Під тихими вербами - Борис Грінченко

Чула, що вми­рає. Вми­рає, бо вiн уми­рав i прог­нав її вiд се­бе.

Знала, що за­ро­би­ла це.

Вороги вби­ва­ли - не вби­ли, а во­на вби­ла, во­на своєю зрад­ною ру­кою по­да­ла йо­му смерть.

Знала, що не­ма й ка­ри на та­ке ли­хо­дiй­ст­во.

Душогубовi-розбiйниковi є ка­ра, а їй не­ма, бо нiх­то та­ко­го не зро­бив, як во­на.

Знала, що їй уже не­ма нi­чо­го на свi­тi, са­ма тем­ря­ва.

I вми­ра­ла в тем­ря­вi.

Не мог­ла во­рух­ну­ти­ся, не мог­ла скрик­ну­ти, у неї не бу­ло вже си­ли, її тi­ло вже не жи­ло, тiльки ду­ша жи­ва бо­лi­ла так…

О, як без мi­ри, без краю!..

Ця нiч, ця тем­ря­ва - во­на гнi­ти­ла їй ду­шу, роз­дав­лю­ва­ла, зни­щу­ва­ла, а ду­ша все по­чу­ва­ла, все бо­лi­ла.

А там Зiнько вми­рає.

I во­на не смiє ту­ди пi­ти.

Боже, бо­же! На­що ця ду­ша нев­ми­ру­ща? Хай би во­на вмер­ла!.. Тiльки б не цi му­ки, не це мор­ду­ван­ня!..

Хоч би кри­ча­ти зду­жа­ла!..

Нема го­ло­су…

Дiд вер­нув­ся вiд Ва­сю­ти з по­га­ною звiст­кою: са­ме як Ва­сю­та ще вдень був в Чор­но­ву­сi, лi­кар по­бiг пош­тою на стан­цiю, на ма­ши­ну: на три днi їхав у гу­бер­нiю, в го­род!

Помочi не бу­ло.

Зiнько вис­лу­хав це мовч­ки.

А дiд, сто­ячи над їм, ка­зав:

- Зiньку! Сину! Прос­ти ме­не!.. Це я те­бе за­на­пас­тив... Це я до­був зiл­ля в зна­ха­ря i Гаїнцi зве­лiв… Го­во­рив, хли­па­ючи, i весь тру­сив­ся.

- I ви, дi­ду, тiльки про­мо­вив Зiнько, та й не ска­зав бiльше нi­чо­го.

Усю нiч ма­ти з дi­дом бу­ли ко­ло хво­ро­го. Раз у раз йо­го кор­чи­ло, пек­ла зга­га, i вiн пив, сил­ку­ючись її за­ли­ти.

Перед свi­тим ска­зав:

- Ноги об­важ­нi­ли…

Мати торк­ну­ла­ся до нiг.- но­ни бу­ли хо­лод­нi. Вiн зро­зу­мiв це з її пог­ля­ду.

Холоднi, ма­мо? Це вже смерть iде.

- Синочку мiй! Не ка­жи так! - прос­тог­на­ла бес­щас­на ма­ти.

- А що ж, ма­мо, ко­ли во­но прав­да. Я сьогод­нi вмру.

В ха­тi нас­та­ла ти­ша.

Темряве свiт­ло ося­ва­ло блi­де об­лич­чя хво­ро­го i двi при­би­нi го­рем пос­та­тi ко­ло йо­го лiж­ка: ма­ти си­дi­ла, дiд До­рош сто­яв по­хи­лив­ши­ся.

Враз вiн схи­лив­ся до зем­лi i вда­рив пе­ред лiж­ком пок­ло­на:

- Сину! Зiньку!.. Прос­ти ме­не!..

- Бог прос­тить, дi­ду­сю! Я на вас не гнi­ва­юся… Тiльки не ка­жiть про це нi­ко­му, нi­ко­му!.. I Гаїнцi зве­лiть, щоб не ка­за­ла…

Дiд, хли­па­ючи, встав.

- Сину,- про­мо­ви­ла ма­ти.- Пок­ли­чу ба­тюш­ку - мо­же че­рез те бог по­лег­кiсть пош­ле.

Хворий по­мов­чав, то­дi ска­зав ти­хо:

- Добре… А ви, дi­ду­сю, пi­дiть пок­лич­те моїх то­ва­ри­шiв, усiх… А до ме­не хай Гаїнка тим ча­сом увiй­де.

Мати й дiд вий­шли з ха­ти, а тро­хи зго­дом ту­ди ввiй­шла Гаїнка.

Тихо спи­ни­ла­ся бi­ля по­ро­га,

- Гаїнко!.. Iди!.. Сядь отут… бi­ля ме­не…

Вона пi­дiй­шла по­кiр­но i сi­ла на лiж­ко­вi.

- Дру­жи­нонько моя, по­цi­луй ме­не! - поп­ро­хав хво­рий.

Вона зiр­ва­ла­ся, впа­ла нав­ко­лiш­ки, об­хо­пи­ла йо­му но­ги i по­ча­ла цi­лу­ва­ти їх мовч­ки.

- Встань, Гаїнко!..

Вона не вста­ва­ла, а ус­та ше­i­ютi­ли, при­па­да­ючи до нiг:

- Нiженьки мої… слi­доч­ки ва­шi цi­лу­ва­ла б, як­би ви хо­ди­ли!.. Не хо­ди­те!.. Вби­ла!.. От­руїла!..

- Сядь тут бi­ля ме­не!.. По­цi­луй в ус­та!..

Нахилилася до йо­го, цi­лу­ва­ла в ус­та, в очi, в ру­ки.

- Не ти ме­не, дру­жи­нонько моя вiр­на, струїла… Ти ме­нi здо­ров'я хо­тi­ла, моя доб­ра… Лю­бив те­бе на цьому свi­тi i на то­му лю­би­ти­му… Як я те­бе по­ки­ну? Та­ка ма­ленька… та­ка по­лох­ли­ва… Та те­бе лю­ди зак­лю­ють… Як я те­бе по­ки­ну?.. Вiн пла­кав.

Узяв її ру­ки в свої, при­ту­лив їх до гру­дей та й за­тих, зне­мо­же­ний.

Вона си­дi­ла не смi­ючи во­рух­ну­ти­ся. Вiд­по­чив­ши, оз­вав­ся зно­ву:

- Живи з ма­тiр'ю, з дi­дом, не хо­ди до батька: там те­бе за­на­пас­тять… Нi­ко­му не ка­жи про зна­ха­ре­ве зiл­ля. Чуєш? Я то­бi ве­лю. I дi­до­вi, й ма­те­рi зве­лiв… I са­ма за­будь по це… Не ду­май!.. Ме­нi од­нак уми­ра­ти бу­ло, дов­го не про­жив би… Бай­ду­же, ко­ли тро­хи швид­ше… Тiльки те­бе жал­ко по­ки­да­ти… Iще жал­ко: не зро­бив… Ох!...

Знову за­тих.

У неї ду­ша кри­ча­ла вiд нес­вiтсько­го бо­лю, але нi од­не сло­во не про­хо­ди­ло крiзь ус­та.

У сi­нях за­ту­по­тi­ло. Це прий­шов ба­тюш­ка…

Вiдбули йо­го.

Уже роз­вид­ни­ло­ся зов­сiм, як круг Зiнько­во­го лiж­ка пос­та­ли то­ва­ри­шi.

- Пiдведiть ме­не! - про­мо­вив хво­рий. Пiд­ве­ли, за­ло­жи­ли за спи­ну по­душ­ки. Вiн сiв.

- Уже гру­ди нi­мi­ють… Час прий­шов уми­ра­ти… Як си­дiв у тюр­мi, зап­ри­сяг­ся не по­ки­да­ти цього дi­ла - за прав­ду сто­яти… Не су­див ме­нi бог справ­ди­ти мою при­ся­гу… Ко­рот­кий мiй вiк… Не­хай моя при­ся­га бу­де ва­шою!

- Буде!.. Бу­де, бра­ти­ку наш, то­ва­ри­шу наш вiр­ний!..

- Спасибi!.. До­бу­вай­те­ся прав­ди!.. Тяж­ко без свi­ту!.. Де вiн?.. Де вiн?..- пи­тав хво­рий, уже блу­дя­чи сло­ва­ми.- Ко­ли б хто по­ка­зав!

Затих на мить, оп­ри­том­нiв.

- Мати ста­ра зос­тається в ме­не, дру­жи­на мо­ло­да - з дi­дом не­хай во­ни в цiй ха­тi жи­вуть… А ви їх дог­ляньте, бра­ти­ки!..

- Доглянемо!.. Не тур­буй­сь тим!..

- Хай вам бог зап­ла­тить!.. Ма­мо! Спа­си­бi тим ру­ченькам, що ме­не но­си­ли-го­ду­ва­ли… Тим нi­женькам, що за мною хо­ди­ли!.. Про­щай­те, ма­мо!..

Ридаючи, при­па­да­ла до йо­го ма­ти.

- Гаїнко! Дру­жи­но моя вiр­на, сер­денько моє до­ро­ге­сеньке, раю мiй лю­бий!.. Про­ща­вай!..

Вона мовч­ки до нього при­па­да­ла, не мо­жу­чи ви­мо­ви­ти сло­ва.

Тодi про­щав­ся з дi­дом, з то­ва­ри­ша­ми i кож­но­му ка­зав ос­таннє при­вi­тан­ня.

А во­ни пи­та­ли:

- Кажи, бра­те,- мо­же, ще що зве­лиш?

- Нiчого не зве­лю, тiльки не за­будьте мо­го за­по­вi­ту!..

- Не за­бу­де­мо!.. Гля­нув по ха­тi.

- Одчинiть вiк­но!.. Вiд­чи­ни­ли.

- Хоч би сон­це зiй­шло… Як тем­но!.. Сон­це ще не схо­ди­ло.

- Гаїнко!..

Кинулася до йо­го, вiн при­хи­лив її го­ло­ву со­бi на гру­ди…

- Ще не зiй­шло сон­це?

- Скоро зiй­де,- вiд­ка­зав Кар­по.

Стих на хви­ли­ну, то­дi во­рух­нув ус­та­ми:

- Прощав…

Зiтхнув ти­хо, не до­ка­зав­ши сло­ва, го­ло­ва йо­му по­хи­ли­ла­ся вниз…

Рука впа­ла з Гаїнчи­ної шиї…

У Чернiговi, 1901.