Під тихими вербами - Борис Грінченко

Ще й не роз­вид­нi­лось, а во­на вже схо­пи­лась.

- Уже йдеш, доч­ко?

- Iду, ма­мо.

Засвiтили. Во­на вби­ра­лась, пос­пi­ша­ючи­ся.

- Ти пос­нi­дай, доч­ко!

-  Не хо­чу, ма­мо,- в ду­шу не йде.

- Дак вiзьми в го­род,- уже ж там увесь день бу­деш, то схо­четься їсти.

Таки при­му­си­ла взя­ти хар­чу тро­хи, ще й три кар­бо­ван­цi гро­шей.

- Може, доз­во­лять Зiнько­вi да­ти… Та й так, гля­ди, ко­мусь да­ва­ти до­ве­деться, бо вже без то­го не обiй­деш­ся.

Перехрестилася Гаїнка, вда­ри­ла пок­лон пе­ред об­ра­за­ми та й пiш­ла. Ма­ти хо­тi­ла вип­ро­ва­ди­ти її аж за ца­ри­ну,- не зве­лi­ла, са­ма по­бiг­ла, бо са­мiй ли­ши­ти­ся хо­тi­ло­ся.

Пiшла ву­ли­цею. Дов­гi пе­рiї хат прос­тя­га­ли­ся да­ле­ко i зни­ка­ли в тем­ря­вi. Ха­ти ще спа­ли, по­на­су­вав­ши на го­ло­ви ве­ли­кi пок­рiв­лi. Стi­ни лед­ве бi­лi­ли­ся з-пiд куд­ла­тих ост­рiш­кiв, мов об­лич­чя з-пiд ве­ли­ких брiв, що зви­са­ли вниз на зап­лю­ще­нi очi. I враз од­на ха­та блим­ну­ла ти­ми очи­ма, розп­лю­щи­ла їх, i двi сму­ги свi­ту ляг­ли впо­пе­рек ули­цi пе­ред Гаїнкою. Тро­хи зго­дом тьмя­но, мов по­зi­ха­ючи зо сну, гля­ну­ла на ву­ли­цю дру­га ха­та, да­лi тре­тя… По­ки од­нi ще дрi­ма­ли в ос­танньому дос­вiтньому снi, iн­шi про­ки­да­ли­ся вже, i кож­на пе­ре­го­род­жу­ва­ла ву­ли­цю пас­ма­ми свiт­ла. Гаїнка пе­ре­хо­ди­ла яс­нi сму­ги, пос­пi­ша­ючись, то всту­па­ючи в сяєво, то пiр­на­ючи зно­ву в тем­ря­ву, i тем­ря­ва зда­ва­ла­ся то­дi ще гiр­шою, мов без­на­дiй­нiсть пiс­ля про­ме­ня бо­яз­кої на­дiї. По дво­рах скри­пi­ли две­рi, во­ро­та, де-не-де за­чор­нi­ли вже людськi пос­та­тi. Се­ло роз­бур­ку­ва­ло­ся, а Гаїнцi хо­тi­ло­ся бу­ти вiд йо­го да­лi, да­лi, аж там, у го­ро­дi, ку­ди ве­ла її не­пев­на на­дiя, то ожи­ва­ючи, то зга­са­ючи в ду­шi.

Нарештi во­на пе­ре­бiг­ла ос­тан­ню свiт­ля­ну сму­гу i зов­сiм пiр­ну­ла в тем­ря­ву. Чи ско­ро ж свi­та­ти­ме? Гля­ну­ла на не­бо: хмар не бу­ло,- кла­ло­ся на го­ди­ну.

Iшла в тем­ря­вi, доб­ре зна­ючи до­ро­гу. Пе­рей­шов­ши, ма­буть, з верст­ву за се­ло, по­ба­чи­ла, що пе­ред нею по­чи­нає сi­рi­ти своїми кур­ни­ми ко­ло­дов­би­на­ми шлях. Пра­во­руч, на тем­но­му прос­то­рi, ви­раз­но заз­на­чи­ла­ся чор­на ку­па ве­ли­ко­го лi­су, а прос­то неї в по­лi - ви­со­ке са­мотнє де­ре­во.

"Це той дуб над яр­ком",- по­ду­ма­ла Гаїнка i йшла, див­ля­чись на йо­го, як вiн усе бiльше та бiльше виз­на­чав­ся, а тем­ний прос­тiр ста­вав усе мен­ше та мен­ше чор­ним. Ще зго­дом - i який­сь сi­ро-срiб­ляс­тий свiт мов по­чав на­ли­ва­ти­ся в тем­ря­ву, i тем­ря­ва, мi­ша­ючи­ся з їм, ста­ва­ла з чор­ної по­пе­ляс­тою, з по­пе­ляс­тої бi­лою. Уже доб­ре вид­ко ста­ло тра­ву над до­ро­гою - всю в срiб­ляс­тих неп­ро­зо­рих пер­лах; пра­во­руч по­пiд лi­сом клуб­ка­ми ко­тив­ся, схо­див­ся й роз­хо­див­ся бi­лий ту­ман; ди­ха­ти бу­ло мок­ро; по­хо­лод­нi­ша­ло. Гаїнка пiш­ла швид­ше, щоб наг­рi­ти­ся.

Незабаром чер­во­на смуж­ка заз­на­чи­ла­ся лi­во­руч над польовим об­рiєм. Ще тро­хи - i чер­во­не про­мiн­ня сип­ну­ло, бриз­ну­ло по не­бу. Ту­ман пiд лi­сом за­ко­ли­хав­ся дуж­че, зак­лу­бо­тав­ся й по­чав роз­хо­ди­тись, блiд­ну­ти й зни­ка­ти. Срiб­ляс­тi пер­ла на тра­вi за­миг­тi­ли яс­но-чер­во­ним, си­нiм, зе­ле­ним, зо­ло­тим… трем­тя­чи й гра­ючи кольора­ми…

Гаїнка вже бу­ла да­ле­ко, йшла швид­ко, мо­тор­но, i мов якась но­ва сна­га, но­ва мiць ус­ту­па­ла в неї,мов не йшла во­на, а са­мi но­ги її нес­ли. Во­на пi­де, во­на по­ба­чить йо­го - цiєї дум­ки бу­ло їй по­ки до­сить. Що там да­лi бу­де - во­на не зна­ла. Тiльки зда­ва­лось їй чо­мусь, що да­лi бу­де щось лю­бе, яс­не - та­ке, як ця ро­са миг­тю­ча, як те со­неч­ко пра­вед­не теп­ле, що пiд­бирається вго­ру, грiє й свi­тить. А ли­хо, а го­ре - во­но, як той ту­ман, пе­ред со­неч­ком роз­вiється…

Пiзнього снi­дан­ня бу­ла вже в го­ро­дi. Не зна­ла на­вiть, де ост­рог, му­си­ла й про те пи­та­ти­ся. По­пи­та­ла­ся в яко­гось мi­ща­ни­на.

- Острог? - пог­ля­нув на неї, ди­ву­ючись, i до­дав:- А хi­ба ти ту­ди хо­чеш?

- Я… нi… я…

- А чо­го ж то­бi ту­ди тре­ба?

- Я… ме­нi… тре­ба ме­нi…

Мiщанин при­див­ляв­ся до неї пильнi­ше.

- Ну? - пи­тавсь.

А во­на сто­яла мовч­ки, по­чер­во­нiв­ши, не зва­жу­ючи­ся ска­за­ти, чо­го їй ту­ди тре­ба.

- Дак ти, ба­чу, за та­ким дi­лом, що й ска­за­ти не мож­на! - про­мо­вив мi­ща­нин.- Ну, дак пи­тай­ся ж ко­го iн­шо­го, ко­ли так.

Повернувся та й пi­шов, про­мо­вив­ши крiзь зу­би: "Еч зах­вой­дан­ки бi­со­вi!"

Гаїнка по­да­ла­ся да­лi. По­ба­чи­ла на ву­ли­цi сол­да­та-по­лi­цi­ян­та з шаб­лею.

"Попитаю цього,- по­ду­ма­ла.- Уже ж вiн знає, то, мо­же, ска­же".

Пiдiйшла й по­пи­та­ла нес­мi­ли­во, ще й ук­ло­ни­лась:

- Скажiть, спа­си­бi вам, дядьку, де ост­рог? По­лi­цi­янт ог­ля­нув її доб­ре.

- А то­бi на­що?

- Чоловiк мiй там си­дить…- про­мо­ви­ла трем­тя­чим го­ло­сом Гаїнка, ба­чив­ши, що тре­ба приз­на­ти­ся.

- Чоловiк?.. Гм… а чо­го ж вiн там си­дить?

- Нi за що…

- Авжеж, нi за що!.. Знаємо вас та­ких! Обiк­рав або вбив - та й нi за що! Шах­раї прок­ля­тi!

Полiцiянт ла­яв­ся, бо був гнiв­ний (вiд стар­ших йо­му сьогод­нi доб­ре впа­ло), а з гнi­ву вки­нув зай­ву чар­чи­ну, а над­то хо­тiв по­ве­ли­ча­ти­ся пе­ред се­люч­кою, щоб во­на не по­ду­ма­ла, що й вiн з та­ко­го ж се­ла, як i во­на.

- Падлюки!.. Зло­дiї! Пу­тя­що­му чо­ло­вi­ко­вi спо­кою че­рез вас не­ма!.. Ва­ла­са­ються!.. Чо­го ста­ла? Марш! Щоб те­бе тут за­раз не бу­ло. Шар­ла­та­ни! Ша­ла­пу­ти!

Перелякана Гаїнка да­ле­ко вже вiд­бiг­ла, а вiн усе не вга­вав.

"Боже мiй! - ду­ма­ла со­бi.- Що ж це ме­нi ро­би­ти? Да тут та­кi лю­ди, що я не до­пи­та­юся!.. Ой нi, тре­ба до­пи­та­ти­ся!.. Пи­та­ти­му, аж по­ки та­ки до­вi­да­юсь. По­пи­таю ще па­нiв".

Назустрiч бiг який­сь па­нок iз цi­поч­ком у ру­ках. Оз­ва­ла­ся до йо­го, але вiн i не спи­нив­ся на­вiть. Во­на пiш­ла по­ма­лу ву­ли­цею, вдив­ля­ючись в об­лич­чя: кот­ре не та­ке страш­не бу­де? Не­за­ба­ром по­ба­чи­ла якусь не­ве­ли­ку дiв­чи­ну в тем­нiй сук­нi, з книж­ка­ми в ру­ках.

- Здоровi бу­ли, пан­ноч­ко!

Бiлявенька пан­ноч­ка, ди­ву­ючись, гля­ну­ла на неї своїми яс­ни­ми очи­ма. Очi бу­ли лас­ка­вi, i Гаїнка не­да­рем­не опо­вi­да­ла пе­ред ни­ми про свою при­го­ду. Пан­ноч­ка так доб­ре роз­ка­за­ла їй, ку­ди йти, що во­на враз ут­ра­пи­ла прос­тi­сiнько до ост­ро­гу.

Високi товс­тi му­ри ог­ра­дою, а за їми здо­ро­ва бi­ла кам'яни­ця. Гаїнку аж хо­ло­дом прой­ня­ло, як во­на на них гля­ну­ла.

- Отут моє сер­денько ги­не, як квi­точ­ка в льоху по­пiд­зем­но­му!..

Перед ве­ли­кою за­лiз­ною бра­мою сто­яв сол­дат. Пi­дiй­шла до йо­го, вкло­ни­ла­ся:

- Здоровi бу­ли!

Поглянув на неї по­ва­гом, не оз­вавсь i од­вер­нувсь мовч­ки.

- Я до ва­шої ми­лос­тi… Сол­дат мов не ба­чив її.

- Тут мiй чо­ло­вiк у тюр­мi си­дить…

Вiн не слу­хав. Во­на ви­тяг­ла се­миг­ри­ве­ни­ка, по­ло­жи­ла йо­му в ру­ку.

Вiн по­ди­вив­ся на йо­го, по­ва­гом за­хо­вав у ки­цi­еню, то­дi по­вер­нувсь до неї й про­мо­вив:

- Ну?

- Адже це ост­рог?

- Ну?

- Тут мiй чо­ло­вiк си­дить… Зiнько Си­ваш…

- Ну?

- Пустiть ме­не по­ба­чи­ти йо­го!

- Гм… Дур­на ба­ба!.. Про­ходь да­лi, тут так не пус­ка­ють.- I од­вер­нув­ся.