Під тихими вербами - Борис Грінченко

до­до­му бо­рош­но, та й об­ла­ма­ли­ся! По­ки там най­мит брав но­ве ко­ле­со, Ос­тап сам пi­шов по­ди­ви­ти­ся. Прий­шов,- ту­ди к не­чис­тiй ма­те­рi! Ма­ло, що об­ла­ма­ли­ся, а бi­со­вi леж­нi так по­зав'язу­ва­ли мiш­ки з бо­рош­ном, що як вiз по­хи­лив­ся на­бiк, один мi­шок, ско­тив­шися, розв'язавсь, i мiр­ка або й бiльше пре­чис­то­го та пре­гар­но­го бо­рош­на пше­нич­но­го в ка­лю­жу пiш­ла! Ну й дав вже вiн їм! А до­до­му вер­нув­ся та­кий ли­хий та гнiв­ний, що й не знать що ро­бив би!

Тiльки ввiй­шов у ха­ту, аж Гаїнка ла­го­диться йти.

- Куди це?

- Додому.

- Не ви­га­дуй! Зос­та­вай­ся, бо вже те­пер у нас жи­ти­меш.

Гаїнка, ди­ву­ючись, гля­ну­ла на батька.

- Ну, чо­го ви­ря­чи­лась, як ли­се те­ля на но­вi во­ро­та? Уже твiй Зiнько не вер­неться, то не бу­деш там до­вi­ку жи­ти,- од­нак же до­ве­деться пе­ре­хо­ди­ти до нас. Ну, дак i зос­та­вай­ся!

- Я не хо­чу!.. Про­ща­вай­те!.. Во­на пiш­ла до две­рей, але батько пе­рей­няв її, вхо­пив­ши за ру­ку:

- Як то не хо­чеш, ко­ли я то­бi ве­лю? Хi­ба я то­бi не батько? Чо­го ти там си­дi­ти­меш! По­кинь про сво­го дур­ня й гад­ку! Жи­ти­меш у нас, то кра­що­го знай­ду.

- Ай, пус­тiть ме­не!..

- Та ти чуєш, що я то­бi ка­жу? Зiнько­вi твоєму вже амiнь, на Си­бiр пi­де,- от що!

- I я… ту­ди, де Зiнько…

- Тю, дур­на… Ка­жуть то­бi: не вит­ре­бенькуй, жи­ви в нас.

Вона пру­ча­лась у йо­го в ру­ках:

- Пустiть, та­ту!.. Пус­тiть!..

- Не пу­щу!

- Пустiть!..- Во­на вже кри­ча­ла.

- Не кри­чи й не пру­чай­сь!

- Остапе! Та що-бо ти ро­биш? Пус­ти її! - про­ха­ла ма­ти.

- Одчепись, не в'язни! - га­рик­нув на неї Ос­тап.- Я сам знаю, що роб­лю… А ти й не ду­май утi­ка­ти, бо я те­бе й за ко­си вiд­тi­ля при­тяг­ну.

- Ай! - скрик­ну­ла не­са­мо­ви­то Гаїнка i рво­ну­ла­ся в нього з рук, але вiн та­ки її вдер­жав.

Дверi з кiм­на­ти вiд­чи­ни­ли­ся, i ви­со­ка пос­тать з бi­лим во­лос­сям, з дов­гою бi­лою бо­ро­дою ста­ла на по­ро­зi. Дiд До­рош зир­нув по ха­тi. Гаїнка би­ла­ся в ру­ках у батька, а її ма­ти, не смi­ючи нi­чо­го зро­би­ти, тiльки хли­па­ла.

- Що це ти ро­биш? - по­ну­ро спи­тав дiд у си­на.

- Зоставляю цю дур­ну жи­ти в нас, а во­на тi­ка.

- Дiдусю! - скрик­ну­ла Гаїнка.- Ря­туй­те ме­не!.. Не хо­чу я тут!.. Роз­лу­ча­ють ме­не з Зiньком.

- Пусти її,- так са­ме по­ну­ро зве­лiв Ос­та­по­вi дiд.

- Не встря­вай­те, та­ту, не в своє дi­ло, вiд­кас­нiться ви вiд ме­не! Ко­ли да­ють вам хлiб, так їжте мовч­ки, а не…

Далi Ос­тап уже не мiг нi­чо­го ви­мо­ви­ти. Дi­до­ва ру­ка вхо­пи­ла йо­го за гор­ло, стис­ну­ла й вiдш­товх­ну­ла так, що вiн аж по­то­чив­ся, ви­пус­тив­ши Гаїнку. Та мит­тю вис­ко­чи­ла з ха­ти.

Дiд До­рош сто­яв увесь блi­дий, ог­нис­тi очi грiз­но бли­ща­ли, ру­ки, стис­ну­тi в ку­ла­ки, тру­си­ли­ся.

- Iроде! - скрик­нув до Ос­та­па.- Не муч ди­ти­ни!.. Не за­бу­вай, що я то­бi батько! За­па­ку­ва­ли не­щас­но­го чо­ло­вi­ка в ост­рог, а те­пер iще й з жiн­кою роз­лу­чає!.. За грiш­ми, за ба­ри­ша­ми нi­чо­го не ба­чи­те!.. Тiльки гро­шi гар­ба­ти!.. Очi мої не хо­чуть на те­бе ди­ви­ти­ся! Не­ма в те­бе бо­га в сер­цi, са­ме здирст­во прок­ля­те!.. Же­ри ж сам, гли­тай, трiс­кай!.. Я то­бi не бу­ду на пе­реш­ко­дi, пi­ду вiд те­бе, бо не­ма вже в ме­не мо­чi жи­ти з то­бою!.. Пi­ду!.. Та тiльки ж знай, що ко­ли ти Гаїнку зай­меш або що про­ти Зiнька коїти­меш, то от при­ся­га­юся то­бi на цьому мiс­цi, що вер­ну­ся до­до­му й ви­же­ну те­бе, як пса, бо не за­бу­вай то­го, що я ще ха­зяїн i, ко­ли схо­чу, то й у двiр те­бе сю­ди не пу­щу!..

Дiд сто­яв ще яку мить, мов iще щось хо­тiв ска­за­ти, але не ска­зав нi­чо­го, вхо­пив з кiл­ка шап­ку i вий­шов з ха­ти. Вра­же­ний з нес­по­дi­ван­ки Ос­тап мов­чав ос­тов­пi­лий. Ли­ке­ра, при­хи­лив­шись до стiн­ки, ти­хо пла­ка­ла.

А дiд До­рош тим ча­сом уже йшов ули­цею. Гнiв йо­го по­ма­лу вти­хав, але розд­ра­то­ва­нi дум­ки куй­ов­ди­ли­ся в го­ло­вi, ви­хоп­лю­ючись iно­дi сло­ва­ми.

- От же не дав до­жи­ти вi­ку спо­кiй­но!.. За­що ме­не гос­подь по­ка­рав та­ким си­ном? Нев­же я та­кий ве­ли­ког­рiш­ник? Ма­буть, це вже страш­ний суд наб­ли­жається, що де­рiї го­ру взя­ли. Трап­ля­ли­ся й по­пе­ред цього ли­хi лю­ди, та якось не та­ке вже здирст­во бу­ло. А те­пер зад­ля то­го ба­ри­ша дак i ди­ти­ни рiд­ної не жа­лiє. Бач, йо­му зять не до впо­до­би, що з їм не хо­че в один гуж тяг­ти, дак уже й з жiн­кою йо­го роз­лу­чає. Це та­ко­го ще й не чу­ти бу­ло!.. Нi бо­га не боїться, нi лю­дей не со­ром­ля­еться.

Дiд до­хо­див уже до Зiнько­вої ха­ти. Пе­ред дво­ром спи­нив­ся на хви­ли­ну:

"Iти чи не йти? Як увiй­ду, то вже не вер­ну­ся в свою ха­ту… А во­на ж та­ки ме­нi рiд­на!.. I ха­зяй­ст­во ж, i все… та так i по­ки­ну­ти?.. Та хто йо­го зна, як iще й тут бу­де!.. Ка­жуть, що зять - не син, а ко­ли вже те­пер i дi­ти та­кi, то…"

Дiдовi ста­ло жал­ко по­ки­да­ти тую ха­ту, де вiн вiк iз вi­ку­вав, з ста­рою своєю в зла­го­дi стiльки про­жив, дi­тей по­ви­ко­ху­вав; жал­ко ста­ло то­го ха­зяй­ст­ва, що вiн йо­го своєю пра­цею над­бав… Та по­ду­мав про Ос­та­па, про пов­сяк­час­ну нез­ла­го­ду… та й мах­нув ру­кою.

- Що бог дасть!.. Зiнько й Гаїнка доб­рi дi­ти… Хi­ба ста­ра? Ну, та що бог дасть!..

Увiйшов у ха­ту. Гаїнка, як бу­ла вдяг­не­на, ле­жа­ла на по­лу, а ста­ра Па­рас­ка щось кло­по­та­ла­ся ко­ло неї.

- Здоровi бу­ли! - про­мо­вив дiд.

- Здоровi! - од­мо­ви­ла Па­рас­ка.- Ой сва­ту, що це з Гаїнкою зро­би­ло­ся? Прий­шла та як упа­ла, то й сло­ва не про­мо­вить!..- бiд­ка­ла­ся во­на.

- Диво, що не про­мо­вить! - од­ка­зав дiд.- Ко­ли та­ке з нею батько ви­роб­ляє!

I вiн роз­ка­зав про всю по­дiю.

- Оце ли­хо! Це та­ко­го ще й не чу­ва­но! - скрик­ну­ла Па­рас­ка.- Де ж та­ки: вiд жи­во­го чо­ло­вi­ка си­ло­мiць жiн­ку вiд­лу­ча­ти!

- От же й та­ке ще по­чу­ли! Та дар­ма!.. Ти, внуч­ко, не бiй­ся! По­ки я жи­вий, не зай­ме вже те­бе батько, не вiзьме з цiєї ха­ти.

Вiн пi­дiй­шов до Гаїнки та й по­чав гла­ди­ти її, як ма­лу ди­ти­ну, по пле­чах, по об­лич­чю своїми ста­ри­ми по­мор­ще­ни­ми ру­ка­ми. Гаїнка пiд­ве­лась, при­хи­ли­ла­ся до нього й вiд­ра­зу за­ри­да­ла вго­лос… Пла­ка­ла впер­ше, вiд­ко­ли роз­лу­чи­ла­ся з Зiньком…

Дiд сiв бi­ля неї i дав їй пла­ка­ти дос­хо­чу. Пла­ка­ла дов­го, то­дi по­ма­лу-ма­лу по­ча­ла за­ти­ха­ти, вже тiльки хли­па­ла, тiльки здри­га­ло­ся їй усе тi­ло.

- От i доб­ре, що вип­ла­ка­ла­ся! - ка­зав дiд, усе жа­лу­ючи її.- Як вип­ла­чеш­ся, то во­но по­лег­шає. Сльоза зми­ває го­ре, мен­шає йо­го пiс­ля сльози,- от во­но й лег­шає лю­ди­нi. Плач, моя пта­шеч­ко,