Під тихими вербами - Борис Грінченко

От хоч i про цих лю­дей: че­рез що во­ни та­ки­ми пос­та­ва­ли? Ця дум­ка все му­ля­ла Зiнька, вiн так i iнак, на всi бо­ки про це ду­мав. I не мiг нi­чо­го iн­шо­го ви­га­да­ти, тiльки те, що от дiд Клоч­ко про­пав че­рез го­рiл­ку - це за­раз вид­ко. I ба­га­то-ба­га­то лю­дей че­рез го­рiл­ку про­па­да­ють i доб­ро своє за­на­па­ща­ють, i тi­ло, й ду­шу. Тре­ба, щоб лю­ди не пи­ли го­рiл­ки, то то­дi цього й не бу­де. Ну, i про Да­ви­да, то мож­на ро­зiб­ра­ти, че­рез що вiн за­ги­нув: че­рез гро­мадську крив­ду. Тре­ба, щоб крив­ди цiєї не бу­ло, щоб усе по прав­дi ро­би­ло­ся. Це так… А вже от Онисько, то це та­ка спра­ва, що не ле­генько розп­лу­та­ти її. Ма­буть, так тре­ба ду­ма­ти, що це че­рез ма­чу­ху: як­би во­на не та­ка лю­та бу­ла, то Хим­ка не пiш­ла б з ди­ти­ною до Ониська i нi­чо­го то­го не ста­ло­ся б… Нi, не ви­хо­дить: бу­ває так, що за­на­па­ща­ють дi­тей i без ма­чух… Тут най­го­лов­нi­ша шту­ка, що батько Ониськiв че­рез своє ба­гатст­во та не хо­тiв убо­гої не­вiст­ки. Знов-та­ки оте ба­гатст­во й тут наш­ко­ди­ло. А… бу­ває ж так, що й не че­рез ба­гатст­во не хо­чуть якої дiв­ки за не­вiст­ку - от не­лю­ба, та й го­дi!.. Або й сам па­ру­бок од­ки­неться вiд дiв­чи­ни, а во­на й за­на­пас­тить ди­ти­ну - з со­ро­ма. Он во­но що: з со­ро­ма це ро­биться. Тiл­ки че­рез що ж це так, що па­руб­ко­вi мож­на грi­ши­ти i нiх­то йо­го за те не ка­рає, а дiв­чи­ну всi так ганьбу­ють, що во­на лад­на й ди­ти­ну вто­пи­ти, й са­мiй уто­пи­ти­ся? Це не по прав­дi! Як­би й па­руб­кiв так ганьбу­ва­ли, то во­ни б не вiд­ки­да­ли­ся так лег­ко вiд дiв­чат,- не бу­ло б i нi­яко­го ли­ха. Ви­хо­дить, що тут не­од­на­ко­ва прав­да: до дiв­чи­ни та­ка, а до па­руб­ка iн­ша. А тре­ба так: чо­го не мож­на дiв­чи­нi, то­го не мож­на й па­руб­ко­вi, бо прав­да про всiх му­сить бу­ти од­на­ко­ва.

Еге, тре­ба, щоб прав­да бу­ла од­на­ко­ва про всiх… тре­ба, щоб гро­мадської крив­ди не бу­ло… тре­ба, щоб лю­ди го­рiл­ки не пи­ли… Усе тре­ба, усе тре­ба, а як же йо­го зро­би­ти, щоб то­му тре­бо­вi до­го­ди­ти? Це як­би всi лю­ди прис­та­ли на те, що так кра­ще жи­ти - без го­рiл­ки, без крив­ди, то то­дi б усе доб­ре бу­ло. Так же лю­ди то­го не ро­зу­мi­ють, а ко­ли й прис­та­ють до цiєї дум­ки, то пот­ро­ху.

Та та­ки ж прис­та­ють! Як роз­бе­руть доб­ре в го­ло­вi та як своїми очи­ма по­ба­чать, що так лiп­ше, то й прис­та­ють. Ви­хо­дить, тре­ба лю­дей до то­го на­хи­ля­ти - i нап­ра­вою, i дi­ла­ми. А хто ж те ро­би­ти­ме? Та, ма­буть, ко­жен, хто ро­зу­мiє, що цього тре­ба. То й вiн, Зiнько…

Та чи мо­же ж вiн ба­га­то зро­би­ти? Лю­дей та­ка си­ла, а вiн сам. Як от сам? От уже в йо­го є то­ва­рист­во… во­но бiльша­ти­ме, рос­ти­ме… ко­жен з їх при­хи­ля­ти­ме ще лю­дей,- аж по­ки все се­ло зай­муть… А за од­ним се­лом - ще се­ла, а за се­ла­ми й да­лi… I пе­ред Зiнько­вою ду­шею ста­ва­ло iн­ше жит­тя: та­ке, де всi лю­ди бу­дуть тве­ре­зi, працьови­тi, ро­зум­нi, письмен­нi… усi по­га­нi по­ряд­ки по­пе­ре­мi­ня­ють на кра­щi й жи­ти­муть так, як у єван­ге­лiї ска­за­но, щоб сво­го ближнього, як са­мо­го се­бе, лю­би­ти… То­дi не бу­де то­го ли­ха, то­дi цi без­дольнi лю­ди не си­дi­ти­муть у тюр­мi, i вiн, Зiнько.

Ой бо­же, бо­же, бо­же! Вiн на­мi­ряється лю­дей при­хи­ли­ти, то­ва­рист­во зби­ра­ти, а сам у не­во­лi в тюр­мi, в роз­лу­цi з ти­ми, хто йо­му най­до­рож­чий за всiх на свi­тi!.. Ма­ти!.. Гаїнка!.. Що з їми дiється? Як во­ни жи­вуть, бi­до­лаш­нi? Та не­ма ж ко­му їм по­со­би­ти, та не­ма ж ко­му їх обо­ро­ни­ти!.. А лю­ди ж ли­хi, не­ро­зум­нi, во­ни ще й зну­ща­ти­муться з них, бе­зо­бо­рон­них! "Чо­ло­вiк твiй ду­шо­губ! Син твiй ду­шо­губ!" - от що ка­за­ти­муть їм лю­ди, а в без­щас­них аж ду­ша вми­ра­ти­ме вiд то­го сло­ва. I за що ж це все? Яке пра­во бу­ло в цих лю­дей: у Ко­па­ни­цi, в Ряб­чен­ка, в слiд­чо­го - зла­ма­ти, знi­ве­чи­ти так йо­му i всiм їм жит­тя? О, прок­ля­тi, прок­ля­тi кривд­ни­ки!.. I страш­не обу­рен­ня, лю­тiсть об­нi­ма­ла Зiнька на цих лю­дей, та­ка лю­тiсть, що вiн, здається, за­раз би пi­шов i помс­тив­ся над їми, зро­бив би їм щось!..

Але тро­хи зас­по­коївши­ся, по­чи­нав ду­ма­ти iнак­ше. Помс­тив­ся! Зро­бив би лю­дям зло, та й го­дi, а нi­чо­го не нап­ра­вив би. А дав­но вiн ду­мав, що тре­ба при­хи­ля­ти лю­дей до доб­ра, до прав­ди i сло­вом, i дi­лом… Яким же дi­лом? Хi­ба злим?

I вiн зно­ву по­чи­нав жи­ви­ти в со­бi тi дум­ки, щоб лю­дей до жит­тя доб­ро­го до­во­ди­ти. Оце бу­де ро­бо­та бо­го­вi вгод­на, а не помс­та! Оцим людська ду­ша спа­сеться! I вiн по­чи­нав мо­ли­ти­ся, бла­га­ючи, щоб вiн пос­лав йо­му си­ли вiд­бу­ти це ли­хо i при­ся­гав­ся пал­ко й щи­ро, дба­ти, як вий­де з тюр­ми, щоб прав­да ши­ри­лась се­ред лю­дей, дба­ти про це щод­ня, зав­сiг­ди, дба­ти так, як лю­ди дба­ють про свої дi­ти, про своє ха­зяй­ст­во!..

Так дба­ти­ме… то­дi, як вий­де з тюр­ми…

Чи вий­де ж?

Нiякої по­лег­кос­тi, нi­якої й ма­ле­сенької на­дiєчки до­сi не­ма! Слiд­чий мор­дує йо­го до­пи­та­ми та лає, що не приз­нається. Тiльки й є на­дiя на суд, що той по прав­дi все роз­бе­ре й виз­во­лить йо­го… А як же й суд - нi? I вiн задз­во­нить кай­да­на­ми й пi­де ту­ди, на Си­бiр!..

Страшний хо­лод прой­мав Зiнько­вi ду­шу, не­си­ла об­нi­ма­ла йо­го, стис­ка­ла, до зем­лi хи­ли­ла… Не мiг ча­сом во­рух­ну­ти­ся, ле­жа­чи на бруд­но­му по­лу ниць… Нi їсти, нi пи­ти… На лю­дей як­би не ди­ви­ти­ся, не чу­ти їх… Умер­ти отак ле­жа­чи, щоб не бо­лi­ло…

Але не вми­рав. Тiльки без­на­дiя хо­лод­на за­зи­ра­ла йо­му в ду­шу своїми сi­ро-зе­ле­ни­ми очи­ма, не­ру­хо­ми­ми, мов скля­ни­ми… i ди­ви­лась на йо­го ду­шу, i ди­ви­лась, а ду­ша в'яла, сох­ла…

Хоч би хто хо­див до йо­го, од­вi­ду­вав!.. А то мов пов­ми­ра­ли всi!.. Нi ма­ти, нi Гаїнка, нi то­ва­ри­шi!.. Нев­же ж во­ни за­бу­ли за йо­го, що не прий­дуть?!

Нi, нi! Не за­бу­ли. Це щось не так, це або їх не пус­ка­ють, або во­ни хво­рi. Бо­же, бо­же! Хто ж їм по­со­бить, хто ж їх дог­ля­не? Мо­же, їх уже й на свi­тi не­ма?

Тяжкi, без­на­дiй­нi дум­ки