Під тихими вербами - Борис Грінченко

I во­на пла­ка­ла, тiльки вже ти­хим, спо­кiй­ним пла­чем. А дiд тим ча­сом го­во­рив до ста­рої Па­рас­ки:

- А що, сва­хо, я вам ка­за­ти­му… От ви спи­тай­те ме­не, чо­го я до вас прий­шов!

- Та чо­го б не прий­шли, то ми ра­дi вам,- од­ка­зу­ва­ла Па­рас­ка.- Ска­же­те.

- Радi! Ще, мо­же, й на­до­ку­чу, то й у по­ти­ли­цю ста­ро­го до­ве­деться ви­би­ва­ти,- жар­ту­вав дiд, а Па­рас­ка аж скрик­ну­ла:

- Оце ж та­ки, не дай бо­же!.. Що це ви ка­же­те?

- Оте, що чуєте!.. Бо я до вас прий­шов не аби­чо­го, а от чо­го: прий­мiть ме­не до се­бе в прий­ми!

- Як то - в прий­ми? - пи­та­ла, не ро­зу­мi­ючи, Па­рас­ка.

- Да так, ба­чи­те: ха­зяїна у вас те­пер не­ма, то по­ки прий­де, є у вас упа­ле мiс­це… дак ви ме­не на те впа­ле мiс­це… Хоч не за ха­зяїна, дак хоч за по­пи­ха­ча… Он що!.. Бо як прав­ду ска­за­ти, то я вже так не ви­жи­ву… Або са­мо­му вiд си­на пi­ти, або йо­го виг­на­ти, бо не мо­жу я на все те ди­ви­ти­ся… Ну як ме­нi на ста­рос­тi лiт йо­го ви­го­ни­ти та беш­кет ро­би­ти?.. Та вiн i не по­кається, одна­ко­вий бу­де… То кра­ще й вте­чу вiд ли­ха в тих­ший за­хис­ток… Ото ж, ко­ли хо­че­те, дак не­хай ця ха­та й бу­де ме­нi за­хист­ком!.. Га? Чи, мо­жу, не ту­ди, а он ку­ди?

- Та бо­же мiй!.. Та ми з до­ро­гою ду­шею! - зра­дi­ла Па­рас­ка.

- А ти ж, Гаїнко, чо­му мов­чиш, нi­чо­го не ка­жеш? Мо­же, не хо­чеш дi­да в ха­ту пус­ти­ти?

Гаїнка зно­ву при­гор­ну­лась до дi­да, ше­по­чу­чи:

- Дiдусю… зос­та­вай­тесь!..

- Ну, й га­разд… спа­си­бi вам!.. Бу­ду у вас жи­ти… А як вер­неться Зiнько, то в йо­го про­си­ти­мусь.

- Ой дi­ду­сю! Чи вер­неться?..

- Мабуть, йо­му вже не вер­та­ти­ся! - до­да­ла ма­ти, вти­ра­ючи сльози.

- От i за­рюм­са­ли!.. От уже й не люб­лю!.. Ну, ска­за­ти, це - ма­ле, дур­не! А ми ж iз ва­ми, сва­хо, та­ки, спа­си­бi бо­го­вi, по­жи­ли вже!.. Нi, те­пер но­вий по­ря­док щоб у нас у ха­тi за­вiв­ся: щоб i дум­ки тiєї не бу­ло, що Зiнько не вер­неться! Хi­ба ви не знаєте, що бог ба­чить не­по­вин­них, то й вер­не йо­го? Во­но вик­риється, хто це зро­бив,- ши­ло в мiш­ку не втаїться! Хоч не вiд­ра­зу, а та­ки не­ми­ну­че ви­явиться! Та й сам Зiнько хло­пець мо­тор­ний,- вiн знає обо­ро­ни­ти­ся.

I дi­дусь усе ка­зав двом за­жу­ре­ним жiн­кам уся­кi сло­ва роз­ва­ги й на­дiї, на­дiї хист­кої, але тяж­ко жа­да­ної зму­че­ни­ми ду­ша­ми; роз­ва­ги, мо­же не­пев­ної, але до­ро­гої кож­но­му зас­му­че­но­му сер­це­вi. I во­ни впи­ва­ли­ся ти­ми сло­ва­ми, лю­би­ми, як во­да кри­нич­на по­го­жа лiтнього пе­ку­чо­го дня чо­ло­вi­ко­вi, зга­гою зне­мо­же­но­му…

Другого ж дня дiд До­рош заб­рав де­що своє з рiд­ної ха­ти, поп­ро­щав­ся з не­вiст­кою, з ону­ка­ми - тiльки з си­ном не схо­тiв про­ща­ти­ся,- утер ниш­ком сльозу з ста­рих очей та й осе­лив­ся зов­сiм у Си­ва­шiв. З ним уку­пi осе­ли­ла­ся там i на­дiя - не­ве­лич­ка, щоп­рав­да, та все ж во­на да­ва­ла спро­мо­гу ди­ви­ти­ся тро­хи яс­нi­ше на свiт, нiж ди­ви­ли­ся бi­до­лаш­нi жiн­ки до­сi.

Чутка про те, що дiд До­рош од си­на пе­рей­шов до вну­ки, швид­ко роз­ко­ти­ла­ся по се­лу. Ба­га­то лю­дей го­во­ри­ли, на­рi­ка­ючи на Ос­та­па, тiльки своє то­ва­рист­во йо­го бо­ро­ни­ло. Тро­хи че­рез цей людський го­лос, тро­хи бо­ячи­ся батька, Ос­тап уже бiльше не зай­мав Гаїнки. "Тре­ба пе­ре­ча­су­ва­ти, ду­мав,- а там, пiс­ля су­ду, то вже моя во­ля бу­де!"

А Си­ва­шi тим ча­сом жи­ли со­бi ти­хо. Дiд пра­вив за гос­по­да­ря, да­вав усьому по­ря­док; Кар­по й Ва­сю­та завсiг­ди з до­ро­гою ду­шею охо­чi бу­ли пос­лу­ха­ти, за­по­мог­ти. Бу­ло б i доб­ре, як­би не бу­ло сум­но.

Спершу, як прис­тав до їх дiд, i Гаїнцi, й ма­те­рi ста­ло не ве­се­лi­ше, але спо­кiй­нi­ше тро­хи. Той упо­кiй по­ро­ди­ла на­дiя, а на­дiю збу­див своїми сло­ва­ми дiд До­рош. Обид­вi жiн­ки ду­ма­ли: "От уже ско­ро… От, мо­же, завт­ра-по­завтрьому вер­неться Зiнько…" Нi завт­ра, нi по­завтрьому вiн не вер­тав­ся. "Ну, то в не­дi­лю або в се­ре­ду…" Ми­на­ла без нi­чо­го й не­дi­ля, й се­ре­да… Бi­до­ла­хи до­жи­да­ли­ся, виг­ля­да­ли щод­ня, i щод­ня на­дiя їх ду­ри­ла, i щод­ня во­на при­га­са­ла, при­га­са­ла… I по­ма­лу-ма­лу ду­ша в ма­те­рi ок­ри­ва­ла­ся ста­рим без­на­дiй­ним смут­ком, по­ма­лу-ма­лу Гаїнка знов зас­ти­га­ла, як крап­ля на мо­ро­зi, знов ро­би­ла­ся та­кою кам'яною, як i по­пе­ре­ду. I зно­ву ми­на­ли пок­во­лом за­бар­нi пох­му­рi но­чi, пох­му­рi без­на­дiй­нi днi…

Так ми­ну­ла осiнь по­ну­ра, прий­шла зи­ма бi­ла й хо­лод­на…

Наближалося Рiзд­во…

Надiйшов i той "свя­тий ве­чiр", що йо­го так по­бож­не й ра­дiс­но до­жи­дає на се­лi кож­не, бо в кож­но­го з тим ве­чо­ром поєдна­ли­ся лю­бi й сер­це­вi до­ро­гi згад­ки про щось свя­те й ра­дiс­не, про якусь лю­бу на­дiю й ти­хий упо­кiй. Вiн ви­тає то­дi, той ти­хий упо­кiй, над усiм се­лом, над усi­ма ха­та­ми, за­зи­рає до кож­ної в се­ре­ди­ну, за­зи­рає в ду­шу кож­но­му своїми лас­ка­ви­ми ти­хи­ми очи­ма - та­ки­ми лас­ка­ви­ми, як ус­мiх єван­гельської ди­ти­ни, i та­ки­ми про­ме­нис­ти­ми, як тая зо­ря ве­чi­ро­вая, що її свi­ту з та­кою по­бож­ною на­дiєю до­жи­да­ють усi то­го ве­чо­ра.

Так, скрiзь упо­кiй за­зи­рає, в кож­ну ха­ту, в кож­ну ду­шу… Тiльки в Си­ва­ше­ву ха­ту вiн не за­зир­нув, тiльки в тiй ха­тi не всмiх­нув­ся вiн нi од­нiй ду­шi…

Дiждалися й там зо­рi ве­чi­ро­вої… Дав­но в ха­тi бу­ло поп­ри­би­ра­но й чис­то, дав­но вже бли­ма­ла пе­ред об­ра­за­ми вос­ко­ва свi­чеч­ка, ося­ва­ючи по­тем­нi­ле ма­лю­ван­ня, поб­лис­ку­ючи на ша­тах, на бi­лих, гус­то ви­ши­ва­них, руш­ни­ках, на квiт­ках, що їми ко­лись по­зак­вiт­чу­ва­ла Гаїнка об­ра­зи… На по­ку­тi дав­но вже сто­яла се­ред сi­на ку­тя, а зас­те­ля­ний бi­лим уб­ру­сом стiл до­жи­дав­ся ве­че­рi,- та ве­че­ря­ти нiх­то не сi­дав.

Стара ма­ти не знать уже в який раз пе­рес­тав­ляє на мис­ни­ку горш­ки й мис­ки, то вне­се в ха­ту, то ви­не­се щось,- так, мов iще не все во­на по­ро­би­ла, мов ще дi­ла в неї ду­же ба­га­то. I дiд До­рош усе зна­хо­дить со­бi ро­бо­ту: то вiн ут­ретє вже до во­лiв чо­гось на­вi­дується, хоч уже дав­но їм да­но їсти; то сту­пу на пшо­но за­хо­див­ся на­щось пе­рес­тав­ля­ти в сi­нях з од­но­го кут­ка в дру­гий; то йо­му свит­ки й ко­жу­хи не так ви­сять на жерт­цi, як тре­ба… I Гаїнка якусь ду­же на­гальну ро­бо­ту со­бi знай­шла: знi­має з кi­лоч­кiв та знов чiп­ляє руш­ни­ки та роз­гор­тає, щоб ви­ши­ва­не вид­ко бу­ло… вiк­на то­дi уже втретє за­хо­диться ви­ти­ра­ти…

Та та­ки по­ро­би­ли все, все, що нi ви­шу­ку­ва­ли, що нi ви­га­ду­ва­ли, аби за­га­ятись, аби дiж­да­ти­ся, чи не по­чу­ють швид­кої хо­ди знай­омої в дво­рi, чи не рип­нуть две­рi…

Нi, нiх­то не вiд­чи­няв їх…

Дiд вий­шов ще раз iз ха­ти, пос­то­яв, пос­лу­хав на дво­рi… Вер­нув­ся, не пос­пi­ша­ючись, ски­нув ко­жу­ха, по­ло­жив на по­лу. То­дi до обох