Під тихими вербами - Борис Грінченко

Ще од­на мить, i Зiнько вiдш­товх­нув би вiд се­бе на­хаб­но­го, i то­дi му­си­ла б по­ча­ти­ся бiй­ка. Але враз чи­ясь ду­жа ру­ка да­ла та­ко­го штур­хан­ця чор­но­му, що той аж по­то­чив­ся й одс­ко­чив на­бiк. Пе­ред їм сто­яв па­лiй.

- Ти чо­го штов­хаєшся? - крик­нув чор­ний, ки­да­ючись до йо­го з ку­ла­ка­ми. Але ще не встиг i вда­ри­ти до пут­тя, а вже сам здо­був­ся та­ко­го сту­са­на по ву­ху, що го­ло­ва йо­го вiд­ра­зу схит­ну­ла­ся на­бiк i сам вiн, по­точив­ши­ся, за ма­лим не впав на пiл. Роз­лю­то­ва­ний, ска­же­нi­ючи, ухо­пив вiн важ­ку кав­рат­ку, що нею реш­тан­ти пи­ли во­ду, i ки­нув­ся зно­ву до па­лiя. Але ту ж мить кiлька реш­тан­тiв вче­пи­лось за йо­го зза­ду, не пус­ка­ючи.

- Пустiть ме­не! Пус­тiть!..- пру­чав­ся вiн у їх в ру­ках.- Пус­тiть, я йо­му го­ло­ву роз­ва­лю!.. Гетьте!..

- Ану, роз­ва­ли! - ка­зав па­лiй, сто­ячи зваж­ли­во і ла­ден щох­ви­ли­ни зби­ти зно­ву чор­но­го до­до­лу, хоч i сам був блi­дий як крей­да.- Або я то­бi твою пельку затк­ну, щоб ти бiльше не в'яз до хлоп­ця.

Тим ча­сом реш­тан­ти вiд­ня­ли в чор­но­го кав­рат­ку i, хоч вiн пру­чав­ся, од­ве­ли йо­го й по­са­ди­ли геть да­лi в кут­ку. По­ма­лу все за­тих­ло.

Чорний з то­го ча­су зне­на­ви­дiв i Зiнька, i хлоп­ця, i па­лiя, але не зай­мав уже нi­ко­го: по­чу­вав, що там бiльша си­ла. А Зiнько то­го ж ве­чо­ра роз­го­во­рив­ся з па­лiєм, i той по щи­рос­тi роз­ка­зав йо­му про свою при­го­ду. Во­на не зда­ла­ся Зiнько­вi див­ною i бу­ла ду­же прос­та.

Давидовi (так йо­го зва­ли) бу­ло тiльки дев'ять ро­кiв, як йо­го батько вмер, а за їм не­за­ба­ром i ма­ти. Їх бу­ло тiльки двоє - брат та сест­ра, - обох їх гро­мадськi опе­ку­ни по­роз­да­ва­ли по най­мах. У батькiвську ха­ту Пус­ти­ли яко­гось чо­ло­вi­ка, а зем­лю вiд­да­ли дру­го­му. Як па­ру­бок, ви­рiс­ши, схо­тiв оже­ни­ти­ся i до­ма­гав­ся сво­го доб­ра, то мiг вер­ну­ти со­бi са­мi го­лi, по­об­лу­пу­ва­нi стi­ни батько­вої ха­ти. Уся ху­до­ба десь роз­тек­ла­ся, а той чо­ло­вiк, що ко­лись узяв йо­го зем­лю, те­пер її не вiд­да­вав. По­ча­ли­ся поз­ви, су­до­ва тя­га­ни­на. Да­ви­дiв кривд­ник на­пу­вав сiльських суд­дiв го­рiл­кою, да­вав де тре­ба ха­ба­рiв, i тiї суд­дi скру­ти­ли всю спра­ву. По­зи­вав­ся-по­зи­вав­ся Да­вид та, зне­вi­рив­ши­ся зов­сiм, що змо­же вер­ну­ти своє доб­ро, ви­ла­яв стар­ши­ну й суд­дiв; стар­ши­на ки­нув­ся йо­го би­ти, а Да­вид, обо­ро­ня­ючи­ся, вда­рив йо­го. За це вiн од­си­дiв з рiк у тюр­мi. Вий­шов­ши з неї, не вер­нув­ся до­до­му, блу­кав по за­ро­бiт­ках, аж по­ки од­но­го ра­зу ста­ло­ся так, що йо­му не вис­ла­но з во­лос­тi паш­пор­та. Яко без­паш­порт­но­го, йо­го "по ета­пу" од­ве­де­но до­до­му й при­ве­де­но ту­ди реш­тан­том. Ви­яви­ло­ся, що в во­лос­тi стар­ши­на (дав­нiй во­рог Да­ви­дiв) уд­вох iз пи­са­рем за­ве­ли та­кi по­ряд­ки, що хто не приш­ле їм трьох кар­бо­ван­цiв ха­ба­ра, дак то­му не по­си­ла­ють паш­пор­та. А що Да­вид тих трьох кар­бо­ван­цiв не прис­лав, то за те му­сив про­хо­ди­ти­ся до­до­му. Вiн зно­ву ви­ла­яв стар­ши­ну, а той йо­го зно­ву по­бив i замк­нув до хо­лод­ної. Втiк­ши з неї вно­чi, Да­вид пiд­па­лив стар­ши­ну, а за їм зго­рi­ло й iще ба­га­то хат…

- Тепер я про­пав на­вi­ки! - ка­зав Да­вид.- Заш­лють на Си­бiр, та й го­дi, за­па­ку­ють! Як­би те­пер, то я б уже йо­го й не па­лив - не­хай йо­му ли­хо! А то­дi дак так ме­не за сер­це вхо­пи­ло, що й не тя­мив нi­чо­го. Ба­чу, як за стар­ши­ною ще людськi ха­ти зай­ма­ються, та й не жал­ко ме­нi їх, аж ра­дiю: так вам i тре­ба - ду­маю со­бi,- по­пус­каєте крив­ди­ти лю­дей ота­ким гли­та­ям - от же маєте!.. Та­ке за­пек­ле сер­це то­дi бу­ло. А те­пер жал­ко… Як iз­га­даю, скiлькох лю­дей i ха­ти, й ху­до­би поз­бав­ляв, то так ста­не по­га­но, що аж… Вi­риш, iно­дi вно­чi як зду­маю, дак хоч по-вов­чо­му вий, та й го­дi!..

Давидовi Зiнько роз­ка­зав усю при­го­ду з со­бою - до­сi вiн нi­ко­му її не опо­вi­дав. Цей йо­му вi­ри по­няв од­ра­зу:

- Дак це ви­хо­дить, що й з то­бою та­ке зроб­ле­но, як зо мною! - ска­зав вiн.

Вiд йо­го до­вi­да­ли­ся про Зiнько­ву спра­ву й па­ру­бок Онисько, а то­дi й дiд Клоч­ко - отой, що го­ло­ву су­сi­дi про­бив. Цей теж ус­ко­чив у ли­хо так, що й не сха­ме­нув­ся: на­пив­ши­ся п'яний, та й хек­нув ко­ля­кою по го­ло­вi. Те­пер вiн усе зiт­хав та мо­лив­ся вно­чi. За їми не­за­ба­ром i всi реш­тан­ти зна­ли про Зiнька. Бiльша час­ти­на йня­ла йо­му вi­ри, iн­шi мов­ча­ли. Чор­ний лю­ту­вав, але не за­чi­пав. За Зiнька за­раз би ос­ту­пи­ли­ся i Да­вид, i Онисько, i Клоч­ко, мо­же, й iще хто.

Мiркуючи Зiнько те­пер про свої то­ва­ри­шi тем­нич­нi, тро­хи iнак­ше уже га­дав про їх. Те­пер цi лю­ди зда­ва­ли­ся йо­му не так уже ли­хи­ми, а бiльше не­щас­ли­ви­ми. Бо й справ­дi ж! Ну, хоч оцей Онисько: i сам не хо­тiв то­го, а зро­бив. Як­би вiн не був та­кий розд­ра­то­ва­ний та тро­хи зруч­нi­ше вхо­пив тую бi­до­лаш­ну ди­ти­ну, то й, не бу­ло б нi­чо­го. Та­ке, як з Ониськом, то з уся­ким мо­же тра­пи­ти­ся, а ще бiльше мо­же тра­пи­ти­ся та­ке, як з дi­дом Клоч­ком. Хi­ба ма­ло по се­лах на­пи­ва­ються п'яни­ми та й б'ються, та ще й як! Поб'ються та й жи­вi зос­та­ються, а цьому тра­пи­лось так, що вда­рив нез­руч­но - i вбив чо­ло­вi­ка. Хто п'є го­рiл­ку, то то­му й мо­же це тра­пи­ти­ся,- а хi­ба їх ба­га­то та­ких, що не п'ють? Та й Да­вид… хоч вiн i ду­же по­га­не дi­ло зро­бив, пiд­па­лив,так же йо­го приз­ве­де­но до то­го! На­що ж йо­го стiльки кривд­же­но, що вже й тер­пець увiр­вав­ся чо­ло­вi­ко­вi? I пог­ра­бу­ва­ли, i в тюр­му за­ки­ну­ли, й по ета­пу тя­га­ли, а то­дi ще й паш­пор­та не да­ють! Чо­ло­вi­ко­вi ж тре­ба щось їсти, тре­ба десь за­ро­би­ти, а йо­му не да­ють змо­ги й за­ро­би­ти. Звiс­но, чо­ло­вi­ко­вi й па­мо­ро­ки заб'є з та­ко­го го­ря… От i ста­ло­ся!.. I як­би так доб­ре роз­би­ра­ти, че­рез що той та цей зло­чи­нець своє ли­хе дi­ло зро­бив, то, мо­же б, i за кож­но­го щось мож­на б ска­за­ти… Го­во­ри­мо на вов­ка, та ска­жi­мо й за вов­ка!..

I зга­дав­ся Зiнько­вi ще один зло­чи­нець - йо­го брат рiд­ний Ро­ман. До­сi про йо­го Зiнько тут не зга­ду­вав якось… а те­пер зга­дав… По­га­но ро­бив Ро­ман, а от же сам Ро­ман не та­кий уже по­га­ний був… По­ки вiн до­ма жив, то був гар­ний i ро­бо­чий па­ру­бок, а як пi­шов з до­му та по­був се­ред по­га­них лю­дей, то й схит­нув­ся… А тут iще Де­нис па­лу до­да­вав. Як­би Ро­ман не пот­ра­пив се­ред ли­хих лю­дей… Еге! Як­би ж то тих ли­хих лю­дей не бу­ло!.. Та ще щоб i Де­ни­сiв та­ких