Під тихими вербами - Борис Грінченко

як не­ма чо­го ро­би­ти, ся­де бi­ля сто­лу са­ма со­бi та й си­дить вип­рос­тав­ши­ся, i ди­виться в якусь цят­ку. А в дум­ках тiльки од­но: "Уже ми­нає день, от уже ве­чiр…" При­хо­див ве­чiр, при­хо­ди­ла нiч… Iно­дi во­на спа­ла, як утом­ля­ла­ся, iно­дi ле­жа­ла без­сон­на всю нiч i ди­ви­ла­ся в тем­ря­ву… Ди­ви­лась i ду­ма­ла: "От уже нiч по­ча­ла­ся… яка дов­га!.. От уже ми­нає… От уже ра­нок бу­де…"

А на­що їй та нiч, той ра­нок, той день,- не зна­ла… Во­на ро­зу­мi­ла ду­же доб­ре, що Зiнько в тюр­мi, що йо­го су­ди­ти­муть, мо­жуть у Си­бiр зас­ла­ти… ро­зу­мi­ла, що вiн не ви­нен… Зна­ла, що їм без нього жи­ти не мож­на… По­тiм зна­ла, що бу­ває день i вдень тре­ба по­ра­тись: ско­ти­нi їсти да­ва­ти, ха­ту мес­ти, во­ди при­но­си­ти, щии… по­тiм при­хо­дить нiч, i то­дi спа­ти… ще тре­ба їсти вдень… Все це ро­би­ла… Все це тре­ба ро­би­ти… аж по­ки прий­де той день… той суд…

Не хо­ди­ла нi­ку­ди, не лю­би­ла ози­ва­ти­ся нi до ко­го. Мовч­ки об­ми­на­ла лю­дей. З ма­тiр'ю жи­ла так, що тiльки вiд­по­вi­да­ла на пи­тан­ня. Зда­ва­ла­ся кам'яною.

Тяжка ту­га, мов хма­ра, на­ляг­ла на Зiнько­ву ха­ту, спов­ни­ла її всю. Зда­ва­ло­ся, що й стi­ни тут су­му­ва­ли, по­ну­ро див­ля­чись не ося­яни­ми яс­ним свi­том вiк­на­ми. Ту­га ви­зи­ра­ла з кож­но­го ку­точ­ка, про­мов­ля­ла по­мерк­ли­ми жi­но­чи­ми очи­ма, ози­ва­лась роз­би­тим людським го­ло­сом. Двi приг­нi­че­нi без­мiр­ним го­рем жiн­ки хо­ди­ли, як двi ма­ри, во­ру­ши­лись, ро­би­ли щось, iно­дi вда­ва­лись од­на до од­нiєї сло­ва­ми,- вид­ко бу­ло, що жи­вi. Але хто за­зи­рав до цiєї ха­ти, то­му зда­ва­ла­ся во­на тру­ною…

Та й за­зи­ра­ло не­ба­га­то. Спер­шу то бi­га­ли де­якi ку­ма­сi цi­ка­вi: лю­дям та­ке не­щас­тя ста­ло­ся, то тре­ба ж по­ди­ви­ти­ся, що во­ни та як во­ни пiс­ля йо­го… по­ди­ви­ти­ся, щоб бу­ло що й лю­дям роз­ка­за­ти. Та Кат­ря не вельми їх вi­та­ла, а ду­же цi­ка­во­го їм нi­чо­го не ви­яви­лось, то во­ни ско­ро й по­ки­ну­ли бi­га­ти. За­хо­ди­ли Кар­по а Ва­сю­тою. Ва­сю­та хо­тiв був раз своїми жар­та­ми сму­ток роз­вi­яти, але в цiй ха­тi йо­го шут­ку­ван­ня пла­чем ози­ва­ло­ся i зда­ло­ся всiм i йо­му са­мо­му та­ким див­ним, що вiн за­раз же змовк. Од­вi­ду­ва­ла Гаїнку Ли­ке­ра, її ма­ти, але батько нi ра­зу не зай­шов. Час­то за­зи­рав дiд До­рош. Гаїнка бу­ла йо­го влюб­ле­ни­ця здав­на, i те­пер її ли­хо бу­ло ду­же тяж­ке дi­до­вi. Вiн ди­вив­ся на неї, хи­тав го­ло­вою, ду­мав i ка­зав:

- До зна­ха­ря тре­ба, от що… Тiльки доб­ро­го тре­ба, щоб умiв од­шеп­та­ти.

I по­чав умов­ля­ти Гаїнку поїха­ти в Чор­но­вус до Гост­рог­ля­да. Гаїнка спер­шу не зро­зу­мi­ла, ку­ди й чо­го їха­ти, а зро­зу­мiв­ши, вiд­ка­за­ла:

- Не хо­чу…

Умовляв-умовляв дiд,- не по­со­би­ло­ся. Му­сив об­ли­ши­ти.

Параска пот­ро­ху ок­ли­гу­ва­ла, та ду­же по­ма­лу. Ка­за­ла, що хо­че пi­ти в го­род до па­нiв, щоб пус­ти­ли її до Зiнька, але не мог­ла йти i до­ма лед­ве ча­па­ла по ха­тi.

А про Зiнька не бу­ло чут­ки. Вик­ли­кав слiд­чий на до­пит ще де­ко­го з диб­лян, во­ни при­но­си­ли ста­рi звiст­ки, що Зiнько все в ост­ро­зi - до­жи­дає су­ду.

Одного ра­зу над­ве­чiр Гаїнка бу­ла в своєму сад­ку, аж над са­мою рiч­кою,пiш­ла ви­тяг­ти дiж­ку, що там за­мо­ка­ла. Ще не дiй­шла до рiч­ки, по­чу­ла, що хтось iде. Озир­ну­ла­ся й по­ба­чи­ла Ми­ки­ту Тон­ко­но­жен­ка. Став пе­ред нею, смi­ючи­ся:

- Здорова, Гаїнко!

Ледве ви­мо­ви­ла: "Здо­ров",- i хо­тi­ла йти да­лi, об­ми­нув­ши йо­го. Але вiн при­пи­нив її:

- Ай дав­но я те­бе не ба­чив, Гаїнко! А хо­тi­ло­ся ба­чи­ти! Ех, та й мо­ло­дич­ка з те­бе - пер­вий сорт! Што ха­ро­ша, то ха­ро­ша, вот только пло­хо, што паблєдла трош­ки. Ну, не бi­да, вот прай­дьоть!.. А я за то­бою ску­чив, вот чес­ноє сло­во - ску­чив!

Вона слу­ха­ла мовч­ки, ма­ло ро­зу­мi­ючи йо­го сло­ва. А вiн ду­мав, що їй хо­четься слу­ха­ти, i про­ва­див своє да­лi:

- Не павєриш? Так ску­чив, що аж!.. Я про те­бе зав­сiг­да ду­маю… по­то­му што та­кої мо­ло­дич­ки у нас - ну, прос­то не­ма-нєту, та й го­дi всьо! Ех, знаїш шо, Гаїнко! Ти ха­ро­ша, та й я не по­га­ний,- да­вай лю­бов за­видьом!

Вiн об­хо­пив її за стан i хо­тiв по­цi­лу­ва­ти. Во­на вда­ри­ла йо­го лiк­тем у гру­ди, аж вiн од­хи­лив­ся, ви­хо­пи­ла­ся з рук i в од­ну мить вис­ко­чи­ла на го­ру. Пе­ре­ли­ну­ла сад­ком аж до ха­ти, то­дi озир­ну­ла­ся - чи не же­неться.

- А що ж, доч­ко, де дi­жеч­ка? - спи­та­ла­ся ма­ти, ви­хо­дя­чи.

- Там… Я не взя­ла…- вiд­ка­за­ла Гаїнка, трем­тя­чи. Ма­ти хо­тi­ла бу­ла спи­та­ти­ся, чо­му не взя­ла, та як гля­ну­ла на її об­лич­чя, то по­ба­чи­ла, що кра­ще її вже не по­си­ла­ти. Пiш­ла са­ма.

Всю нiч Гаїнка не спа­ла. Тру­си­ла про­пас­ни­ця так, що аж зу­би цо­ко­тi­ли. А да­лi го­ло­ву мов по­лум'ям об­ня­ло. Блу­ди­ла сло­ва­ми, кри­ча­ла щось не­са­мо­ви­те - про Ми­ки­ту… про Зiнька… го­ло­си­ла… прок­ли­на­ла чи се­бе, чи ко­гось… Тiльки пе­ред свi­том зас­ну­ла твер­дим сном i спа­ла аж до обiд. Ма­ти не бу­ди­ла її. Про­ки­ну­лась, пiд­ве­лась…

- Це вже день, ма­мо?

- День, доч­ко.

- Це я так дов­го спа­ла?

- Аби на здо­ров­ля, то спи, доч­ко.

- Нi, я вста­ну.

- Добре! Ось за­раз обi­да­ти бу­де­мо! - ка­за­ла ма­ти, ра­дi­ючи, що Гаїнка са­ма оз­ва­ла­ся й роз­мов­ляє,- це бу­ло впер­ше вiд то­го дня.

- Нi, я не обi­да­ти­му,- вiд­ка­за­ла Гаїнка,- ме­нi тре­ба до Зiнька йти.

- Як то - до Зiнька? - спи­та­ла ма­ти та аж по­хо­ло­ла: їй зда­ло­ся, що Гаїнка ще й до­сi блу­дить сло­ва­ми.- Що це ти ка­жеш, доч­ко? Як це ти пi­деш до Зiнька?

- Я пi­ду, я хо­чу йо­го по­ба­чи­ти.

- Та як же ти йо­го по­ба­чиш? Ти ж не знаєш, ку­ди й дос­ту­пи­ти­ся.

- Я, ма­мо, пi­ду в го­род. Прий­ду до ост­ро­гу, а як там дос­ту­пи­ти­ся, то вже зна­ти­му. Я хо­чу йо­го ба­чи­ти, хо­чу зна­ти - що йо­му, як йо­му.

Мати зап­ла­ка­ла. Во­на вже ба­чи­ла, що Гаїнка не блу­дить сло­ва­ми, а го­во­рить як тре­ба.

- Пiди, до­ню, пi­ди, моя ди­ти­но! Ти мо­ло­да,- ти дос­ту­пиш­ся. Тiльки не хо­ди сьогод­нi,- ти ще хво­ра. Iди завт­ра.

- Пiду сьогод­нi.

- Пiзно вже: по­ки в го­род дiй­деш, та те, та се, то й смерк­не. Тре­ба йти зран­ку.

Мусила пос­лу­ха­ти Гаїнка. Але не спа­ла всю нiч,- так об­ня­ли дум­ки та той нев­по­кiй, теє по­ри­ван­ня, щоб швид­ше, швид­ше йти до нього, по­ба­чи­ти, од­вi­да­ти!..

"Боже мiй! Що ж я на­ро­би­ла? - ду­ма­ла во­на.- Чо­го ж я до­сi не пiш­ла! Та чи я скам'янi­ла, чи я за­нi­мi­ла, що си­дi­ла до­ма? Моє со­неч­ко там по­не­вi­ряється, а я з мiс­ця не рух­ну­ся!.."

Вона не ро­зу­мi­ла, як це так ста­ло­ся, що аж до вчо­рашнього ве­чо­ра справ­дi мов кам'яна бу­ла. Тiльки вже як отой гид­кий за­че­пив її - во­на вся стре­пе­ну­ла­ся, ду­ша мов ог­нем зай­ня­ла­ся. Пек­ло її,