Під тихими вербами - Борис Грінченко

- Та й я так ду­маю, що це брех­ня,по щи­рос­тi ска­зав дiд, ну, а од­на­че пе­рес­те­рег­ти хо­тiв, бо вже про це по се­лу ба­би пле­щуть. Пев­не - брех­ня; ну, а все-та­ки ти на­кинь там ко­ли-не-ко­ли оком, бо ка­жуть, що на­чеб­то десь i по­ба­че­но їх уд­вох… Хто ози­рається, той не кається.

Зiнько вер­тав­ся до­до­му, зов­сiм не ду­ма­ючи про цю роз­мо­ву… цеб­то ду­мав, але зов­сiм не так: вiн Ва­сю­тi й Гаїнцi вi­рив зов­сiм, та не мiг до­ро­зу­му­ва­ти­ся, з чо­го пiш­ли цi брех­нi. Од­на­че, прий­шов­ши до­до­му та по­ба­чив­ши Гаїнку, тро­хи зди­ву­вав­ся, що во­на якась… на­че їй щось не теє…

А Гаїнка й со­бi ди­ви­ла­ся на Зiнька й ду­ма­ла:

"Такого я йо­го ще нi­ко­ли не ба­чи­ла… Щось у йо­го пог­ляд який­сь… не­пев­ний… Та нев­же ж? Ой бо­же! Нi, нi!.."

I знов та страш­на дум­ка об­ня­ла її вог­нем.

Полягавши во­ни вве­че­рi спа­ти, нi­як не мог­ли роз­ба­ла­ка­ти­ся. То, бу­ло, не го­во­рять зве­чо­ра хi­ба вже як ду­же по­том­ле­нi - в жни­ва або­що,- все, бу­ло, як поч­нуть, то од­не од­но­го аж спи­няє, що вже тре­ба спа­ти, а те­пер - ле­жить кож­не со­бi мовч­ки… I кож­не ду­має: "Чо­го це так по­пе­ре­ду не бу­ло?.."

Врештi Гаїнка оз­ва­ла­ся:

- А що ти сьогод­нi в во­лос­тi чув?

- Та так… нi­чо­го… од­дав гро­шi та й вер­нув­ся.

- А у Ва­сю­ти не був?

- Нi! А чо­го б я мав у йо­го бу­ти?

- Та хi­ба ж я знаю?.. Таж у вас усе спра­ви… Та й дав­но вже в йо­го не був…

- Давно? А вчо­ра?

- Чи то пак: вiн у нас дав­но не був.

- А хi­ба ж як я до йо­го пi­ду, дак то вiн у нас бу­де?

- Та… ну… мо­же, прий­де…

- А на­що то­бi той Ва­сю­та?

- Да так… вiн та­кий гар­ний, ве­се­лий, ба­ла­ку­чий… Гаїнка, зап­лу­тав­ши­ся з тим Ва­сю­тою, пле­ла, аби плес­ти, а Зiнько ду­мав: "Чо­го це во­на так йо­го вих­ва­ляє?"

I до­дав уго­лос, аби не мов­ча­ти:

- Прийде ко­лись…

Гаїнка по­мов­ча­ла, а то­дi оз­ва­ла­ся нес­мi­ли­во:

- А до Грицька ти час­то хо­диш!..

- Ще й час­тi­ше хо­ди­ти­му, бо тре­ба ж учи­ти йо­го чи­та­ти… А завт­ра вве­че­рi вдвох пi­де­мо - чи­тан­ня гур­то­ве бу­де.

Ця вiд­по­вiдь за­пек­ла ко­ло сер­ця Гаїнцi. Хо­тi­ла щось ска­за­ти - i не змог­ла. Ле­жа­ла, зцi­пив­ши зу­би, i мов­ча­ла. Уда­ва­ла, не­мов спить. Зiнько й со­бi ле­жав ти­хо. Дов­го не спа­ли обоєкож­не за своїми дум­ка­ми.

Другого дня Гаїнка не ма­ла спо­кою з са­мi­сiнько­го ран­ку. Ко­ло од­но­го так i кру­тяться, так i плу­та­ються в неї дум­ки: все ко­ло то­го ве­чо­ра, що Зiнько пi­де до Ївги… чи то - до Грицька… За ти­ми дум­ка­ми не мог­ла нi­чо­го ро­би­ти. По­ча­ла по­ра­ти­ся ко­ло пе­чi, дров по­ло­жи­ла, а пiд­па­ли­ти за­бу­ла; гор­щик у пiч за­су­ває, а дро­ва не го­рять. Аж ма­ти пос­мi­ялась:

- Оце дак так! Но­ва мо­да: щоб не то­пив­ши зва­ри­ти.

Узяла гор­щик ви­ми­ти, а пе­ред очи­ма - Ївга вдвох iз Зiньком у вер­бах над кри­нич­кою… Зат­ру­си­лась уся, гор­щик з рук - гуп! та й розс­ко­чив­ся.

- Ой, шко­да гор­щи­ка! - по­жал­ку­ва­ла ма­ти, а Гаїнка сто­яла над че­реп­ка­ми й не зна­ла, що їй ро­би­ти…

Так-сяк пос­тав­ля­ла, що тре­ба, в пiч. Узя­ла мис­ку, щоб зми­ти пшо­но, на­си­па­ла йо­го ту­ди, ста­ла на­ли­ва­ти во­ди, а Ївга ка­же: "Здо­ров, Зiньку!.." Мис­ку до­до­лу - во­да по­ли­лась, пшо­но з че­реп­ка­ми роз­ко­чи­лось.

- Та що це то­бi, доч­ко? - мет­ну­лась до неї ма­ти.- Чи ти хво­ра, чи що? Ой, яка ти блi­да!..

- Я нi­чо­го, ма­мо… ме­нi нi­чо­го… То так чо­гось ру­ки зат­ру­си­ли­ся…

Сама сто­яла як бiль бi­ла.

- Оце ли­хо! - бiд­ка­лась ма­ти.- Хоч би Зiнько швид­ше вер­тав­ся!

- Нi, нi, ма­моч­ко! Не ка­жiть йо­му нi­чо­го-нi­чо­го!.. Це я так… це дар­ма!.. Я здо­ро­вi­сiнька… Я за­раз по­ра­ти­мусь… Тiльки не ка­жiть нi­чо­го Зiнько­вi!..

I справ­дi за­хо­ди­лась уд­вох iз ма­тiр'ю по­ра­ти­ся i так-сяк на­ва­ри­ла обi­да­ти. Зiнько­вi ма­ти нi­чо­го не ска­за­ла, але са­ма все при­див­ля­ла­ся до не­вiст­ки. Та сил­ку­ва­ла­ся не по­яви­ти пе­ред Зiньком нi­чо­го, на­вiть уда­ва­ла, нi­би їсть за обi­дом, хоч i в гу­бу не йшло. Але вве­че­рi, як прий­шов час iти до Грицька на чи­тан­ня, по­чу­ла­ся, що не мо­же йти, що не змо­же ввiй­ти в ту ха­ту, гля­ну­ти на Ївгу… не здо­лiє ви­си­дi­ти там… Од­мог­ла­ся тим, що бо­лить го­ло­ва, i ли­ши­ла­ся вдо­ма. Зiнько пi­шов сам, а Гаїнка ду­ма­ла: "Там Кат­ря бу­де… Во­на пильну­ва­ти­ме… Во­на ме­нi ска­же…"

Поки Гаїнка бу­ла в ха­тi з ма­тiр'ю, во­на сил­ку­ва­лась нi­чо­го не ви­яв­ля­ти. А вже як спа­ти пiш­ла!..

Вона з Зiньком спа­ла ок­ре­мо в про­тив­нiй ха­тi. Гаїнка так лю­би­ла цю хат­ку, чис­тенько-че­пур­ненько поп­ри­ма­зу­ва­ну, з квiт­ка­ми й го­лу­ба­ми, по­мальова­ни­ми си­нiм та чер­во­ним на бi­ло­му ко­ми­нi, з па­пе­ро­ви­ми квiт­ка­ми, з порт­ре­та­ми та ма­люн­ка­ми по стi­нах, з ма­ленькою ша­фою на книж­ки та з лiж­ком Зiнько­во­го роб­ли­ва, з ста­ри­ми ли­по­ви­ми ла­ва­ми. Так бу­ло ти­хо, та гар­но, та лю­бо, як у вi­ноч­ку, в цiй ха­ти­нi, в цьому гнiз­деч­ку, де во­на вдвох iз Зiньком вор­ку­ва­ла!.. А те­пер!..

Яке во­но все пох­му­ре, неп­ри­вiт­не, не­гар­не, мов i стi­ни на неї па­да­ють. Якi ве­ли­кi дов­гi дi­ди пос­та­ва­ли по кут­ках,- аж страш­но. Як неп­ри­хильне на­вис ко­мин,- мов i пiч гнi­вається. I бо­ги так пох­му­ро не­на­че пог­ля­да­ють з бож­ни­ка своїми ви­раз­ни­ми бi­лас­ти­ми очи­ма. Не хо­че, не хо­че во­на нi­чо­го цього, не хо­че на йо­го й ди­ви­тись!..

Погасила мер­щiй лам­пу, щоб i не ба­чи­ти. Си­дi­ла, зi­пер­шись на стiл, у тем­ря­вi.

Нащо їй це все, ко­ли вiн її не лю­бить, ко­ли вiн пi­шов до тiєї!..

Вона ж - як го­луб­ка по­ки­ну­та… Нi­ку­ди їй i по­ли­ну­ти: нi до ба­тенька, нi до ма­тiн­ки, бо не вер­нуть во­ни дру­жи­ноньки!..

А вiн там, а вiн усе там!.. Як без мi­ри дов­го!..

А мо­же ж… це все й брех­ня? А во­на на йо­го та­ке ви­га­дує!.. На свою дру­жи­ну!.. Це ж грiх!.. Тре­ба не по­ту­ра­ти сер­це­вi!.. Во­на ля­же, спа­ти­ме…

Лягла справ­дi, зап­лю­щи­ла очi, сил­ку­ва­ла­ся не ду­ма­ти про це, сил­ку­ва­ла­ся зас­ну­ти... Та не мог­ла. Все дос­лу­ха­лась, чи не йде.

Заторохтить ми­ша в сi­нях, а во­на вже ду­має, що вiн за клям­ку бе­реться. I дух при­таїть, дос­лу­хається… Нi, не вiн!..

Хтось ули­цею йде. Оце, пев­не, вiн. При­чу­вається до хо­ди: туп-туп-туп… Ось про­ти ха­ти… Ну, ну,- за­вер­тай у во­ро­та!.. Уже бе­реться за во­ро­та… Нi, пiш­ло!.. Пiш­ло да­лi!..

Чи не в вiк­но хтось сту­кає?.. Зiр­ва­лась, по­бiг­ла, вiд­су­ну­ла вi­кон­це.

- Зiньку, це ти? - по­пи­та­ла сти­ха.

Не чуть нi­ко­го, нiх­то не ози­вається.

Вернулася на лiж­ко.

Ой бо­же! Як же вiн дов­го!..

Ось вiн