Під тихими вербами - Борис Грінченко

Каже: пильнуй! А що ж їй пильну­ва­ти? Хi­ба Зiнько не та­кий до неї, як був? Щоп­рав­да, вiн те­пер зак­ло­по­та­ний, сум­ний ча­сом, дак то ж че­рез гро­мадськi спра­ви…

Через гро­мадськi спра­ви… А що, як нi? А що, як вiн сум­ний, зак­ло­по­та­ний че­рез те, що жи­ве з нею, а ду­має про Ївгу? I ду­має, чо­го ця Гаїнка ра­нi­ше не вмер­ла,- то­дi б я з Ївгою од­ру­живсь?

I во­на по­чу­ла, як од цiєї дум­ки об­ня­ло її мов ог­нем усю, та­ким страш­ним пе­ку­чим ог­нем, що тро­хи не зак­ри­ча­ла. Нi, нi! Не тре­ба про це ду­ма­ти,- так страш­но!

Але як Зiнько то­го дня пi­шов до Ва­сю­ти, то во­на по­ду­ма­ла: "А що, як не до Ва­сю­ти вiн пi­шов, а до…"

I не стя­ми­лась, як ви­бiг­ла з ха­ти та з дво­ру та шви­денько на край ули­цi до Грицько­вої ха­ти. Убiг­ла у двiр, за­зир­ну­ла в вiк­но: Грицько з Ївгою до­ма, Зiнька не­ма. Мер­щiй то­дi на­зад! Ой бо­же! Га­разд, що ще нiх­то не по­ба­чив її.

Сiла до­ма вдвох iз ма­тiр'ю ши­ти. Чи ши­ла, чи не ши­ла…

- Мамо, я во­ди при­не­су пi­ду!

- Та в нас же є во­да.

- Та там тро­хи, я ще при­не­су.

Схопилася, та з ха­ти, та за вiд­ра i опи­ни­лась на ву­ли­цi.

Чи не дур­на ж во­на? Чо­го це во­на вис­ко­чи­ла? З вiд­ра­ми зно­ву бу­де до Грицько­вої ха­ти бiг­ти, чи що? От, во­на зов­сiм сте­ря­ла­ся, та й го­дi, за ци­ми дум­ка­ми. Тре­ба хоч во­ди справ­дi наб­ра­ти.

Чи наб­ра­ла во­ди, чи не наб­ра­ла,- на те не ду­же ди­ви­лась, а ди­ви­лась уз­довж ули­цi, чи не йде Зiнько i вiд­кi­ля: чи вiд Грицька, чи вiд Ва­сю­ти.

Коли справ­дi йде - i вiд Ва­сю­ти!

Скочила мер­щiй у ха­ту, а як увiй­шов… Ой, яка ж во­на йо­му ра­да бу­ла! Ой, яка ж то все брех­ня, що ба­ба роз­ка­зу­ва­ла! При Зiнько­вих очах Гаїнка так доб­ре це ро­зу­мi­ла! I во­на ще­бе­та­ла до нього щас­ли­вим ще­бе­тан­ням, смi­ялась так, мов­би то був i смiх i плач, i ди­ви­ла­ся в йо­го доб­рi, яс­нi, прав­ди­вi очi, що нi­ко­ли не ду­ри­ли!.. На йо­го лю­бi ус­та, що нi­ко­ли не ка­за­ли їй неп­рав­ди!..

Поминуло два-три днi. За цей час чут­ка про Зiнька та Ївгу та ра­зом i про Гаїнку з Ва­сю­тою ши­ро­ко роз­ко­ти­ла­ся по се­лу. Ку­ма­сi плес­ка­ли язи­ка­ми, аж од­ляс­ки по всiх ули­цях пiш­ли.

Микитi Тон­ко­но­жен­ко­вi сам Ряб­чен­ко про те роз­ка­зав. Ну й лю­ту­вав же па­ру­бок! Та й як же не лю­ту­ва­ти? Йо­му ще з вес­ни ду­же впа­ла в око Гаїнка. Вiн уже й на ву­ли­цi її зай­ма­ти хо­тiв, i по са­ду в Си­ва­шiв уно­чi ла­зив, дум­ка та­ка: а мо­же, Гаїнку са­му зас­ту­кає. Де там! Нi­чо­го не по­со­би­ло­ся! Не по­ки­да­ючи ду­мок про Гаїнку, за­че­пив­ся з го­ря за Ївгу. Ну, ця та­ка, що дов­го не туп­цяв­ся, са­ма слiд­ком бi­га­ла. Все лi­то з нею прокуй­ов­див, аж тут на то­бi: по­ча­ла вiд йо­го тi­ка­ти! Вiн спер­шу й не ту­ди-то - чо­го во­но, аж те­пер уже ба­чить, що тут Зiнько став на за­ва­дi. Що ж це во­но та­ке? Ївгу в нього Зiнько вiд­бив, а Гаїнку Ва­сю­та… Ах же во­ни хам­ле­ти! Ну! Хi­ба вже вiн цього Зiнька не по­па­де ко­лись у ру­ки! Дасть вiн йо­му доб­рої мат­лан­ки! Та й Ва­сю­тi!

А з Гаїнкою де­да­лi бу­ло гiр­ше. Пiш­ла до своєї под­ру­ги, Кат­рi Кар­по­вої.

- Що це ти, Гаїнко, мов iз­мар­нi­ла? Чи не хво­ра?

- Нi… я зду­жаю…

- Дак чо­го ж ти та­ка? Щось то­бi є.

- Нi… нi… ме­нi нi­чо­го… я… Та й зап­ла­ка­ла!.. Аж Кат­ря пе­ре­ля­ка­лась, ки­ну­лась до неї, об­ня­ла, при­гор­ну­ла, як ма­лу ди­ти­ну.

- Що це ти, бо­ронь бо­же?! Чо­го це ти?

- Я… я… я не знаю…- ка­за­ла, хли­па­ючи, Гаїнка.- Про Зiнька…

- Що про Зiнька?

Помалу-малу ви­пи­та­ла в неї Кат­ря все. По­ча­ла її то­дi вмов­ля­ти:

- Не вiр то­му, Гаїнко! То все брех­нi, то хтось нав­мис­не ви­га­дує, щоб вас пос­ва­ри­ти. Твiй Зiнько так те­бе лю­бить, що вiн би й слi­до­чок твiй про­мi­тав. Та вiн же та­кий щи­рий,- вiн би те­бе не ду­рив.

Тi сло­ва мов сцi­лю­щою й жи­ву­щою во­дою кро­пи­ли бi­до­лаш­не Гаїнчи­не сер­це. Слу­ха­ла во­на рiв­ний Кат­рин го­лос лас­ка­вий, i їй ста­ва­ло лег­ше, лег­ше.

- От, лю­дям зазд­ро, що ви гар­но жи­ве­те,- ну й пле­щуть. Я це знаю. Ме­нi раз так бу­ло, що й про Кар­па мо­го наб­ре­ха­но… За­пек­ло й ме­нi в сер­це. Аж по­тiм i ви­яви­лось, що брех­ня… Дак я те­пер знаю вже… Не вiр то­му!

I Кат­ря, тро­хи стар­ша i зав­сiг­ди по­важ­нi­ша за Гаїнку, гла­ди­ла її по об­лич­чю, а Гаїнка, мов ди­ти­на, ту­ли­ла­ся до неї.

- Скажи, сест­ри­це, - пи­та­ла­ся, за­зи­ра­ючи в ти­хi очi Кат­ри­нi,- ска­жи, ти нi­чо­го не по­мi­ча­ла?

- Та нi­чо­гi­сiнько! От, яка ти ней­мо­вiр­на!.. Ну, хо­чеш: я дог­ля­да­ти­мусь, пильну­ва­ти­му їх обох,- от по­ба­чиш, що нi­чо­гi­сiнько не бу­де.

Веселiша вер­ну­ла­ся Гаїнка вiд Кат­рi до­до­му, ве­се­лi­ша й да­лi бу­ла. Та не дов­го.

Зустрiла во­на свою ку­му Вус­тю. Бу­ли тiльки вдвох, i Вус­тя за­раз i пос­пi­ши­лась роз­ка­за­ти їй те, що й ба­ба Мок­ри­на. (Во­на чу­ла ще й про Ва­сю­ту, та про те роз­ка­зу­ва­ла ко­му iн­шо­му.) Гаїнка роз­сер­ди­лась i до­ко­ри­ла ку­мi, що та ка­же дур­ни­цi. Од­на­че її знов ура­зи­ло те сло­во:

- Не вi­риш? Дак пильнуй са­ма, при­див­ляй­сь!

Що во­на пильну­ва­ти­ме, до чо­го во­на при­див­ля­ти­меться, ко­ли вiн усiм-усiм та­кi­сiнький, як i був?

Та як по­вер­ну­лась до­до­му, то весь той упо­кiй, що на­дих­ну­ла їй Кат­ря своїм сло­вом, мов роз­вi­яв­ся десь, а стра­шен­на тур­бо­та знов об­ня­ла її, тру­си­ла, мов про­пас­ни­ця.

А Зiнько тим ча­сом пi­шов до во­лос­тi - по­нiс по­дать. Iду­чи, зуст­рiв ро­ди­ча, дi­да Кор­нiя Гра­бен­ка,- i той ту­ди йде. Пiш­ли вку­пi, роз­ба­ла­ка­лись.

- А що це, Зiньку, я чув, про тво­го при­яте­ля Ва­сю­ту го­во­рять? - ска­зав дiд.

- А що там го­во­рять?

- Вiн у те­бе як, вiр­ний при­ятель? Ти йо­го доб­ре знаєш?

- А доб­ре; па­ру­бок гар­ний ду­же, чес­ний, пу­тя­щий.

- Ну, то й га­разд! - ска­зав дiд Кор­нiй.- Я че­рез те, бач, пи­та­юся, що лю­ди по­ча­ли за йо­го вся­кi дур­ни­цi плес­ка­ти.

- Ет, лю­ди як лю­ди: усе щось i змис­лять! - мах­нув ру­кою Зiнько.- Що ж там? - по­пи­тав, хо­тiв­ши та­ки зна­ти, бо пев­ний був, що це вже Де­ни­со­вi по­ли­га­чi щось iз­но­ву ви­муд­ру­ва­ли.

- Та та­ке, що тро­хи нi­яко­во й ка­за­ти… Го­во­рять, що вiн до твоєї жiн­ки стеж­ку топ­че.

- От,