Народна педагогія - Кониський Олександр

Наче сніг на голову, несподівано приїхав з Петербурга до мене на хутір мій колишній приятель Олекса, з діда і батька Шумко, а тепер Шумков.

— Як ти собі хоч,— каже,— а поможи, порадь, напуть мене, де б я недалеко од твого хутора знайшов собі в селі на літо дім, да так, щоб і село було невелике, і дім на кінці, і щоб при домі був ліс або садок, і щоб було де купаться.

— Мовляв, щоб "і ставок, і млинок, і вишневенький садок",— перебив я всміхаючись.

— Млинок — байдуже, а садок і ставок щоб був: хочу перелітувать непремінно в Полтавщині, надихатись рідним повітрям, напиться і самому, і дітям рідного народного духу.

— Що ж се тобі так приспічило?

— Е! Бодай би не казати. Лікарі мов затялись, щоб і сам, і діти перелітували на півдні; а жінка пристала: "Ніде інде не хочу, як в Полтавщині". І сам я бачу, що Полтавщина якраз підходить: пора дітям спізнати народ, свій рідний народ; пора їм побачити село, і народ, і його звичаї, і життя. Одне слово: пора їм вступити до школи народної педагогії.

— От як! А великі у тебе діти?

— Старшому синові дев'ять, а молодшому шість літ, та між ними дівчинка.

— То, може б, чи не рано задля них буде йти "до школи народної педагогії"? Може б, нехай підросли, побільшали, порозумнішали?

— Ні, ні, ні! Чим раній, тим ліпше! В молоду душу попаде добре зерно, все одно, що на свіжу ріллю; не засохне, а зійде і виросте.

— Та добре ж, як добре; а як часом і зле попаде?

— На те мої очі і жінчині. Що не кажи, а мій погляд на виховання такий, що коли хоч, щоб діти вийшли народниками, так нехай же й ростуть поміж народом. Між дітьми народу вони не бачитимуть тієї деморалізації, що раз по раз в городах панує.

— Ти жив коли в селі?

— Зроду ні, але добре знаю чистоту народної моральності; знаю, що діти селян — чисті, як сама природа, знаю, що...

— З книжок се все знаєш? — не втерпів я.

— З книжок, з бесіди з людьми... Та про се ще наспоримось і наговоримось; тепер — головна річ, знайди таке місто, якого хочу я.

Я справді бачив, що спорити про "народну педагогію" і нема нащо, і не тепер. Поміг Шумкові знайти-дім, хоч не такий, якого він бажав, але близько того.

Першого мая Шумко з жінкою і дітьми вже здихав в себе "чисте повітря і народний дух благодатної Полтавщини".

Шумків батько був таки настоящий українець і родом, і душею; доля закинула його спершу на Кавказ, а далі в Петербург; тут він одружився з донькою свого товариша по службі, вельми гарною —з себе, але убогою дівчиною. Дітей у них було щось чи не семеро, але виріс з них один Олекса. Батько й мати Олексині повмирали, ще як він був перший рік на університеті; тим він і залишив науку, а примостився десь урядником в департаменті. Згодя він одружився з дочкою якогось заможного крамаря і взяв добре віно; жінка його вийшла ні се ні те; більш що якась недопечена пампушка.

Не скажу вже, хто і як розбудив у Шумка український патріотизм; знаю тільки, що він видавав себе українцем і з книжок знав Україну, Й народ і її мову; коли і як я спізнався з Шумком — про се не варто розказувати.

Дак ото й переїхав Шумко літувати в село Криничку; а тижнів зо два після переїзду біжить до мене верховець з листом од Шумка: так і так, пише, чим швидше приїзди да поможи визволитися з каторгиі

"Яка його там каторга постигла?" — думаю собі і не придумаю; та другого дня, як розвиднялось, взяв пару на-дьожних коненят, посадив на передок за фурмана малого під-пасача, і "ньо" в Криничку до Шумка, рятувати його "з каторги".

В'їжджу в двір — очам не вірю: на дровітні сам Шумко рубає дрова! "Е,— думаю собі,— справді така робота здасться каторгою тому, хто привик у Петербурзі тільки чорнилом папір мазати да розчісувати свої баки!"

— Здоров був, Олексо! Поможи тобі боже! — гукнув я.— Що се ти?

— Отак як бачиш,— одповів Шумко, кидаючи на землю сокиру.— Оте спасибіг тобі! Се ти мені так утелющив: се ти мені нараяв отаке село!

— Яке таке? Чи же воно не до ладу: і ставок, і садок єсть.

— Провалитися їм, отому Ґ ставку, і садку! Дров нікому врубать! Бачиш, сам рубаю. Народ тут якийсь клятий: не зговориш з ним.— І почав, і почав ублажати народ!

— Гаспид тут, а не народ! — говорив мені Шумко.— Нема в нього ні щирості, ні одвертості! Ти до нього з чистим серцем, а він на тебе звірюкою дивиться; да так тільки на те й верне, як би тебе ошукати, як би з твоєї кишені витягти більш грошей! Ти тільки послухай, що вони зі мною витворюють! Купив дров, та не дров, а чорт зна чого — хмизу віз; зову чоловіка перерубать,— що візьмеш? — питаю.

— А як,— каже,— чи поденно, чи оптом? Коли поденно — дак по піврубля в день, а коли оптом, трохи спущу: за рубля з четвертаком порубаю.

Попробував я торгуватися; сам бачу, що тут і на день нічого робить... Не хоче, не спускає... Позвав другого, ще гірше. Ну, кажу, рубай оптом. Що ж ти думаєш? Довго він рубав? Цюк-цюк! За дві години перерубав! Хіба се не розбійництво? Не ошуканство? Присягався, що на два дні роботи; на два дні правив платні, а за дві години зробив!

* Постійна ціна (франц.)"—Ред.

— Та, бач, мені здається...

— Цить, цить! Се ще не все: вийшли оті дрова, купив удруге; зову знов рубать. "Тоді,— каже,— я трохи помилився, продешевив, тепер треба більш взять!" Та се ж вже зочеви-дячки насмішка! Мене так розібрало, так закрутило коло серця, що я вигнав його з двору, та отеє другий день сам і рубаю...

— І рубай на здоров'я! Краще їстимеш.

— Тобі смішки, а в мене печінки болять... Та і се ще не все! Ні до чого не можна докупиться! Беруть наче за батька! За качку, за курча, за глечик молока, за питунчик сметани беруть більше, ніж в Петербурзі! А ще всього досадливій те, що жидюзі за половину ціни оддають. Хіба се не деморалізація?.. Де ж та хвалена моральність в народі, щирість, де та чесність? Де вони? В книжках?

— Єсть і в народі, але в книжках справді більше. Тільки ж скажу тобі, чоловіче, що ні розбишацтва, ні омани, ні деморалізації нема в усьому тому, що ти мені наговорив...

— Як нема? Як нема? А що ж се все по-твоєму?

— По-моєму, сама простіша річ: люде побачили, що приїхав на село літувати чужий пан, чоловік грошовитий...

— Хто се їм се сказав?

— Самі бачать! Хіба не видно, що ти приїхав жити з гото-вика; значить, готовик є у тебе. Бачать вони, що у тебе нічого нема свого, все треба купить; бачать, що ти чоловік новий тут, цін не знаєш, а купить тобі треба, от вони й розуміють, що з тебе можна поживитися, і правлять високі ціни.

— Та се ж і єсть деморалізація?

— Така, коли ще не вдесятеро менш, як і в кожного крамаря. Аж як ти прийдеш до якої крамниці в Петербурзі купити яку цяцьку, крамар заправить з тебе вдесятеро, ніж та цяцька йому коштує, а ти заплатиш не торгуючись, бо у нього скрізь написано "ргіх^іх" *, а в селі люде попросту, без "прифікса", силкуються продать свої злидні чим дорожче, тим ліпше. Бач! Цілком звичайна річ...

— Ну, ні! Не звичайна, се здирство! А то от ще тобі: договорив наймита, за два дні приходить, каже: "Прибавте плату, я помилився, дешево випросив; а не прибавите — покину". Я не прибавив, а він взяв і покинув... Яка ж отеє святість договору?

— Бога бійся, чоловіче! Звідкіль народу довідатись про святість договору! Хто його вчив сьому? Хіба ти не бачиш, яка тут страшенна темнота?

— Школи єсть!..

— Цить-бо! З тих шкіл — як з цапа вовни: одна переводня громадського кошту...-

— Знов же таке недовір'я до кожного, хто не в свитці. Своєму брату не йме віри...

— Кого знає, дак тому вірить...

— Але.жиду вірить!.. Жиду, нехристу вірить! — гарячивсь Шумко.

— Вірить поневолі, бо не має біля себе такої своє ї, християнської душі, котрій би вірив... Пан сертучник од народа ще дальш, ніж жид: пан одчахнувся од народа, одрікся од нього, проміняв свій народ на жида, абощо... Де ти бачив, де знаєш у нас українську національну інтелігенцію? Чи єсть вона? А коли єсть, дак чи вона з народом? Чи вона піклується про народ? Чи веде його до освіти і добра?.. Веде його поліція, начальство... Станові його просвіщають, урядники моралізують... Була б національна інтелігенція, народ би і не цурався її, і вірив би їй. Поживи ти з народом, пізнай його, да з'їж з ним сім мірок гороху, а тоді інша річ...

— Дак, по-твоєму, отсі всі факти, що я вказую,— байдуже?

— Сього я не кажу: я проти фактів ні слова; я тільки показую тобі причини, коріння фактів. Я сам говорив тобі, що в народі багато єсть бридкого, неморального, що та "народна педагогія", котру ти.,.

— Цс! Цс! Ось я тобі зараз покажу "народну педагогію". Он, бачиш, іде табунець дітвори: ото вони ідуть сюди на ігрище... тут, бач, їм справді добре гратися: і холодок, і моріжок... Як приїхали ми, дак вони день-другий боялись приходити, думали, що я закажу; а третього дня приходять, стоять під ворітьми.— Чого ви? — питаю.— Граться,— кажуть,— поприходили, тут наше ігрище, чи пустите, чи можна? — Ідіть,— кажу.— От вони щодня тепер тут...

— То й добре! Твої діти пізнають народних дітей... Шумко аж підскочив.

— Бога бійся! Ти придивись спершу на їхні іграшки, да тоді й скажеш, чи молена припустити туди мені своїх дітей...

— Хіба що? Се ж настояща "народна педагогія"!

— Вона, вона сама.., Да тим-то я й не пускаю до неї своїх дітей. Ось придивись!..

Ми сіли собі збоку. Дітвори прийшло чимало — хлопці й дівчата.

— А в що будемо грати сьогодні? — питає одно.

— У "п'яницю"!

— Ні! Учора у "п'яницю" грали: сьогодні в "злодія" будемо.

— Ну його, того "злодія" — лучче в "гусей",— пищала дівчинка;

— У "п'яницю"!

— У "злодія"!

— У "ката"! У "ката"!

Довго ще йшла спірка у що грати. Рішили у "злодія".

— Примічай! Уважай,— торкав мене під бік Шумко, Мені нічого була вважати, бо я кілька разів бачив отсі дітські іграшки, бачив і "п'яницю", і "злодія", і "ката"... Бачив подібні іграшки в "суд" і між дітьми інтелігенції. Одначе я послухав Шумка і став "примічати".

— А хто буде за злодія?

— Я!

— Я!

— Ні, я! Ти, Петре, не годишся.

— Ну, я!

— Ти ще гірше; ти не вмієш кориться, не вмієш проситься... Нехай Кузьма буде за злодія... Хочеш, Кузьмо? — Кузьма охоче вийшов наперед.

— А за суддю хто?

— Суддею Харита сьогодні.

— Вона не вміє ні сердиться, ні кричать, ні лаяться... От якби Ігнат був суддею.

— Нехай і Ігнат буде...

Ролі пороздавали усім.