Під тихими вербами - Борис Грінченко

- Ну, ти, по­вер­тай­сь!..

Панас ко­пирс­нув йо­го но­гою й пе­ре­ки­нув на спи­ну. Тi­ло прос­тяг­лось без жит­тя, го­ло­ва за­ки­ну­лась на­зад.

- Ну, вдо­вольнив­ся? Ка­жи те­пер - що на­ду­мав? Грицько не ози­вав­ся. Тi­ло не Во­ру­ши­лось. Iван увесь час сто­яв, не­мов скам'янi­лий. Не мiг во­рух­ну­ти­ся, ступ­ну­ти, оз­ва­ти­ся. Мов хтось йо­го ску­вав, приг­нi­тив. Те­пер, лед­ве ви­мов­ля­ючи сло­ва, ска­зав:

- Вiн мерт­вий…

- Мовчи, дур­ню! - вiд­ка­зав Па­нас, а то­дi знов удав­ся до Грицька:- Ну, ти, ка­жу то­бi,- не ви­га­дуй, а ози­вай­ся! Чуєш? А то я те­бе зве­ду!

I вiн з усiєї си­ли вда­рив йо­го чо­бо­том у бiк. Грицько мов­чав..

- Уставай, ка­жу то­бi! - крик­нув Па­нас не­са­мо­ви­то.- Ус­та­вай! Ус­та­вай! Ус­та­вай!..

I за кож­ним "уста­вай" вiн бив йо­го з усiєї си­ли в бiк чо­бо­том, аж по­су­ва­лось тi­ло по ха­тi, але не ви­яв­ля­ло жит­тiв. А Па­на­са об­ня­ла лю­тiсть, страш­на лю­тiсть на це без­душ­не тi­ло за те, що во­но не во­ру­шиться, не ози­вається. Вiн не хо­тiв цьому йня­ти вi­ри, вiн му­кою хо­тiв при­му­си­ти Грицька ви­яви­ти жит­тя, роз­вi­яти йо­го, Па­на­сiв, страх, і вiн бив йо­го, топ­тав но­га­ми, не ро­зу­мi­ючи вже й сам, що ро­бить, i хри­пiв:

- Уставай! Ус­та­вай! Ус­та­вай!

Iван сто­яв бi­ля две­рей, спiд­нi ще­ле­пи хо­ди­ли в йо­го хо­до­ром, вiн увесь тру­сив­ся, а все не мав си­ли ступ­ну­ти, во­рух­ну­ти­ся. Тiльки сто­яв i ди­вив­ся бо­же­вiльни­ми очи­ма.

- Уставай! Ус­та­вай! Ус­та­вай!

Але вiн не встав.

Нарештi Па­нас зу­пи­нив­ся зне­мо­же­ний, важ­ко ди­ха­ючи… Сто­яв, стис­нув­ши ку­ла­ки, i ди­вив­ся на мерт­во­го бра­та. То­дi враз мов сха­ме­нув­ся, на­хи­лив­ся до Грицько­вих гру­дей, при­пав до них ухом…

Груди не ди­ха­ли.

Помiтив на го­ло­вi, на вис­ку, чор­ну пля­му, ям­ку, са­ме в то­му мiс­цi, де вда­ри­ла го­ло­ва об гост­рий рi­жок за­лi­зом об­ко­ва­ної скри­нi.

Панас пiд­вiв­ся й по­вер­нув­ся до Іва­на:

- Слухай, ти! Ко­ли ти ме­нi хоч сло­веч­ком ко­му про­бовк­неш­ся, що ми тут бу­ли, то бу­де й то­бi те, що йо­му!

Хотiв iти, але за­вер­нув­ся, сiв на ла­вi, став ду­ма­ти. На­реш­тi оз­вав­ся до Іва­на:

- Пiди в сi­ни, знай­ди там вiж­ки, пе­ре­кинь їх че­рез тра­мок.

Iван не йшов, а сто­яв, тру­ся­чись.

- Ну, йо­ло­пе! Чо­го стир­чиш? Iди, ка­жу то­бi!

Iван вий­шов. По­ки вiн там по­рав­ся, Па­нас розв'язав Грицька. То­дi ви­тяг труп у сi­ни, ви­нiс ту­ди й лам­поч­ку. Пе­ре­ки­ну­тi че­рез тра­мок вiж­ки вже те­лi­па­ли­ся се­ред сi­ней. Па­нас зав'язав на од­но­му кiн­цi пет­лю, взяв пiд пах­ви Грицько­ве тi­ло, пiд­тяг пiд вiрьовку i на­дiв тру­по­вi на шию пет­лю.

- Тягни!

Iван узяв­ся за дру­гий кi­нець вi­жок. Вiрьовка шморг­ну­ла че­рез тра­мок, труп пiд­вiв­ся го­ло­вою. Па­нас пiд­дав йо­го. Труп за­ко­ли­хав­ся над зем­лею, ви­тяг­ши­ся ввесь, ру­ки по­вис­ли, го­ло­ва на­хи­ли­лась на­пе­ред.

- Я по­дер­жу йо­го так, а ти по дра­би­нi злiзь на тра­мок, зав'яжи там вiж­ки.

Панас дер­жав труп, а Іван прис­та­вив дра­би­ну, по­лiз на тра­мок i зав'язав вiж­ки. То­дi Па­нас одiй­шов.

Труп за­ко­ли­хав­ся се­ред сi­ней.

Панас узяв за ру­ку Івана i, як ди­ти­ну, ви­вiв iз сi­ней.

Лампочка, по­ки­ну­та в ку­точ­ку на во­дян­цi, бли­ма­ла по­ма­лу тьмя­ним свiт­лом, ос­вi­чу­ва­ла сi­ни, а се­ред їх тру­па зо звис­ли­ми ру­ка­ми.

Вiн ще ко­ли­хав­ся рiв­но й ти­хо: ра-аз… ра-аз…

VI. ХТО ВИНЕН

У не­дi­лю ра­но-вран­цi Зiнько лаш­ту­вав­ся їха­ти на яр­ма­рок у Чор­но­ус. Ог­ля­дiв­ся, аж не­ма то­го лан­ту­ха, що тре­ба бу­ло взя­ти з со­бою. По­чав був шу­ка­ти та й зга­дав, що йо­го по­зи­чив Грицько ще на то­му тиж­нi та й до­сi не вер­нув. Бу­ло ще ра­но, i Зiнько пi­шов по лан­тух до Грицька.

Одчинив две­рi в сi­ни i по­ба­чив, що се­ред них ви­сить чо­ло­вiк, спус­тив­ши ру­ки й на­хи­лив­ши на­пе­ред го­ло­ву.

- Що во­но? - по­ду­мав Зiнько, не зро­зу­мiв­ши, що са­ме ба­чить.

Приступив ближ­че, пiз­нав Грицька, по­ба­чив вiрьовку на шиї.

"Грицько по­вi­сивсь!" - про­май­ну­ло йо­му в го­ло­вi.

Вiн ско­чив, щоб по­со­би­ти, щоб зня­ти, i до­торк­нувсь до рук хо­лод­но­го тру­па. По­соб­ля­ти бу­ло нi­ко­му: Грицько був мерт­вий.

Зiнько ки­нув­ся з сi­ней. Лед­ве ви­бiг, по­ба­чив, що в двiр увi­хо­дить су­сi­да Грицькiв, Юхим.

- Грицько по­вi­сивсь! - крик­нув йо­му Зiнько. Той чи не до­чув, чи не мiг iще зро­зу­мi­ти та­кої надз­ви­чай­ної ре­чi i спи­тав­ся:

- Що ти ка­жеш?

- Грицько по­вi­сивсь,- ка­жу. Юхим спи­нив­ся вра­же­ний:

- Як то по­вi­сивсь? Чо­го?

- Не знаю… Ви­сить мерт­вий у сi­нях…

- Та ну?

- Iди глянь!

Вони вдвох пi­дiй­шли до сi­ней. Юхим гля­нув.

- Оце, не дай бо­же! - про­мо­вив, пе­рех­рес­тив­шись.- Хо­дiм швид­ше до во­лос­тi та ска­же­мо!

Юхим не схо­тiв пе­рес­ту­пи­ти й сi­нешнього по­ро­га. При­чи­ни­ли две­рi i за­раз же вдвох пiш­ли до во­лос­тi. Там не бу­ло нi­ко­го, тiльки сто­рож. Пос­ла­ли йо­го по вряд­ни­ка та по стар­ши­ну. Вряд­ник жив поб­ли­зу i при­бiг шви­денько. По­ки во­ни роз­ка­за­ли йо­му спра­ву, прий­шов й Ко­па­ни­ця. Роз­ка­за­ли й то­му. Стар­ши­на гук­нув на сто­ро­жа, щоб по­бiг по пи­са­ря, а сам, ла­ючись, що не до­ве­деться по­бу­ти на яр­мар­ку, пi­шов з уряд­ни­ком, з Зiньком, з Юхи­мом та з по­ня­ти­ми до Грицько­вої ха­ти.

Тим ча­сом чут­ка про по­дiю вже роз­ко­ти­ла­ся се­лом, а над­то, що лю­ди ба­чи­ли, як во­лос­нi з юр­мою лю­дей iш­ли до Грицько­вої ха­ти.

Оглянувши тi­ло, уряд­ник iз стар­ши­ною пос­та­ви­ли бi­ля нього двох де­сят­ни­кiв, щоб нi­ко­го не пус­ка­ли ту­ди, а са­мi пiш­ли до во­лос­тi. Там уже був пи­сар, i во­ни за­хо­ди­ли­ся пи­са­ти про страш­ну при­го­ду слiд­чо­му, ста­но­во­му та лi­ка­ре­вi. Не­за­ба­ром двоє пош­та­рiв уже бiг­ло вер­хи, ве­зу­чи тiї звiст­ки, Зiнько­вi та Юхи­мо­вi зве­ле­но си­дi­ти до­ма й до­жи­да­ти­ся, по­ки пок­ли­чуть на до­пит.

Тим ча­сом Ряб­чен­ко, їхав­ши на яр­ма­рок, проїздив проз Грицько­ву ха­ту. По­ба­чив у дво­рi на­товп на­ро­ду, най­бiльше жi­но­ти. Лю­ди тис­ли­ся до ха­ти, та два де­сят­ни­ки з ло­ма­ка­ми сто­яли бi­ля две­рей i не пус­ка­ли нi­ко­го.

"Що во­но за знак?" - по­ду­мав Ряб­чен­ко i при­пи­нив ко­ня.

- А слу­хай, Йо­си­пе! - гук­нув до чо­ло­вi­ка, що са­ме в той час ви­хо­див з дво­ру.- Чо­го це тут та­кий тиск на­ро­ду?

- А хi­ба ти не чув? Грицько по­вi­сивсь… чи по­вi­ше­но йо­го… хто йо­го зна!..- вiд­ка­зав той та й пi­шов со­бi ву­ли­цею.

- Що це? - по­ду­мав со­бi Ряб­чен­ко.- Чи не зду­рiв цей Йо­сип?

Одначе встав з во­за, прив'язав ко­ня до во­рiт i ввiй­шов у двiр. Де­сят­ни­ки не пус­ти­ли йо­го в сi­ни, та вiн з по­ро­га по­ба­чив мерт­во­го i по­мi­тив кров на со­роч­цi.

"Ну, це шту­ка! - ду­мав вiн, iду­чи на­зад до сво­го во­за.- Це не Грицько сам ко­ло се­бе по­равсь, а хтось iн­ший, бо чо­го б же бу­ла кров? Це та­ка шту­ка, що, ма­буть, хай по­ки яр­ма­рок пi­дож­де, а я пi­ду лиш до во­лос­тi".

Ударив ко­ня й по­бiг швид­ко. У во­лос­тi був уже