Під тихими вербами - Борис Грінченко

то­го був ра­дий вельми, си­дiв со­бi в тем­но­му ку­точ­ку та ду­мав свої тяж­кi дум­ки… А реш­тан­ти жи­ли своїм жит­тям: гу­ля­ли в кар­ти i час­то за їх ла­ялись, а то й би­лись, опо­вi­да­ли один од­но­му про свої при­го­ди, до­бу­ва­ли десь тю­тю­ну i го­рiл­ки i ча­сом бу­ва­ли п'янi. Якось тра­пи­ло­ся, що один реш­тант прог­рав дру­го­му пiвк­вар­ти. До­бу­ли її й пос­та­но­ви­ли ви­пи­ти гур­том - усiм тим, що гу­ля­ли то­го ра­зу в кар­ти. Се­ред них був i Онисько - той мо­ло­денький бi­ля­вий хло­пець з сi­ри­ми очи­ма, що за­да­вив ди­ти­ну. Ви­пив­ши двi чар­ки, вiн тро­хи сп'янiв i си­дiв пох­ню­пив­шись, спус­тив­ши вниз ру­ки.

- Чого роз­ма­нi­жив­ся? - штовх­нув йо­го реш­тант, що си­дiв бi­ля йо­го.- Ех, ти! Пи­ти не вмiєш… Уже й п'яний!

- Я не п'яний… озвав­ся якимсь пла­чу­чим го­ло­сом па­ру­бок.

- Ну, а чо­го ж ти розк­ва­сив гу­би?

- Сумно… вiдказав тим са­мим го­ло­сом napy­бoк.

- Сумно! Ха-ха-ха! - за­ре­го­та­ли­ся п'янi реш­тан­ти.- До ма­ми схо­тiв? Чуєш?

I во­ни по­ча­ли йо­го сми­ка­ти, штов­ха­ти…

- Одчепiться!.. Ду­ша моя не тер­пить… Ой, важ­ко ме­нi!.. Ой, тяж­ко!..

Вiн об­хо­пив се­бе ру­ка­ми за го­ло­ву i хи­тав нею, при­ка­зу­ючи:

- Ой, го­реч­ко ж ме­нi!.. Ой, ли­шенько моє!.. Ой, що ж ме­нi ро­би­ти?.. А во­но ж ози­вається!.. А во­но ж ози­вається!…

- Що ози­вається, ти, рюм­са­ло?

- Воно… як ян­го­ля­точ­ко… А я ж йо­го за­да­вив… А я ж… Ой бо­же!..

- Дак на­що ж ти йо­го да­вив, сли­ня­вий? Ко­ли вже на­ря­ди­ли з дiв­кою ди­ти­ну, дак i не­хай бу­де ди­ти­на, а то ще да­ви­ти! - ка­зав той па­лiй, що пiд­па­лив се­ло.

- Та хi­ба ж я хо­тiв?.. Та я ж i не ду­мав то­го ро­би­ти… та я ж… Па­ру­бок уже плу­тав, хли­па­ючи.

- Та чом же ти її не взяв? - пи­тав па­лiй. Па­ру­бок ще раз хлип­нув, по­мов­чав, а то­дi вiд­ка­зав:

- Я б її узяв… Ко­ли ж во­на най­мич­ка, та та­ка вбо­га, що в їх не ха­та, а хлiв… а мiй батько ба­га­тир на все се­ло. Ка­же ме­нi: "I в го­ло­ву со­бi то­го не кла­ди, щоб Хим­ку сва­та­ти. Нi­ко­ли то­го не бу­де!" А мiй батько та­кий, що як що ска­зав, то так уже й є. Я й знав, що батько не доз­во­лить сва­та­ти, а все хо­див… усе хо­див… бо так i по­ри­ва… Ну, а то раз я на баш­та­нi був… баш­тан сте­рiг… При­бi­гає во­на до ме­не: "Ой Ониську, прий­шла по ме­не смерть!" -"Чо­го ти?" -"Утек­ла з до­му, бо там ме­не вб'ють, як по­ба­чать". А в неї батько та­кий лю­тий, що як роз­па­литься, то й чо­ло­вi­ка вб'є, а ма­чу­ха ще йо­го й пiд­дро­чує… Ну, там у ку­ре­нi й на­ро­ди­ла­ся ди­тин­ка… Взя­ла йо­го Хим­ка, по­ло­жи­ла до се­бе на ко­лi­на, за­гор­ну­ла в по­пе­ред­ник. Ле­жить во­но, пхи­кає, пи­щить з хо­ло­ду, а ми над ним пла­че­мо. Знаємо обоє, що не мож­на Хим­цi з їм до­до­му прий­ти. "Я,- ка­же во­на,- пi­ду в го­род".- "Як же ти пi­деш ту­ди без паш­пор­та? Та й хто ж те­бе вiзьме з ди­ти­ною?" Як по­ча­ла ж во­на ту­жи­ти, як по­ча­ла!.. Дак у ме­не так сер­це й крається!.. А да­лi як по­ча­ла ме­не кляс­ти!.. I жаль ме­нi її, i вже чую, що й ме­не за сер­це вхо­пи­ло. "Цить,- ка­жу,- не кле­ни! Хi­ба ме­нi са­мо­му лег­ко?" А во­на: "Та ти ж ус­тав та й пi­шов, та взяв со­бi дру­гу, та й жи­ти­меш iз нею вiк свiй у доб­рi та, в щас­тi!.. А я ж пi­ду по­пiд­тин­ню!.. Та ме­нi ж че­рез йо­го тiльки з мос­ту та в во­ду!.. Та бо­дай би то­бi сон­це пра­вед­не не свi­ти­ло, як ти ме­не за­на­пас­тив!.. Я те­бе про­си­ла, я те­бе бла­га­ла, щоб ти по­жа­лiв ме­не!.. А ти ж не пос­лу­хав!.. Те­пер бе­ри йо­го та ро­би з їм що хо­чеш!.." Та взя­ла тую ди­тин­ку та й по­ло­жи­ла ме­нi на ко­лi­на, а са­ма все своє!.. Ухо­пи­ло ме­не за сер­це, об­ня­ло ме­не ог­нем,- як ухоп­лю я ту ди­ти­ну, як стру­со­ну нею: "Че­рез те­бе, ка­жу,- прок­ля­те, все це ста­ло­ся!" Та й ки­нув йо­го до неї знов… А во­но… бiд­неньке… i не… пис­ну­ло… i при­тих­ло… Си­ди­мо, мов­чи­мо вже, а во­но ле­жить… I не во­рух­неться… Хим­ка до йо­го: "Ой бо­же ж! Ди­ти­на не­жи­ва!.." Та то­дi знов у плач!.. Це ж як я йо­го стру­со­нув, то i дух iз йо­го вит­ру­сив. Си­ди­мо над їм та ту­жи­мо. Ту­жи­ли-ту­жи­ли - тро­хи не до свi­ту… а то­дi… за­ко­па­ли йо­го… От так… От i все…

-  Ну, а як же до­вi­да­лись?

- Собаки виг­реб­ли та й ви­тяг­ли… Ой бо­же мiй!.. Бо­же мiй… оце спа­ти ля­жу, а во­но мов ко­ло ме­не тут пи­щить!.. пи­щить!..

I па­ру­бок iз­но­ву по­чав хли­па­ти, а йо­го ве­ли­кi сi­рi очi зай­шли­ся сльоза­ми. Реш­тан­ти всi при­тих­ли, не ози­ва­ли­ся. Враз чор­ний гук­нув сер­ди­то:

- Чортбатьказна-що! Слу­ха­ють то­го плак­сiя!.. "Пис­цiть! пис­цiть!.." Плюньте ви на йо­го!.. До­пи­вай­мо, що є!

I, по­ки­нув­ши па­руб­ка, взя­ли­ся зно­ву до го­рiл­ки. Але з то­го ча­су чор­ний i прос­вiт­ку не да­вав Онисько­вi. Тiльки зузд­рiв, що той сiв со­бi в ку­то­чок або прос­то за­мовк, нi­чо­го не го­во­рить,- за­раз по­чи­нав:

- А що? Вже пи­щить? Га? Пи­щить?

У без­щас­но­го вiд то­го на­га­ду­ван­ня все об­лич­чя якось бга­ло­ся, стис­ка­ло­ся в один ви­раз страш­ної пе­ку­чої му­ки, сi­рi очi ту­ма­нi­ли… А чор­ний, нез­ва­жа­ючи на те, зну­щав­ся:

- Придави йо­го дуж­че, щоб не пи­ща­ло! Онисько стис­кав зу­би та аж вив­ся з бо­лю. Дех­то з реш­тан­тiв iно­дi ка­зав:

- Та ну-бо, го­дi! Чо­го ти при­че­пив­ся до йо­го?

Здебiльшого ж не зва­жа­ли на те. Чор­но­го всi бо­яли­ся.

Одного ра­зу, пiд час та­ко­го мор­ду­ван­ня, Зiнько вже не стер­пiв бiльше. Вiн пi­дiй­шов до чор­но­го i про­мо­вив трем­тя­чим го­ло­сом:

- Не ка­жи йо­му цього!

- А то­бi яке дi­ло? Ти що за пан? - виз­вi­рив­ся той.

- Таке ме­нi дi­ло, що ти йо­го му­чиш. От же не муч!..

- Чи ба, який ми­лос­ти­вий! - за­ре­го­тав­ся чор­ний.- Плю­вать ме­нi на те­бе! Хо­чу ка­за­ти й ка­за­ти­му!

- Нi, не ка­за­ти­меш!..- Зiнько по­чу­вав, що го­ло­ву в нього мов ог­нем об­нi­має.

- А що ж ти ме­нi зро­биш, як ка­за­ти­му? - глуз­ли­во пи­тав чор­ний.

- Зроблю, що то­бi за­цi­пить!

- А по­ки те бу­де, дак я з твоєї мор­ди зроб­лю нас­то­яще­го пат­ре­та! Ба­чиш? - I вiн пхнув йо­му пiд нiс сво­го здо­ро­вен­но­го ку­ла­ка.Ню­хай!

Рештанти при­тих­ли, всi об­лич­чя по­вер­ну­ли до Зiнька й до чор­но­го. Цей був та­кий здо­ро­вий, що Зiнько зда­вав­ся пе­ред ним тро­хи не хлоп­чи­ком. Вид­ко бу­ло вже й за­раз, хто по­ду­жає, ко­ли прий­де до бiй­ки.

- Геть з ку­ла­ком! - про­мо­вив Зiнько го­ло­сом, що дзве­нiв i трем­тiв, як стру­на.

- Нюхай! -