Під тихими вербами - Борис Грінченко

уже йде… Ще нi­чо­го не чуть, та тре­ба ж тро­хи пi­дож­да­ти, по­ки пi­дiй­де ближ­че. Ко­ли за­раз прий­де - дак не хо­дить до Ївги, а ко­ли не прий­де… Це во­на так за­га­да­ла.

Лежала, вдив­ля­ючи­ся ши­ро­ко розп­лю­ще­ни­ми очи­ма в тем­ря­ву, i вся тру­си­ла­ся, мов з про­пас­ни­цi. Нi­чо­го вже не ду­ма­ла, тiльки слу­ха­ла… Слу­ха­ла й тру­си­ла­ся…

Скрiзь бу­ло ти­хо. Вiн не йде.

Тодi пiд­ня­ла ру­ки вго­ру, за­ло­ми­ла їх, i во­ни впа­ли за го­ло­ву на по­душ­ку. Страш­на без­на­дiя нi­ма стис­ну­ла їй ду­шу… Ду­ша хо­ло­дi­ла, зас­ти­га­ла, як крап­ля на мо­ро­зi, вми­ра­ла…

I враз по­чу­ла, що Зiнько вiд­су­ває клю­чем сi­неш­нi две­рi. Ки­ну­ла­ся на лiж­ко­вi, пiд­ве­лась - i впа­ла зно­ву, при­чаїла­ся, за­таївши й ду­ха.

Зiнько ввiй­шов у ха­ту ти­хо, ски­нув чу­мар­ку, роз­зув­ся й лiг.

- Ти ще не спиш, Гаїнко?

- Нi…

- Я за­ба­рив­ся, сер­денько… За­чи­та­ли­ся… А в те­бе й до­сi го­ло­ва бо­лить?

- Нi, вже нi­чо­го…

- Я й Грицька вчив… Вiн страх бе­реться до на­уки.

Почувала, що му­сить щось ска­за­ти, вiд­по­вiс­ти на цi сло­ва, та не мог­ла ро­зiмк­ну­ти ус­та. Од­на­че пе­ре­мог­ла­ся:

- Добре, що бе­реться…

А ду­ма­ла iн­ше: "Якби вiн i до­вi­ку не брав­ся!" Од­на­че не ска­за­ла цього, тiльки про­мо­ви­ла:

- Коли хо­че нав­чи­ти­ся, так чом же вiн не хо­дить до те­бе, а ти до йо­го?

Напружувалася з усiєї си­ли, щоб не трем­тi­ти, щоб го­во­ри­ти спо­кiй­но, а во­но та­ки по­ду­жу­ва­ло i раз у раз стру­шу­ва­ло, мов страш­ною тряс­цею.

- Соромляється при чу­жих,- од­ка­зав Зiнько,- го­во­рить, що йо­му луч­че до­ма. Та й но­га ж у йо­го ще бо­лить, не мож­на хо­ди­ти.

- А жiн­ки… хi­ба не со­ром­ляється?..

- Нi.

- Коли ж ви вчи­ли­ся? Як ще всi не пос­хо­ди­лись?

- Еге ж.

- А Кат­ря бу­ла?

- Була.

- А во­на… тут си­дить, як ви… вчи­те­ся?

- Хто, Кат­ря?

- Нi, та, Грицько­ва…

-  Як ко­ли: бу­ває й нi.

Зiнько по­ду­мав про Ївгу. Пiс­ля тiєї по­дiї в вер­бах йо­му не хо­тi­ло­ся до Грицька й хо­ди­ти, щоб з нею не стрi­ва­ти­ся, та не мож­на бу­ло. Од­на­че зо­на са­ма по­ча­ла йо­го об­ми­на­ти, не ди­ви­лась йо­му в вi­чi. Вiн ду­мав, що по­ка­ялась, не зна­ючи, що во­на до­би­рає спо­со­бу, як йо­му зiл­ля да­ти.

- Не люб­лю я її! - ска­зав вiн до Гаїнки.

- А чом не лю­биш?

- Бо в'язне до ме­не.

Гаїнку мов iм­пе­том пiд­ки­ну­ло, але во­на за­раз же при­му­си­ла се­бе зно­ву ляг­ти й спи­та­ла­ся:

- Як то в'язне?

- Тепер, оцi днi, ска­за­ти - нi. А то дак бу­ла шту­ка…

I вiн по щи­рос­тi роз­ка­зав Гаїнцi всю по­дiю в вер­бах.

- Я вже так на­ва­жив­ся,- ка­зав да­лi Зiнько,- як бу­де чiп­ля­ти­ся, то хоч i Грицько­вi ска­жу… Чи, мо­же, кра­ще йо­му, бi­до­ла­сi, вже не ка­за­ти та­ко­го? Як ти по­ра­диш, сер­денько?

I враз Зiнько по­чув, як ма­ленькi ру­ки вхо­пи­ли йо­го, по­ча­ли тяг­ти, тор­са­ти, сми­ка­ти.

- Ой Зi­неч­ку, який же ти лю­бий!.. Ой, як со­неч­ко ж!..

I во­на стис­ка­ла йо­го, при­гор­та­ла, цi­лу­ва­ла.

- Ой, сер­це моє! Ой, дру­жи­нонька моя вiр­ная!

- Гаїнко, го­лу­боч­ко! Яка ти гар­на!

- Я по­га­на! Я нiк­чем­на! Я ли­ха! Ти - як со­неч­ко пра­вед­не, як бар­вi­но­чок зе­ле­не­сенький, а я як… як… як хма­ра чор­на!..

- За що ти так се­бе лаєш?

- Менi на­ка­за­но, що ти хо­диш до Ївги, а я…

- А ти по­вi­ри­ла?

- Не по­вi­ри­ла, тiльки… тiльки сум­но бу­ло, страш­но, як у тем­нiй пуст­цi са­мiй… Нi, я тро­шеч­ки, трi­сi-трi­сю­нi по­вi­ри­ла - як на ма­чи­ноч­ку дрiб­ню­ню!.. Ой, прос­ти ж ме­не, моє до­ро­ге, моє щи­ре, єди­не сер­денько!..

- Ну, дак я ж то­бi ска­жу, що й ме­нi про те­бе на­ка­за­но.

Вона так i схо­пи­ла­ся:

- Про ме­не?! Про ме­не?!

- Що до те­бе Ва­сю­та стеж­ку топ­че.

- Васюта?.. Ха-ха-ха!..

- Цить, дур­не, а то ма­ти по­чу­ють.

Гаїнка ре­го­та­ла так ду­же, що й справ­дi ма­ти мог­ла по­чу­ти, хоч i в дру­гiй ха­тi.

- Ой, не вци­тю!.. Ва­сю­та!.. Ха-ха-ха!..

Ледве вти­шив її.

- А ти ж по­вi­рив?

- Чи я ж дур­ний?

- От бач! От бач! - по­ча­ла во­на сту­ка­ти се­бе ку­лач­ком у го­ло­ву.- А ця го­ло­ва дур­на як пень, бо по­вi­ри­ла!.. По­вi­ри­ла!..

Забрав її ру­ки, щоб не би­ла се­бе:

- Це ж, Гаїнко, хтось нас пос­ва­ри­ти хо­че. Хто то­бi ка­зав?

Розпиталися. Зiнько по­ду­мав…

- Гляди, що тут дум­ка бу­ла не са­мих нас пос­ва­ри­ти, а й усе на­ше то­ва­рист­во про­мiж се­бе… Стри­вай, стри­вай. А ти ж чо­го бу­ла в ба­би Мок­ри­ни?

От так ус­ко­чи­ла! Ой, як­би те­пер бу­ла не нiч - де б во­на то­дi очi по­дi­ла?

Пригорнулась, при­ту­ли­ла­ся до йо­го, знi­тив­шись, як ко­ше­нят­ко.

- Я… я… я хо­тi­ла… я ду­ма­ла…

I вреш­тi приз­на­ла­ся цiл­ком. Зiнько й смi­яв­ся, й сер­див­ся. Ви­чи­тав їй доб­ре.

- Ну, хi­ба ж ти не ба­чиш, що ця ба­ба бре­ху­ха? От же на­ка­за­ла то­бi про Ївгу.

- Е, дак що? То во­на на­ка­за­ла, що вiд лю­дей чу­ла, а в хво­ро­бах во­на та­ки зна…

Довго во­ни не спа­ли.

Другого дня вран­цi Гаїнка про­ки­ну­лась пер­ша. Ти­хо, як пта­шеч­ка, ско­чи­ла з лiж­ка й ста­ла по­се­ред ха­ти.

Сонце би­ло зо­ло­тим про­мiн­ням прос­то в вiк­но i ося­ва­ло-всю свiт­ли­цю: бо­ги iз бож­ни­ка лас­ка­во й при­хильно всмi­ха­ли­ся до Гаїнки, ус­мi­хав­ся i дiд Шев­чен­ко з-пiд сму­ше­вої шап­ки, i стi­ни, i ко­мин, i ла­ви - все бли­ща­ло в зо­ло­то­му про­мiн­нi i смi­яло­ся до неї при­вiт­но, гар­но… А во­на сто­яла се­ред то­го про­мiн­ня, роз­чер­во­нiв­ши­ся пiс­ля сну, з про­ме­нис­ти­ми очи­ма, i їй бу­ло ра­дiс­но, ве­се­ло, яс­но - так яс­но, як там, на то­му бла­кит­но­му не­бi, де гра­ло те про­мiн­ня зо­ло­те­сеньке, теп­ле­сеньке…

- Зiньку! Вста­вай! Ми зас­па­ли…

Мати аж ура­зи­ла­ся, по­ба­чив­ши Гаїнку: вчо­ра бу­ла хво­ра, як бiль бi­ла, а сьогод­нi так од неї i б'є рум'янцем та сяєвом…

Пiсля снi­дан­ня Гаїнка са­ма вiд­да­ла Зiнько­вi пляш­ку з зiл­лям, а вiн йо­го ви­лив i пляш­ку по­бив, їй бу­ло та­ки трош­ки жал­ко: а мо­же б, по­со­би­ло?

Тодi по­бiг­ла до Кат­рi. Ус­ко­чи­ла в ха­ту як шу­ря-бу­ря.

- Здорова, сест­рич­ко!

- Здорова! - вiд­ка­за­ла Кат­ря, сто­ячи з за­су­ка­ни­ми ру­ка­ва­ми бi­ля пе­чi.

- Питай ме­не - чо­го я до те­бе при­бiг­ла!

- Хiба не знаю? До­вi­да­ти­ся, чи не дог­ля­дi­лась чо­го. Ну, дак ска­жу, що я й при­див­ля­ла­ся, я й прис­лу­ха­ла­ся,- нi­чо­го не­ма, все брех­ня.

- Ха-ха-ха! - за­ре­го­та­ла­ся Гаїнка на всю ха­ту, аж ди­ти­на в ко­лис­цi жах­ну­ла­ся, та й Кат­ря зди­ву­ва­ла­ся:

- Чого це ти?

- От i не вга­да­ла! Уже ме­нi не тре­ба то­го при­див­лян­ня та прис­лу­хан­ня… Ха-ха-ха!

- Та чо­го ж ти смiєшся?

- Бо ме­нi i ве­се­ло, й чуд­но… Ой!..

Ухопила Кат­рю за стан ру­кою i пок­рут­ну­ла її по ха­тi так, що в тiєї аж спiд­ни­ця за­ма­яла.

- Чи ти при­суст­вен­на? - смi­яла­ся вже й Кат­ря, пру­ча­ючись.- Ка­жи вже, що там є!