Під тихими вербами - Борис Грінченко

Тут не не­бо, тут низька, за­пи­ле­на, за­дим­ле­на, чор­на сте­ля, тут - бруд­нi вiд уся­кої ги­до­ти, важ­кi вог­кi стi­ни, а в їх ма­ленькi дi­роч­ки з грат­ка­ми. А в тiй кам'янiй тру­нi сi­рi пос­та­тi з сi­ри­ми, без сон­ця поб­лiд­ли­ми об­лич­чя­ми. Якi ле­жать на ве­ли­ко­му гур­то­во­му по­лу се­ред бруд­но­го лах­мiт­тя, якi си­дять там, гу­ля­ючи в кар­ти, якi сно­ви­га­ють без нi­якої ме­ти по кут­ках.

Це - зло­чин­цi. Се­ред них Зiнько. Як­би йо­му хто ска­зав ко­ли дав­нi­ше, що вiн бу­де тут,- яким би вiн бре­ху­ном йо­го наз­вав! А от же ста­ло­ся.

Тепер вiн спо­кiй­нi­ший, тих­ший, але пер­шi днi… йо­му на­вiть зга­ду­ва­ти їх страш­но. Цi зв'яза­нi ру­ки, ця ганьба пе­ред усiєю гро­ма­дою… Гаїнка… пог­ляд її бо­же­вiльно-без­на­дiй­ний… ру­ки до йо­го прос­тя­гає… По­тiм тя­га­ни­на по по­лi­цi­ях… i на­реш­тi - ця тем­ни­ця.

До бла­кит­но­го не­ба безк­рай­ого, до зе­ле­но­го по­ля ши­ро­ко­го, до лi­сiв хо­лод­ку­ва­тих, до сад­кiв квi­ту­чих, за­паш­них вiн iз­вик, а те­пер тiльки му­ри, товс­тi, хо­лод­нi, тiльки гра­ти за­лiз­нi, тiльки тяж­кий смо­рiд гни­лої тюр­ми!..

А лю­ди… Бо­же!..

Он той ви­со­кий, з здо­ро­вен­ни­ми ду­жи­ми ру­ка­ми, з ве­ли­кою чор­ною бо­ро­дою,- вiн же двох лю­дей убив, щоб пог­ра­бу­ва­ти їх!.. Цей бi­ля­вий па­ру­бок, з ма­леньки­ми ще ву­са­ми, за­да­вив свою ди­ти­ну вiд дiв­чи­ни… Цей он пiд­па­лив се­ло… Отой дiд ста­рий, п'яним був­ши, про­бив своєму су­сi­дi ко­ля­кою го­ло­ву, що той i вмер… Цей зно­ву щось страш­не зро­бив… I так ко­жен…

I вiн, Зiнько, се­ред їх, не вин­ний, а нiх­то йо­му на­вiть i вi­ри не йме, що вiн не ви­нен, тiльки смi­ються з йо­го… I йо­го до­жи­дає та­ка ж ка­ра, як i їх… За що? Де ж та прав­да, ко­ли мож­на ка­ра­ти чо­ло­вi­ка за нi­що? Ко­ли од­на­ко­во тер­пi­ти­ме i отой чор­ний, що смi­ючись роз­ка­зує, як вiн со­ки­рою роз­ру­бав го­ло­ву, i вiн, Зiнько, що хо­тiв тiльки од­но­го: щоб лю­дям бу­ло кра­ще, хо­тiв доб­ра лю­дям!.. Без нi­яко­го до­во­ду йо­го об­ви­ну­ва­че­но в страш­но­му зло­чинст­вi, зганьбле­но, за­ки­ну­то в тюр­му, су­ди­ти­муть i ка­ра­ти­муть йо­го!.. На­що ж то­дi весь цей лад на свi­тi, весь цей по­ря­док, ко­ли че­рез йо­го мож­на ка­ра­ти, мор­ду­ва­ти не­вин­них? Ад­же Зiнько знає, що не з са­мим їм так бу­ва­ло,- вiн про це i чув, i чи­тав. А ко­ли так, то на­вi­що лю­дям цi всi су­ди, цi всi на­чальни­ки? Чи не кра­ще бу­ло б, як­би цього нi­чо­го не за­во­ди­ти, як­би лю­ди са­мi со­бi жи­ли, гро­ма­дою лад i суд да­ва­ли?

Громадою! А яка ж i гро­ма­да, як не та­ка? Чи во­на ж йо­го, не­по­вин­но­го, обо­ро­ни­ла? Ба нi, хi­ба ще глиб­ше втоп­та­ла в це баг­но!.. Чи во­на по прав­дi гро­мадським спра­вам лад да­ва­ла? Ба нi; Де­ни­си, Ряб­чен­ки, Суч­ки - от ко­му се­ред неї вiльно й ла­со жи­веться, а чо­ло­вi­ко­вi чес­но­му та вбо­го­му - нi!..

Нема й у гро­ма­ди прав­ди! А де ж? Де? Мо­же, не се­ред лю­дей, мо­же, в бо­га? Так усi ка­жуть… Але ж. бог ба­чить, як у гро­ма­дi неп­ра­вед­нi лю­ди, гли­таї па­ну­ють,- чо­го ж їх не зу­пи­не­но? Ад­же Зiнько не­вин­ний, чом же цього не ви­яв­ле­но? Чом?

I страш­нi дум­ки вста­ва­ли в Зiнько­вiй го­ло­вi… Вiн жа­хав­ся їх, вiн про­го­нив їх од се­бе, а во­ни об­нi­ма­ли йо­го все дуж­че й дуж­че, а во­ни пек­ли йо­го, па­ли­ли, що аж ро­зум йо­му ту­ма­нiв, що аж об­мо­рок йо­го брав.

Нема прав­ди в свi­тi, а ко­ли во­на ча­сом де й оз­веться, то там їй ро­та за­ту­ля­ють, там її згнi­чу­ють, за­топ­ту­ють, ви­ни­щу­ють.

I н i х т о не зро­бив так, щоб во­на по­ду­жа­ла. А тим ча­сом є ж та­ка си­ла, що мог­ла б це вчи­ни­ти? Чи i в тiєї си­ли прав­ди не­ма? Чи тiєї си­ли не­ма? Дак на­вi­що ж то­дi i лю­ди жи­вуть, ро­дяться, смi­ються й пла­чуть, бо­рються i вми­ра­ють? На­вi­що?

Вiдповiдi не бу­ло, а го­ло­ва розс­ка­ку­ва­лась од бо­же­вiльних ду­мок.

Не зна­ти, що ста­лось би з їм че­рез цi дум­ки, як­би їх не роз­би­ва­ли на який час отi до­пи­ти в слiд­чо­го, де вiн по­ви­нен був бо­ро­ни­ти­ся, та жит­тя з людьми, з яки­ми му­сив про­бу­ва­ти в од­нiй ха­тi. Най­бiльш оцi лю­ди…

Вiн спер­шу й бо­яв­ся їх, i ги­ду­вав ни­ми. Во­ни зда­ва­ли­ся йо­му людьми од­мiн­ни­ми вiд йо­го са­мо­го, цiл­ком од­мiн­ни­ми, бо це бу­ли зло­чин­цi, ли­хо­дiї. Йо­му зда­ва­ло­ся, що зви­чай­нi лю­ди - то по один бiк, а зло­чин­цi - то по дру­гий; що в зви­чай­них лю­дей усе так, як i тре­ба в лю­дей, а в зло­чин­цiв усе iнак­ше: i прав­да в їх не та­ка, i хо­чуть во­ни не то­го, що всi лю­ди та й уся в їх ду­ша не та­ка, а гiр­ша - ли­ха, тем­на, во­ро­жа. З та­ки­ми дум­ка­ми прий­шов Зiнько до тюр­ми, а як по­ба­чив цi об­лич­чя, поз­на­че­нi ост­рож­ною не­во­лею, а ча­сом i грi­хом, як узд­рiв ту оде­жу, зав­сiг­ди йо­му страш­ну, то мов iще ви­раз­нi­ше по­чув, що цi лю­ди - зов­сiм не те, що вiн, i не мо­жуть бу­ти тим. Кров у їх на ру­ках, кров i на ду­шi. І бу­ли во­ни йо­му страш­нi. А ще гiр­шi ста­ли­ся пiс­ля од­нiєї по­дiї. Ото тiльки вки­ну­то йо­го в цю пiв­темну кам'яну яму, ще не встиг вiн доб­ре й розг­ля­ну­тись, а вже йо­го звi­ду­сiль ото­че­но. Роз­див­ля­ли­ся на йо­го за­цi­кав­ле­нi, роз­пи­ту­ва­ли­ся, як звуть, звiд­ки, за що пот­ра­пив сю­ди.

- За нi­що пот­ра­пив, одка­зав Зiнько.- Хтось убив чо­ло­вi­ка, а ме­не вин­но­го зроб­ле­но.

- Овва! А ти хi­ба йо­го не вби­вав?

- Якби я йо­го вби­вав, то не ка­зав би, що не ви­нен! - од­мо­вив пал­ко Зiнько.

- Ф'ю-ф'ю! - зас­вис­тiв чор­ний реш­тант.- Ко­жен, бра­ти­ку, пе­ред слiдст­ву­ва­те­лем ка­же, що вiн не ви­нен, бо нi­ко­му не хо­четься на Си­бiр манд­ру­ва­ти, а тут iн­ша рiч. Ми це дi­ло доб­ре знаємо - нас не оду­риш.

- Я й не ду­маю вас ду­ри­ти.

- От шту­кар! - ска­зав той-та­ки реш­тант iз ве­ли­кою чор­ною бо­ро­дою.- Я аж двом со­ки­рою го­ло­ви роз­ко­лов, та й то не хо­ва­юся, а вiн од­но­го при­да­вив, та вже зля­кав­ся. Ха-ха-ха!

Чорний реш­тант за­ре­го­тав, за ним iще дех­то. Зiнько си­дiв то чер­во­ний, то бi­лий як крей­да. Вiн ба­чив, що не впев­нить цих лю­дей, що да­рем­нi бу­дуть усi йо­го сло­ва: звик­ши са­мi бре­ха­ти й хо­ва­ти­ся з своїми ще не вик­ри­ти­ми зло­чинст­ва­ми, во­ни й iн­шо­му не йня­ли вi­ри. Зiнько за­мовк, але всi цi лю­ди ста­ли те­пер йо­му та­кi огид­нi!..

Вiн жив се­ред їх ти­хо, нi з ким не сва­рив­ся, та нi з ким i не лад­нав. Щоп­рав­да, во­ни йо­го не зай­ма­ли. Вiй з