Під тихими вербами - Борис Грінченко

сам стар­ши­на, бо вряд­ник шат­нув­ся по се­лу - чи не до­вi­дається чо­го про по­дiю, а пи­сар та­ки хо­тiв хоч од­ним оком гля­ну­ти на яр­ма­рок, по­ки поп­риїздять па­ни, тим i мет­нув­ся мер­щiй до­до­му. Ко­па­ни­ця, лю­ту­ючи, хо­див по во­лос­тi й со­бi ла­го­див­ся йти до­до­му, хоч на яр­ма­рок уже не ду­мав їха­ти, бо лi­кар та слiд­чий мог­ли при­бiг­ти й швид­ко.

- А що, Гри­го­рiю Пав­ло­ви­чу, ба­чи­ли? - спи­тав­ся Ряб­чен­ко, поз­до­ров­кав­шись.

- Та ба­чив, ба­чив, бо­дай би йо­го, i то­го, хто це зро­бив, чор­ти по­ба­чи­ли, як ме­нi че­рез це яр­мар­ку­ва­ти не до­ве­деться! Хто вбив, а я од­вi­чай! - од­ка­зав сер­ди­то Ко­па­ни­ця.

- А хi­ба не сам Грицько за­вi­сив­ся? - по­пи­тав Ряб­чен­ко.

- Де ж там сам, ко­ли го­ло­ву про­би­то! - вiд­ка­зав стар­ши­на.- Убив хтось, а то­дi i по­вi­сив, мов­би то сам Грицько.

- Хм… Во­но i ме­нi так iз­да­ло­ся… Дак, ка­же­те, ду­же тре­ба на яр­ма­рок?

- Так тре­ба, що аж кри­чить! - лю­ту­вав Ко­па­ни­ця.

Але Ряб­чен­ко не зва­жав на те:

- Ну, з яр­мар­ком якось по­ми­ри­мо­ся… А це та­ке дi­ло, та­ке дi­ло, що…

- Що - що? - спи­тав розд­ра­то­ва­ний Ко­па­ни­ця.

- Що, мо­же, за йо­го й два яр­мар­ки са­мо­хiть од­дас­те, не то один! - од­ка­зав Ряб­чен­ко.

- Чого ж то так?

- А от да­вай­те спер­шу роз­пи­таємо­ся! Як на ва­шу дум­ку, Гри­го­рiє Пав­ло­ви­чу, чиє б це мог­ло бу­ти дi­ло?

- Хм, хм…зак­ру­тив­ся той на стiльцi.- Кат йо­го знає!.. Усе в ха­тi цi­ле, нi­чо­го не пог­ра­бо­ва­но… Це не чу­жий чо­ло­вiк, не зло­дi­яка який, а так… з своїх чо­ло­вiк… Хтось iз Грицько­вих во­ро­гiв.

- I я так ду­маю, по­так­нув Ряб­чен­ко,- що хтось iз Грицько­вих во­ро­гiв. Та хто ж?

- А ма­ра йо­го знає! Хi­ба вга­даєш? I ту­ди дум­ка i сю­ди дум­ка… А втiм… Гля­дiть, чи не бра­тiв це дi­ло? Во­ни ж iз їм усе за­во­ди­ли­ся…

- Що за­во­ди­ли­ся, то за­во­ди­ли­ся, а та­ки я на їх не ду­маю… бо все ж та­ки во­ни йо­му бра­ти, то не зро­би­ли б та­ко­го… Тут тре­ба чу­жо­го чо­ло­вi­ка шу­ка­ти.

-  Ну, а якi ж iще в Грицька во­ро­ги? - зга­ду­вав Ко­па­ни­ця.- Здається, що й не бу­ло.

- А хто йо­го знає… Хi­ба ми всi йо­го спра­ви вi­даємо? Мо­же ж, i бу­ли… А ска­жiть, хто пер­ший уби­то­го Грицька по­ба­чив?

- Та Зiнько ж Си­ва­шен­ко.

- Хм… I не су­сi­да йо­му, а пер­ший по­ба­чив… Су­сi­ди ще не ки­ну­лись, а вiн уже й по­ба­чив…

- Та й Юхим же слiд­ком за їм, бо вiн,- ка­же,- в двiр, а Зiнько з сi­ней!

- Отож-то й то, що Зiнько з сi­ней! А як на ва­шу дум­ку, Гри­го­рiє Пав­ло­ви­чу,- ма­буть, той, хто пер­ший по­ба­чив, той най­бiльше й зна про це дi­ло?

- Тобто - щоб Зiнько? - зди­ву­вав­ся Ко­па­ни­ця.

- А що ж? Хi­ба Зiнько та­кий свя­тий, що не мо­же цього зро­би­ти?

- Та нi… а тiльки не впа­да на йо­го… На­що б йо­му це ро­би­ти?

- Нащо? Хе! - зас­мi­яв­ся Ряб­чен­ко.- Ну, ска­же­мо так: хо­дить Зiнько до Грицько­вої мо­ло­ди­цi,- це ж ви чу­ли?

- Та чув… Про це по всьому се­лу пле­щуть…

- Отож, хо­дить до Грицько­вої мо­ло­ди­цi. Ну, а ши­ла в мiш­ку не втаїш, ко­ли вже все се­ло йо­го ба­чить. По­ба­чив йо­го й Грицько.

- Ну?

- Ну, то як ви ду­маєте, чи то йо­му ду­же впо­до­ба­ло­ся, що йо­го жiн­ка в греч­ку ска­че?

- Та нi… Дак що ж?

- Як то - дак що ж? Хi­ба вам цього ма­ло?

- Та я не роз­бе­ру, чим во­но при­ту­ляється до цього ду­шо­губст­ва?

- От та­кої! Ну, ска­же­мо так, по­лiз Зiнько ни­щеч­ком до Ївги, а нат­ра­пив на Грицька. "Ти чо­го?" - "Я - не я, я - так со­бi…" -"А, дак ти до моєї жiн­ки, на ж то­бi!.." I за­ве­лись!.. Ну, ку­ди ж Грицько­вi про­ти Зiнька?.. Та ще, мо­же, вiн уд­вох iз Ївгою на йо­го. Бех­ну­ли йо­го доб­ре, так той i лiг.

Старшина ди­вив­ся на Ряб­чен­ка зди­во­ва­ни­ми очи­ма й мов­чав. На­реш­тi оз­вав­ся:

- Глядiть, що й при­хо­диться… Ну, а як же не вiн?

- Ну, дак що? А як не вiн, то й не осу­дять йо­го. По­си­дить тро­хи на царськiй квар­ти­рi та й вий­де. А по­ки вiн си­дi­ти­ме, дак ми всi свої спра­ви так пiдк­ру­ти­мо, що вже йо­му хо­ду не бу­де, хоч би й вер­нув­ся. Вам же тре­ба на йо­го до­ка­за­тельство пос­та­чи­ти? Оце ж i во­но.

Копаниця аж iз мiс­ця зiр­вав­ся.

- Ну й ми­тець iз те­бе, Ях­ре­ме Се­ме­но­ви­чу! От ми­тець!.. Це шту­ка!.. Та це й мi­сяць у го­ло­вi длу­ба­ти­ся, то та­кої шту­ки не вид­лу­баєш! Це справ­дi, що зад­ля та­ко­го так мож­на нач­ха­ти й на яр­ма­рок. Ну, як ув око влi­пив! Iмен­но, iмен­но, iмен­но так! По­пав­ся, го­луб­чи­ку, по­пав­ся! Не вик­ру­тиш­ся!

- Стривайте лиш, Гри­го­рiю Пав­ло­ви­чу, не ра­дiй­те­бо вiд­ра­зу так ду­же! Бо це, ба­чи­те, ми з ва­ми так го­во­ри­мо, а як про це слiдст­ву­ва­тель ска­же?

- Слiдствуватель? Та там та­ке мо­ло­де та дур­не, що йо­му що хо­че­те мож­на в го­ло­ву на­тур­ча­ти. Я йо­му та­ке по­доз­рi­нiє нак­ру­тю,- по­ба­чи­те!.. А ви, Ях­ре­ме Се­ме­но­ви­чу, тим ча­сом пi­дiть та чо­ло­вi­ка чо­ти­ри хоч нап­рав­те та­ких, щоб во­ни на на­шу руч ка­за­ли, та вку­пi з їми й при­ходьте до во­лос­тi, як слiдст­ву­ва­тель прий­де.

- Гаразд! Тiльки тре­ба ще так пильну­ва­ти, щоб уже нiх­то не вис­ко­чив у свiд­ки та­кий, що на iн­ший бiк хи­ли­ти­ме… Щоб нiх­то не зга­ду­вав, ска­за­ти, про свар­ку з бра­та­ми… Бо як слiдст­ву­ва­тель про це до­вi­дається, то щоб iще в той бiк не по­вер­нув… Дак тре­ба та­ких на­зад, на­зад!..

- Зiб'ємо й на­зад! - од­ка­зав Ко­па­ни­ця.- Це доб­ре, що ви на­га­да­ли: бу­ду пильну­ва­ти.

Пiсля по­луд­ня при­бiг слiд­чий з лi­ка­рем. Не спи­ня­ючись у во­лос­тi, зве­лiв стар­ши­нi вез­ти се­бе до Грицько­вої ха­ти. Стар­ши­на при­мос­тив­ся на пе­ред­ку з пош­та­рем, i всi по­то­рох­тi­ли ту­ди, а вряд­ник пiд­тюп­цем по­бiг за їми. Слiд­чий не хо­тiв нi­чо­го роз­пи­ту­ва­ти, аж по­ки сам по­ба­чить уби­то­го. Вiн був ду­же мо­ло­дий i ду­же пев­ний, що вмiє розп­лу­ту­ва­ти най­зап­лу­та­нi­шi спра­ви. На­сам­пе­ред узяв со­бi до ува­ги "обста­нов­ку зло­чинст­ва". Ви­ди­ма рiч, що Грицько не сам за­вi­сив­ся, а вже мерт­во­го йо­го по­вi­ше­но. Кров на со­роч­цi, про­би­тий ви­сок, усе тi­ло по­би­те,- вид­но вiд­ра­зу, що во­но бу­ло. Бу­ла якась бо­ротьба, по­кiй­ник за жит­тя нi­би зма­гав­ся, бив­ся з кимсь, вельми дуж­чим за се­бе, i той йо­го пом'яв, по­нi­ве­чив. Хто це зро­бив? З ха­ти не взя­то нi­чо­го. Ви­хо­дить, що це зро­бив не зло­дiй, а та­кий чо­ло­вiк, що йо­му жит­тя Грицько­ве бу­ло на за­ва­дi, во­рог уби­то­му.

- Старшина!

- Iздесь, ва­ше ви­со­коб­ла­го­ро­дiє!

- Що цей… Гри­го­рiй Мо­мот… як вiн, лад­нав з людьми? Не бу­ло в йо­го яких во­ро­гiв або­що?

- Хто йо­го знає, ва­ше