Під тихими вербами - Борис Грінченко

- Давно вже зо­ря… час ве­че­ря­ти…

Остання на­дiя зник­ла…

Мовчки по­сi­да­ли за стiл. Бi­ле во­лос­ся й бо­ро­да дi­до­вi не бi­лi­шi бу­ли вiд об­лич­чя Гаїнчи­но­го; а ста­ре, по­тем­нi­ле як давнє ма­лю­ван­ня, змар­нi­ле вiд пра­цi, хво­ро­би й смут­ку об­лич­чя ма­те­ри­не зда­ва­ло­ся ще чор­нi­шим бi­ля то­го за ма­лим не про­зо­ро­го i див­но не­ру­хо­мо­го об­лич­чя.

Старий дiд До­рош узяв чар­ку трем­тя­чої ру­кою та й по­чав про­мов­ля­ти:

- Дай же, бо­же, то­го ро­ку дiж­дав­ши, сiс­ти до свя­тої ве­че­рi в доб­ро­му здо­ров­лю всiм… всiм - щоб… А те­пер дай, бо­же, доб­ро­го здо­ров­ля то­му, хто не­по­вин­но в не­во­лi по­не­вi­ряється!.. Не­хай…

Та й не до­ка­зав дiд,- пе­ре­пи­ни­ли сло­во сльози… Гаїнка оз­ва­ла­ся го­лос­ним пла­чем i ви­бiг­ла з ха­ти. Ма­ти, впав­ши на стiл, по­ча­ла ту­жи­ти:

- Сину мiй! си­ну мiй!..

Дiдова ру­ка спус­ти­ла­ся з чар­кою на стiл, бi­ла го­ло­ва по­хи­ли­ла­ся, а буй­нi сльози ко­ти­ли­ся з ста­рих очей i па­да­ли на бi­лий уб­рус…

Але дiд пер­ший се­бе пе­ре­мiг:

- Годi, сва­хо, го­дi! Пла­чем не по­со­би­мо. Гос­подь ми­ло­серд­ний йо­му по­мо­же, а не наш плач. Бу­де­мо ве­че­ря­ти, як за­кон ве­лить, та йо­го зга­ду­ва­ти, то йо­му лег­ше бу­де, бо й вiн же нас iз­га­дує. Клич­те, сва­хо, Гаїнку!

Параска пiш­ла по Гаїнку. Та сто­яла в сi­нях, при­пав­ши в кут­ку до стi­ни го­ло­вою, i вся здри­га­ла­ся вiд пла­чу…

- Гаїнко, доч­ко, хо­дiм у ха­ту!

Вона не вiд­по­вi­да­ла нi­чо­го. Ма­ти взя­ла її за ру­ку й по­ве­ла. При­ве­ла, по­са­до­ви­ла за стiл.

- Гаїнко, внуч­ко лю­ба, не плач! - ка­зав дiд.- Вiзьми в ус­та ве­че­рi - як за­кон ве­лить…

- Не мо­жу! - скрик­ну­ла Гаїнка, зно­ву схо­пи­ла­ся та й по­бiг­ла в дру­гу ха­ту…

Довго тiєї но­чi бi­до­лаш­на ма­ти би­ла пок­ло­ни пе­ред по­тем­нi­ли­ми об­ра­за­ми; дов­го на лiж­ко­вi в дру­гiй ха­тi здри­га­ло­ся вiд пла­чу зне­мо­же­не людське тi­ло i ду­ша в йо­му ще бiльше зне­мо­же­на бу­ла.

I тем­на нiч хо­лод­на слу­ха­ла мовч­ки тих мо­ли­тов, то­го пла­чу… бай­дуж­на, гнi­тю­ча нiч.

Була ще од­на ду­ша,- i во­на му­чи­ла­ся тяж­ко, без­мiр­но, то­го свя­то­го ве­чо­ра - то бу­ла ду­ша Iва­но­ва Мо­мо­то­ва.

I тi­ло йо­го змар­нi­ло, зсох­ло,- хо­див вiн ма­рою. З бра­том нi­ко­ли не роз­мов­ляв, об­ми­нав йо­го, ко­ли де стрi­вав­ся. Скiльки ра­зiв вiн ка­зав со­бi: "Пi­ду приз­на­юсь!.." Та й зу­пи­няв­ся… Че­рез що? I сам доб­ре не знає. Який­сь страх пе­ред тим приз­нан­ням об­нi­мав йо­го. Ро­зу­мiв, що ско­ро пе­рес­ту­пить цей по­рiг - за­раз то­дi по­ви­нен зрек­ти­ся всiх на­дiй, бо зруй­нує все своє жит­тя, пе­рес­та­не бу­ти вiльною лю­ди­ною, зник­не зо свi­ту й жи­ти­ме тiльки на те, щоб од­бу­ва­ти ка­ру… I че­рез те спи­няв­ся…

А му­ки де­да­лi гiр­ша­ли. Наб­ли­жа­ло­ся свя­то, а вiн ду­мав:

- То не ме­нi. То лю­дям по­бож­ним, чес­ним, а не ду­шо­гу­бам.

I вiн зро­зу­мiв, що всi ра­до­щi цього жит­тя, все, що є в ньому гар­но­го, яс­но­го,- все не йо­му, все те на­ле­жить не­вин­ним, са­мим не­вин­ним. А в йо­го на ду­шi страш­на й пе­ку­ча ва­га, i во­на з'їдає, вби­ває йо­му ду­шу. О, як­би йо­му ски­ну­ти ту ва­гу!..

Почував, що мо­же ски­ну­ти тiльки од­ним - по­ку­тою.

Тепер уже не бу­ло в йо­го ду­мок про те, що вiн зруй­нує своє жит­тя: зро­зу­мiв те­пер, що вiн уже зруй­ну­вав йо­го ще то­дi, тiєї но­чi, як уд­вох iз Па­на­сом пi­шов до Грицька. Нi­що, на­вiть по­ку­та не змо­же по­вер­ну­ти йо­му за­на­па­ще­не… але жи­ти так i да­лi бу­ла нез­мо­га…

I вiн зва­жив­ся спо­ку­ту­ва­ти.

Саме на свят-ве­чiр вiн зник iз се­ла. Вiн пi­шов у го­род.

Першого дня рiзд­ва Гаїнка не пiш­ла й до церк­ви, без­мiр­не го­ре да­ви­ло її. Нi­ко­ли ще во­но не бу­ло та­ке тяж­ке. Не мог­ла во­на мо­ли­ти­ся, не мог­ла на лю­дей ди­ви­ти­ся. Вже во­на всi мо­лит­ви пе­ре­мо­ли­ла, всi бла­ган­ня пе­реб­ла­га­ла. Нi од­но­го сло­ва до лю­дей у неї не бу­ло.

Покликали її до обi­ду,- не пiш­ла. Не вий­шла з своєї ха­ти, ле­жа­ла на лiж­ко­вi не­ру­хо­ма й мов­чу­ща. Не хо­тi­ла ози­ва­ти­ся на­вiть до дi­да й до ма­те­рi. По­мерк­ли­ми очи­ма ди­ви­ла­ся ку­дись i нi­чо­го не ба­чи­ла. Нi, ба­чи­ла… Там десь, бу­ли бi­лi стi­ни… по стi­нах пат­ре­ти… ма­люн­ки… об­ра­зи… руш­ни­ки… вiк­на… ша­фа з книж­ка­ми… Це бу­ло десь да­ле­ко-да­ле­ко, мов по той бiк ве­ли­кої рiч­ки, мов за яко­юсь скля­ною стi­ною… Звiд­ти й го­ло­си ози­ва­ли­ся - дi­дiв, ма­те­рин… А тут ко­ло неї, ко­ло Гаїнки, не бу­ло нi­чо­го: нi ха­ти, нi лю­дей, нi го­ло­су… Во­на са­ма бу­ла, та­ка са­ма, що на­вiть не ро­зу­мi­ла, як мож­на бу­ти не са­мiй…

Нащо її зай­ма­ють, щось до неї ка­жуть? Во­на ж од їх да­ле­ко i не бу­де вже близько нi­ко­ли… нi­ко­ли… нi­ко­ли…

Вона бу­де са­ма, все са­ма… са­ма вми­ра­ти­ме, са­ма зни­ка­ти­ме, аж по­ки не ста­не й її, як не ста­ло Зiнька… був i не ста­ло, i вже нi­ко­ли не бу­де… нi­ко­ли… нi­ко­ли…

I їй здається, мов уже по­чи­нає ду­ша її час­точ­ка­ми зника­ти - роз­тає, роз­вiюється, як ту­ман се­ред ши­ро­ких без­меж­них прос­то­рiв, як бi­ла хмар­ка се­ред бла­кит­но­го не­ба: он розп­ли­вається шма­точ­ка­ми… он роз­тає… он зни­кає… зник­ла…

А бла­кит­не не­бо по­чи­на гас­ну­ти, тьма­ри­ти­ся… По­ма­лу гас­не, i за ним гас­не й зни­кає все: пат­ре­ти на стi­нах… стi­ни… стiл… ла­ви… вся ха­та… Нi­чо­го не­ма, все роз­вi­ялось, зник­ло, по­топ­ло…

Тiльки да­ле­ко-да­ле­ко щось пла­че… От усе дуж­че й дуж­че, ближ­че й ближ­че… Ой, так тяж­ко ту­жить, що аж го­ло­сом го­ло­сить-спi­ває… Ой, то ж на то­му свi­тi пла­чуть-ту­жать… Чо­го? Мо­же над нею, що во­на вмер­ла?

Затихло… вже й не ту­жать… Нi­чо­го не вид­но, нi­чо­го не чу­ти, все зник­ло…

I вiд­ра­зу щось мов за­шу­мi­ло, i ту­жiн­ня оз­ва­ло­ся знов - го­лос­но…

Зiрвалася з лiж­ка й ста­ла се­ред ха­ти. Вся трем­тi­ла. Що це?

Помагай бiг то­бi, па­не ха­зяїну!

Святий ве­чiр!

Пане ха­зяїну, слав­ний па­ха­рю!

Святий ве­чiр!

Застилай сто­ли, кла­ди пи­ро­ги:

Святий ве­чiр!

Будуть у те­бе слав­нiї гос­тi…

Святий ве­чiр!

Дiвчата ко­ля­ду­ють… Та во­на ж цюю ко­ляд­ку са­ма спi­ва­ла, ко­ля­ду­ючи в од­но­му гур­тi з їм, з Зiньком!.. Та вiн же, ко­ло неї сто­ячи, її спi­вав, а те­пер де вiн? де вiн?

А дiв­ча­та спi­ва­ли про то­го ж слав­но­го па­ха­ря:

Не ба­га­то по­жив, та й сла­ви на­жив:

Бiлим за­лi­зом двiр об­го­ро­див,

Поставив во­ро­та з щи­ро­го зло­та,

Помостив мос­ти все ча­вун­нiї,

Поставив стов­пи все зо­ло­тiї,

Поклав же жер­дя все срiб­ра­неє,

Повiшав ков­ри все шов­ко­вiї,

А сам поїхав на гор­ду вiй­ну…

Ой, боже ж мiй! Не на вiй­ну ж вiн поїхав, не на вiй­ну!.. А пi­шов вiн до тем­ної тем­ни­цi, як до си­рої зем­лi, як до гли­бо­кої ями!..

Як не­са­мо­ви­та во­на ки­ну­ла­ся че­рез сi­ни