Меланка - Нора Нойс

Яка ж я зла на них. Вперше в житті мені не хотілося набити комусь морду, а просто втекти. Напевно це і була та грань, за яку я перейшла. Бо бити, це ще не крайня межа. Бити — це відчувати. Це - ненавидіти. Але тепер я хочу просто бути від них як найдалі.
Добре, що хлопці швидко мене послухали. Так би мовити, увійшли в моє становище.
Тому нас з Янкою швидко телепортували на Ренару.
- Ееееем, Меланка, - тягне здивовано Яна, оглядаючись на всі сторони. - А ми точно там, де треба?
І так! Я попросила драконів викинути нас недалеко від столиці повітряних, в лісі. А що? Повертатися додому я не сильно маю бажання. Ще й мама почне замахувати, чому я не взяла її чоловіка назад. А якщо ще й запитає про тих істинних — це взагалі. Не дай боже, хтось заговорить про них. Це ж просто насмішки долі. Так і знала, що чоловіки то не моє. От, навіть істинність не врятувала мене.
- Так! Саме там! Ти ж хотіла до своєї подружані. От ми туди і йдемо.
Орієнтуючись по сонцю, яке плавно котилося на захід, я попрямувала в сторону міста. Пів годинки і ми будемо на місці.
- Що серйозно?
О, до відьми дійшло нарешті.
Обігнавши мене, вона подивилася на мене такими щасливими оченятами, що я мимоволі посміхнулася.
- Ти щось відчуваєш? - запитую, щоб хоч трохи відволіктися від сумних думок про істинних.
- Ти про що? - якось надто швидко і здивовано перепитується відьма.
- Ну, як що? Ми на магічній планеті. Ти - відьма. В тебе мають прорватися всі магічні потоки, чи щось типу того.
Не знаю, як це в них відбувається, оскільки я ж звичайна людина. Зовсім нічого не відчуваю в тих самих коливаннях.
Яна на мить задумалася, наче прислухаючись до себе.
- Та ні...поки що, нічого не відчуваю.
- Може ще мало часу пройшло? — припускаю, не зменшуючи швидкість.
Щоб дійти до повітряних, ми маємо рухатися з цією швидкістю ще двадцять хвилин.
Добре, що я проходила на Землі курси по самовиживанню, орієнтування на дикій місцевості. Тепер хоч в трьох соснах не заблуджуся. І з голоду відразу не вмру. Та й то вже добре.
- Можливо... - тягне задумливо відьма. - Ще далеко.
- Три годині лісом, потім ще пів полем і десь за кілометрів три почнеться сусіднє село. А вже потім...через два десь, саме місто.
Ооооо, бачити це здивоване обличчя, на якому очі збільшилися в три рази в розмірах, це було щось.
- Як?...Ну...Ще так далеко?
- Ахахаха.
Чесно, я трималася, як могла. Але ці блакитні очі, які здивувалися, а потім змирилися з важкою долею, мене добили.
- Яно, розслаб булки. Вже майже підходимо до міста.
А й справді - за десять хвилин швидкого кроку і злісного пихтіння відьми ззаду, ми увійшли у місто.
- Це ціанці? - намагається шептати Яна, проте мені здається, що всі навколо нас чують.
- Так. Не втуплюйся так. Вони відчувають енергетичні потоки і можуть усе відчути.
- Хіба тебе Кай не просвітив?
І так! Я впізнала через вікно цього ціанця. Брата Кирила. Головного ціанця. І, як я припускаю, з Яною він також спілкувався.
- Я з ним не дуже спілкувалася — одразу ж починає патякати Яна.
А я молюся, щоб вона замовкла. Бо вже знаю, що мій другий істинний, така ж сама гуляща скотина, як Декарай. Я бачила і мітку на всю руку і як Арс товче йому морду і голих дівок. Тому не складно було скласти два і два, і ще одне два, щоб усе зрозуміти.
- Мені розповідав Декарай, що ціанці втратили можливість відчувати енергетику і керувати нею....
О, ні! Вона продовжила цю мега цікаву розповідь.
- Лука!!!!
Неочікувано ця прибабахана відьма загарлапанила так голосно, що я аж підстрибнула від несподіванки і кинулася в натовп повітряний.
Але прибацане. І хто такий цей Лука?
Поки я шоковано завмерла, Янка застрибнула з ногами і руками на високого, засмаглого і кучерявого хлопця. Обвила його кінцівками, як мавпочка. Приклеїлася — не відірвати. Чудово просто.