Під тихими вербами - Борис Грінченко

Але сол­дат зно­ву не чув. Гаїнка ще ви­тяг­ла срiб­ну гро­шин­ку. За­хо­вав­ши й цю, вiн по­вер­нув­ся:

- Твого… Зiнька, чи як там йо­го? Су­ди­ли вже чи нi?

- Нi…

- Ну, дак тре­ба бу­ма­гу вiд слiдст­ву­ва­те­ля,- то­дi й пус­тять.

- А мо­же б, ви ме­не й так пус­ти­ли? Та я б за вас бо­га мо­ли­ла!..

- Дурна ба­ба! Ка­жуть то­бi: при­не­си бу­ма­гу вiд слiдст­ву­ва­те­ля, то­дi й пус­тять… А те­пер - марш со­бi, не стiй тут, не мож­на!..

- Да де ж слiдст­ву­ва­тель жи­ве хоч би ме­нi зна­ти!..

- Не моє дi­ло!.. Геть iз­вiд­си, бо не мож­на!.. Геть, ка­жу то­бi!..

Гримнув так, що Гаїнка аж вiд­бiг­ла зля­ка­на. Iш­ла ву­ли­цею й ду­ма­ла: "Ко­ли б пос­лав ме­нi бог iз­но­ву та­ку пан­ноч­ку, щоб во­на ме­нi роз­ка­за­ла, де той слiдст­ву­ва­тель жи­ве!"

Одначе цього ра­зу по­щас­ти­ло їй дуж­че: за­раз же який­сь доб­рий пан i роз­ка­зав їй. Тро­хи зблу­ка­лась, а та­ки знай­шла. На рун­ду­ку си­дять лю­ди, до­жи­да­ються. Пi­дiй­шла, поз­до­ров­ка­лась. По­ча­ли лю­ди роз­пи­ту­ва­ти, чо­го прий­шла,- во­на їм роз­ка­за­ла…

- Буде тут ви­бi­га­ти та­кий пи­сар­чук, вик­ли­ка­ти нас… ко­го, зна­чить, слiдст­ву­ва­тель кли­че, дак вiн то­го вик­ли­кає… дак ти йо­му й ска­жи про се­бе. А по­ки по­сидь.

Вона сi­ла. Не­за­ба­ром ви­бiг i пи­сар­чук:

- Сидiр Хар­чен­ко!

Один чо­ло­вiк ус­тав i пi­шов усе­ре­ди­ну, а Гаїнка вда­ла­ся до пи­сар­чу­ка:

- До ва­шої ми­лос­тi…

- Чого то­бi?

- Менi чо­ло­вi­ка по­ба­чи­ти.

- Якого чо­ло­вi­ка?

- Мого… Зiнька Си­ва­ша… вiн у ост­ро­зi…

- А! ну, доб­ре… по­сидь тут, пi­дож­ди!..

Во­на сi­ла жда­ти. Дов­го жда­ла…У же всi лю­ди пе­рей­шли, тiльки двоє зос­та­ло­ся, уже й сон­це пiд­би­ло­ся вго­ру та й униз по­ча­ло сi­да­ти,- во­на все до­жи­да­ла. Пи­та­ла й пи­сар­чу­ка, як ви­бi­гав, але все од­но вiд йо­го чу­ла:

- Пiдожди!..

- Знаєш що, мо­ло­ди­це? - ска­зав один чо­ло­вiк.- Я вже ба­чу, що з тво­го дi­ла нi­чо­го не бу­де: оце нас пок­ли­чуть, а то­дi пи­сар­чук ви­бi­жить та й ска­же: при­ходь завт­ра, слiдст­ву­ва­те­ле­вi нi­ко­ли сьогод­нi!

- Ой бо­же мiй! - зля­ка­лась Гаїнка.- А що я ро­би­ти­му? Ме­нi ж тре­ба сьогод­нi!

- Та що ро­би­ти? Пiв­кар­бо­ван­ця вкинь йо­му в ру­ку, то й ска­же слiдст­ву­ва­те­ле­вi про те­бе, дак той i пок­ли­че. А то й три днi хо­ди­ти­меш, то нi­чо­го не бу­де.

Гаїнка пос­лу­ха­лась i вки­ну­ла пiв­кар­бо­ван­ця в ру­ку… Її пок­ли­ка­но до слiд­чо­го.

- Що то­бi?

Вона низько-низько вкло­ни­ла­ся:

- Паночку, чо­ло­вi­ка хо­чу по­ба­чи­ти. Зiнька Си­ва­ша… пус­тiть!..

- Не мож­на йо­го ба­чи­ти.

Во­на так i по­хо­ло­ла.

- Не мож­на ба­чи­ти, ска­зав слiд­чий,- бо вiн ду­же впер­тий, нi­як не приз­на­ет­ся.

- Та як же йо­му приз­на­ва­ти­ся, па­не? Вiн же не ви­нен!..

- Розказуй там! Знаю я та­ких не вин­них! На­коїв ли­ха та й не приз­нається; хай приз­нається, то­дi й пус­ка­ти­му до йо­го ро­ди­чiв. А те­пер - нi­якi

- Паночку! Зми­ло­сер­дiться!.. По­ми­луй­те!..

- I не про­си, й не ка­жи!.. Iди со­бi!.. Слiд­чий по­вер­нув­ся та й пi­шов з ха­ти…

Пiзно вве­че­рi вер­ну­ла­ся до­до­му Гаїнка. Увiй­шла в ха­ту, не роз­дя­га­ючись сi­ла бi­ля сто­лу та й по­хи­ли­лась на йо­го.

- Дочко! Доч­ко! Що то­бi? - зля­ка­ла­ся ма­ти.- Що то­бi ста­ло­ся? Чи ти ба­чи­ла Зiнька?

- Не пус­ти­ли, ма­мо… ка­жуть: не приз­нається… Як приз­нається, що вiн вбив Грицька, то­дi пус­тять…

- А бо­дай же й во­ни са­мi, i їх дi­ти та­кої лас­ки вiд лю­дей заз­на­ли!…

А Гаїнка тiльки стог­на­ла…

Поки ота­ке ро­би­ло­ся в Си­ва­ше­вiй ха­тi, Ос­тап усе щось ду­мав. Бу­ла в йо­го од­но­го ра­зу та­ка з Те­реш­ком Тон­ко­но­жен­ком роз­мо­ва:

- А що, Ос­та­пе, чу­ти за тво­го зя­тя?

- Та той та­кий мiй зять, що хоч би йо­го в ме­не й зов­сiм не бу­ло.

- Ну, од­на­че, що ж са­ме за йо­го чу­ти?

- Да та­ка чут­ка, що вже й не вер­неться.

- Ну, та­ке дi­ло… А що ж то­дi твоя доч­ка? Ад­же вдо­вою бу­де…

- А бу­де…

- Знаєш що, Ос­та­пе, я то­бi ска­жу? Що, як­би нам сва­та­ми бу­ти?

Остап гля­нув на Те­реш­ка.

- Як то?

- Да так: Гаїнка твоя вдо­вою бу­де, а в ме­не Ми­ки­та та­кий, що дав­но вже тре­ба б оже­ни­ти йо­го та прис­та­ви­ти до ха­зяй­ст­ва. Бо ба­чу, що по­ки не оже­ню, то з йо­го пут­тя не бу­де. А над­то - це вже я знаю,- що вiн до Гаїнки при­хильний… От би то­дi вдвох дi­ла ро­би­ли!..

Остап по­ду­мав…

- Треба пi­дож­да­ти су­ду.

- А за­ве­де­но! Дак ви­хо­дить - так?

- Нехай бу­де й так.

- Чудесна шту­ка бу­де! Оцього тiльки бо­юсь: що, як во­на та схо­че за їм слiд­ком iти?

- Ну, то дур­ни­ця! - вiд­ка­зав Ос­тап.- Я не по­пу­щу.

- А як же ти не по­пус­тиш, ко­ли во­на пi­де до тих су­дей­ських та й са­ма ска­же?

- Гляди, що й зро­бить, бо так лю­бить ка­нальська мо­ло­ди­ця то­го сво­го муд­ра­ге­ля, що бi­да. Ну, та дар­ма! Я цьому ли­хо­вi за­по­бi­жу. Вiзьму її жи­ти до се­бе та й не пус­ка­ти­му нi­ку­ди.

- I пре­чу­дес­на шту­ка!.. Гля­дiть же, сва­те, не­хай ва­ше сло­во крiп­ке бу­де!

- Буде, сва­те, крiп­ке.

- А сва­сi… по­ки нi­чо­го не ка­жiть… А то знаєте - жi­но­та ця… Як­би не поп­су­ва­ли спра­ви…

- Гаразд!

I но­вi сва­ти ро­зiй­шли­ся, ра­дi з са­мих се­бе. Дру­го­го дня пiс­ля то­го, як Гаїнка хо­ди­ла в го­род, Ос­тап увiй­шов у ха­ту до Си­ва­шiв.

- Здоровi! З вiв­тор­ком!

- Здоровi, сва­те! - вiд­ка­за­ла Па­рас­ка, а Гаїнка лед­ве оз­ва­ла­ся, си­дя­чи на по­лу.

- Що це ти, Гаїнко, хво­ра, чи що?

- Таке вже на­ше здо­ров­ля! - вiд­ка­за­ла за неї ста­ра.- Он учо­ра хо­ди­ла в го­род, хо­тi­ла по­ба­чи­ти Зiнька, дак не пу­ще­но… Сi­дай­те-бо в нас!.

- Не пу­ще­но, ка­же­те? Гм… Нi, я не сi­да­ти­му, бо на ча­син­ку зай­шов. Дак чо­му ж не пу­ще­но?

- Кажуть тi iро­ди, що як приз­нається, що Грицька вбив, дак то­дi пус­тять.

- Гм… так… А я по те­бе, Гаїнко, прий­шов: iди до нас,- ма­ти те­бе кли­че.

- Не пi­ду я те­пер.

- Iди, бо ду­же тре­ба! - Узяв за ру­ку та й звiв з по­лу, як ма­лу ди­ти­ну.- Уби­рай­сь!

- Та, мо­же б, ви її, сва­те, те­пер не зай­ма­ли? - про­ха­ла Па­рас­ка.

- Не мож­на… Тре­ба ду­же. Ну, вже уб­ра­лась? Хо­дiм!.. Бу­вай­те здо­ро­вi! - Вiн по­вiв її з ха­ти за ру­ку.

II. У ТЮРМI

Маленькi вi­кон­ця тем­ря­вi з за­лiз­ни­ми гра­та­ми, по­пус­ка­нi в товс­те­лез­них му­рах. За ти­ми гра­та­ми бла­кит­не не­бо му­сить бу­ти, але йо­го звiд­сi­ля не вид­ко: прос­то вi­ко­нець дру­гi та­кi ж са­мо товс­тi й по­ну­рi му­ри. На­вiть со­няч­ний про­мiнь мов боїться тих грат i за­зи­рає сю­ди на од­ну тiльки ча­си­ноч­ку - то­дi, як сон­це вже ви­со­ко-ви­со­ко пi­дiб'ється вго­ру. То­дi зо­ло­тий йо­го па­рус упа­де по­мiж дво­ма му­ра­ми, нес­мi­ли­во за­зир­не крiзь гра­ти, лед­ве всмiх­неться до тих блi­дих об­лич i, зля­кав­шись, тi­кає швид­ше на­зад