Під тихими вербами - Борис Грінченко

ви­да­но, щоб на Зiнька та­ку нап­рас­ну ви­га­ду­ва­ти? Ой, бо­же ж мiй, бо­же! Ой, го­реч­ко нам, не­щас­ли­вим!.. Од­но­го си­на заб­ра­ли, за­на­пас­ти­ли та й дру­го­го те­пер за­би­ра­ють!.. А що ж я, без­дольна, при ста­ро­щах моїх ро­би­ти­му?..

I тяж­ке ма­те­ри­не ту­жiн­ня оз­ва­ло­ся зно­ву по ха­тi. Од­на ту­жи­ла, схи­лив­ши свою ста­ру си­ву го­ло­ву на чор­нi, ху­дi, по­ре­па­нi вiд тяж­кої дов­гої пра­цi ру­ки, а дру­га си­дi­ла кi­нець сто­лу вип­рос­тав­ши­ся, си­дi­ла не­ру­хо­мо, i очi її не­ру­хо­мо ди­ви­ли­ся в од­ну цят­ку…

А на свiт на­су­ва­ла тем­ря­ва. Зай­шло сон­це за об­рiєм, по­ки­ну­ло зем­лю, i во­ля те­пер бу­ла тем­ря­вi об­нi­ма­ти по­ки­ну­ту своїми ши­ро­ки­ми чор­ни­ми кри­ла­ми. Ос­таннє про­мiн­ня зля­ка­но­го свi­ту тi­ка­ло слiд­ком за сон­цем, а во­на за­па­но­ву­ва­ла, а во­на всту­па­ла скрiзь, у кож­ну мiс­цин­ку зем­лi, пок­ри­ва­ла степ чор­ним нак­рит­тям, за­гор­та­ла в йо­го лiс, iс­пов­ня­ла гли­бо­кi яри й до­ли­ни.

I до їх у ха­ту во­на зай­шла - по кут­ках чор­ною ма­рою ста­ла, стi­ни по­за­пи­на­ла i спов­ни­ла всю ха­ту, i об­ня­ла їх обох - i ту, що там на по­лу здри­га­лась од ри­дан­ня, i цю, що бi­ля сто­лу си­дi­ла не­ру­хо­ма. Об­ня­ла тi­ло, по­ня­ла й ду­шу…

- Мамо! - по­чув­ся се­ред тем­ря­ви рiв­ний го­лос.- Там тем­но…

- Де?

- В ост­ро­зi… Там тем­но, не­ма свi­ту…

Рiвний го­лос за­мовк, а в дру­го­му кут­ку ще го­лос­нi­ше оз­ва­ло­ся ри­дан­ня…

Темна, хмар­на нiч бу­ла на свi­тi…

Прийшов ра­нок, пох­му­рий, сi­рий, з ко­сим хо­лод­ним до­щем. Вiн сi­яв з наб­ряк­лих гид­ких хмар, що по­на­ви­са­ли над зем­лею i гнi­ти­ли її своїм мерт­вим ши­ро­ким пог­ля­дом. Вi­кон­ця в ма­ленькiй ха­тi пла­ка­ли, ве­ли­кi крап­лi слiз раз у раз ко­ти­ли­ся по їх i зни­ка­ли, щоб по­пус­ти­ти мiс­це но­вим…

Мати пiш­ла до во­лос­тi роз­пи­ту­ва­ти про Зiнька.

- А чо­го то­бi, ба­бо, тре­ба? - гук­нув на неї Ко­па­ни­ця, по­ба­чив­ши її бi­ля по­ро­га.

Вона ска­за­ла, чо­го їй тре­ба, ни­зенько та по­кiр­но кла­ня­ючись.

- Що ж, ба­бо, ми то­го нi­чо­го не знаємо,- вiд­ка­зу­вав Ко­па­ни­ця, роз­лiг­ши­ся в крiс­лi за зе­ле­ним сто­лом.- Слiдст­ву­ва­тель зве­лiв од­вез­ти йо­го в ост­рог - ми й од­вез­ли, а бiльше нi­чо­го не знаємо.

- Та вiн же не ви­нен!.. Та за що ж йо­го заб­ра­но?..

- То не на­ше дi­ло роз­би­ра­ти, чи вiн ви­нен, чи нi, i ти нам го­ло­ву цим не мо­роч. От ти ка­жеш, що нi, а слiдст­ву­ва­тель го­во­рить, що ви­нен. То вже там суд роз­бе­ре, що та як,- на те й суд.

- А ко­ли ж той суд бу­де? - пи­та­ла­ся бi­до­лаш­на.

- I то­го я то­бi не ска­жу. Як iс­хо­че сам суд, так i бу­де. Схо­че завт­ра - бу­де й завт­ра, а схо­че че­рез два го­ди, то й че­рез два. На те й суд.

- Та нев­же ж оце йо­му аж два го­ди си­дi­ти?

- По де­сять год си­дять,- не то по два. Як за­ро­бив, так хай i од­вi­чає, а ти на­чальни­кам го­ло­ви не кло­по­чи, ка­жу то­бi, своїми пус­тя­ка­ми! Iди вже со­бi до­до­му, ба­бо!

Мовчки пiш­ла, до зем­лi хи­ля­чись, без­та­лан­на ма­ти. Дру­го­го ж дня во­на за­не­ду­жа­ла. Ста­ла го­рi­ти, все тi­ло бо­лить. Ле­жа­ла на по­лу, стог­ну­чи, не здо­лi­ючи пiд­вес­ти­ся. А Гаїнка мов i не ба­чи­ла то­го: си­дi­ла, очi вту­пив­ши в од­ну цят­ку, i мов­ча­ла.

- Гаїночко, дай ме­нi во­ди!

Подала i зно­ву сi­ла.

- Гаїнко, ти б за­то­пи­ла вже пiч.

Слухняно внес­ла дров, за­то­пи­ла пiч, ста­ла й ди­ви­лась, як огонь пе­ре­бi­гає по де­ре­ву.

- Гаїнко, а чо­го ти горш­кiв не ста­но­виш?

Почала Гаїнка горш­ки прис­тав­ля­ти - по­рож­нi.

- Ой, ме­нi ли­хо та го­ре! - стог­на­ла Па­рас­ка.- Що ме­нi те­пер ро­би­ти?

Саме на це вбiг­ла в ха­ту Кат­ря Кар­по­ва:

- Що це ви, ба­бу­сю, хво­рi?

- Та тут я хво­ра, а тут та­ке ли­хо з Гаїнкою ста­ло­ся! - по­ча­ла роз­ка­зу­ва­ти ста­ра.

Гаїнка чу­ла все, що про неї ка­за­но, i мов i не чу­ла, Кат­ря за­го­мо­нi­ла до неї:

- Гаїнко, що то­бi, го­лу­боч­ко?

- Нiчого.

- То ти жу­риш­ся. Ти не жу­рись так… Це все людська нап­рас­на,- во­но ви­явиться. Зiнько вер­неться.

Молодиця роз­ва­жа­ла под­ру­гу, а та слу­ха­ла мовч­ки i нi­чо­го не чу­ла. Кат­ря, при­ди­вив­шись до її не­ру­хо­мо­го пог­ля­ду, аж iз­ля­ка­лась.

"Оце ли­хо! - по­ду­ма­ла со­бi.- Во­на ж неп­ри­том­на! Во­на ж нi до якої ро­бо­ти, а ма­ти хво­ра".

Кинулась Кат­ря до пе­чi:

- Ось пост­ри­вай­те, я вам по­соб­лю!

Поробила що тре­ба, поп­рис­тав­ля­ла до вог­ню гор­щи­ки.

- Спасибi то­бi, доч­ко! - дя­ку­ва­ла Па­рас­ка.

- Гаїнко, ди­вись, щоб горш­ки не збiг­ли! - на­ка­заї ла Кат­ря.- Я за­раз вер­ну­ся.

Метнулася до­до­му, роз­ка­за­ла про все Кар­по­вi, заб­ра­ла ди­ти­ну та й знов до Си­ва­шiв. По­ра­лась, аж по­ки на­ва­ри­ла обi­да­ти, поп­ри­би­ра­ла все в ха­тi. Гаїнка си­дi­ла й ди­ви­лась на те.

Другого дня, шви­денько впо­рав­ши­ся до­ма, Кат­ря зно­ву при­бiг­ла.

"Погано, що Гаїнка так си­дить усе з своїми дум­ка­ми,- мiр­ку­ва­ла Кат­ря. Хай щось ро­бить, во­но дум­ки роз­би­ва­ти­ме".

I по­ча­ла на­ка­зу­ва­ти їй те або те ро­би­ти. Та слу­ха­лась.

Два тиж­нi, по­ки ста­ра Па­рас­ка бу­ла хво­ра, Кат­ря щод­ня бi­га­ла до Си­ва­шiв по­ра­ти­ся, за­зи­ра­ла i вве­че­рi. Ма­ти не мог­ла їй iз­дя­ку­ва­ти­ся.

- Спасибi то­бi, доч­ко! Яка ти доб­ра та гар­на! Як­би не ти, то щоб ми й ро­би­ли, бi­до­лаш­нi? Дай то­бi, бо­же, вiк дов­гий та щас­ли­вий за твоя доб­рiсть!

- От, ба­бу­сю, що там та­ко­го, як я за­бi­жу до вас на яку хви­ли­ноч­ку! Та ме­нi цет­це й в охот­ку - ве­се­лi­ше, як се­ред лю­дей, а то все до­ма та до­ма! - вiд­ка­зу­ва­ла Кат­ря, хоч їй ча­сом бу­ло ду­же скрут­но роз­ри­ва­ти­ся на двi ха­ти, а ве­се­ло­щiв у Си­ва­шiв бу­ло стiльки, як на кла­до­ви­щi.- Аби ви та Гаїнка швид­ше ос­тер­бу­ва­ли - ото доб­ре бу­ло б.

I во­на кло­по­та­лась, бi­га­ла, по­соб­ля­ла, зав­сiг­ди та­ка щи­ра й при­вiт­на, мов­би ко­ло своєї ди­ти­ни. Не ста­ло в Си­ва­шiв гро­шей - во­на ви­ря­ди­ла Ва­сю­ту по­вез­ти в го­род та про­да­ти тро­хи хлi­ба. За тi гро­шi по­ку­пи­ли що тре­ба, ще й у во­лость по­вiд­да­ва­ли оп­лат­ки.

Помочi доб­рi лю­ди да­ва­ли, жи­ти бу­ло мож­на, та не мог­ли во­ни да­ти по­мо­чi ду­шi людськiй, не мог­ли роз­ва­жи­ти її го­ря ве­ли­ко­го. Кат­ря сил­ку­ва­ла­ся роз­ва­жа­ти й ма­тiр, i Гаїнку. Ма­те­рi мов лег­ша­ло вiд тих роз­мов, а Гаїнка хоч i слу­ха­ла, та, ма­буть, нi­чо­го не ро­зу­мi­ла.

Вона не пла­ка­ла, не ту­жи­ла, не на­рi­ка­ла. Во­на мов­ча­ла. Ро­би­ла все, що їй за­га­ду­ва­но, i по­ма­лу звик­ла все ро­би­ти як тре­ба: по­ра­лась, ши­ла, да­ва­ла їсти,- так, мов i зви­чай­но. Тiльки во­на нi­ко­ли не ду­ма­ла про те, що ро­бить: во­но ро­би­ло­ся са­ме. Вста­ва­ла вран­цi й ду­ма­ла: "Вже день". Дру­га дум­ка: "Бо­же, який дов­гий… хоч би ве­чiр!" То­дi бра­ла­ся ро­би­ти все, що їй на­ка­зу­ва­ла Кат­ря або ма­ти. Ска­же "по­рай­ся!" - по­рається, "ший!" - шиє. А