось сказати, та я не повертаю голови і роблю вигляд, що не чую, тільки прискорюю ходу.

І де ж мої пакети? Нехай, потім знайду. Спочатку розберуся з цією дивною чергою. Не знаю, скільки я так рухаюсь, час зовсім не відчувається. У голові якось каламутно й порожньо. А ще ця рожева тека у руках. Звідки вона узялася? Теж потім розберусь, а зараз просто притискаю її до живота, ніби захищаючись від черги, що починає тихо звіріти.

О, здається, край видно! Тепер слід діяти рішуче та швидко. Я підбігаю до самого початку черги, відштовхую жінку, що вже простягає статечному чоловікові, що сидить за шикарним дубовим письмовим столом, схожу на мою теку, тільки нудного коричневого кольору.

- Вибачте, я тут НЕ стояла! - і сама простягаю теку.

Зазвичай цей кумедний психологічний прийом дозволяє швидко заплатити за покупки у супермаркеті, минаючи чергу. Поки пересічні громадяни намагаються зрозуміти, що я сказала (А сказала я справжню нісенітницю!) я встигаю заплатити за батон чи морозиво і зникнути. Звісно, якщо покупок багато, то цей метод не підходить, обурені громадяни встигають зрозуміти, що я тут, і справді, не стояла.

Так, і куди ж я потрапила? Щось не помітно, щоб щось взагалі продавали. Дядько дивиться на мене крізь товсті окуляри зацікавлено і втомлено водночас. Киває у бік:

- Теку передай секретареві.

Тільки тут помічаю поряд ще один стіл і за ним молодика, який теж зиркає на мене з цікавістю. Віддаю йому теку. Так, а що тут відбувається?

До жінки, яку я відсунула, нарешті доходить, що її обвели навколо пальця, вона сердито шипить, та вже запізно.

Чиновник зачудовано дивиться на мене, на екран ноутбуку і знов на мене.

- І що ти тут робиш, е-е-е… Ольга Сергіївна Скалка? Твоя черга у самому кінці і підійде ще не скоро. До того ж поки не відомо достеменно, чи слід тобі стояти, чи повернешся. Йди звідси, дівчино. Нема куди поспішати.

- Нікуди я не піду! - опускаю обидві долоні на стіл і схиляюсь над дядьком, показуючи усім своїм виглядом, що так легко він мене не спекається. - Нікуди не піду, поки не поясните, де я, і що все це означає!

Чиновник перезирається зі своїм секретарем, який активно листає папірці з моєї теки, і здвигає плечима.

- Поясни дівчині коротко і відправ у кінець черги, як годиться.

- Ну, і?..  - Я не відходжу від дубового стола, бо розумію, що дядько тут головний, тільки переводжу запитальний погляд на секретаря, який має мені все пояснити.

- А що, коли це - наш шанс? -  запобігливо посміхається до шефа молодик. - Поки її справа не вирішена, ми можемо використати коматозницю  для… нашої справи.

- Кого?!

- Ви, Ольго Сергіївно, зараз у комі, - швидко пояснює секретар. - Ваша справа буде знаходитись певний час на розгляді. Чи туди, чи сюди…

- Що-о?! Ви, що, з дубу впали?!

- Ось! - Дядько повертає до мене ноутбук. - Сама дивись, хома невіруюча.

Дивлюсь. Лікарняна палата, пацієнтка уся в бинтах та трубочках. Якесь знайоме обличчя…

- Це, що, я?!

Повірити важко, та куди від фактів подінешся. Тільки зараз розумію, що я ж бо не дихаю, від слова «зовсім»! І не відчуваю свого тіла, ні у животі не забуркоче, ні за вухом не зачешеться! Йой!

- Стоп! - Я озирнулася на чергу, що губилась у коридорі, якому і кінця не видно було. - То це, що, черга на Той Світ?! І я можу не повернутись до свого життя?!

- Цілком вірогідно, - підсумував чинуша, зиркнувши на екран. - За близький кінець дев’яносто п’ять процентів. І тільки п’ять – за повернення до життя. Наступний!

- Ні! - Я з хряскотом опустила кришку ноутбука. - Так справа не піде! Вертайте мене назад! У мене змій не годований, кактус не политий!

- У тебе, справді, домашня тваринка - змій? - зацікавився дядько.

- Королівський пітон, - гордо кивнула я.

Секретар, покопирсався у моїй теці і кивнув:

- Справді, і пітон є, і кактус.

- А що такого? Дуже зручно. Я вічно забуваю квіти поливати, а домашніх улюбленців - годувати. А пітонові можна раз на місяць організувати обід - і він щасливий, а якщо забудеш - просто впадає у сплячку до двох років. Останній раз знайшла його у шухляді під диваном - півроку продрихнув!