Під тихими вербами - Борис Грінченко

зве­чо­ра: там бу­ли в неї ро­ди­чi, дак во­на ма­ла в їх пе­ре­но­чу­ва­ти. Грицько­вi дi­ти ду­же на­ма­га­лись, щоб i їх узя­ти на храм. Де ж та­ки! Той храм дав­но вже їм снив­ся! Су­сi­ди­на дiв­чи­на Прi­ся там бу­ла i роз­ка­за­ла їм про все: що там яр­ма­рок, а на яр­мар­ку та­кi ве­ли­кi пря­ни­ки про­да­ють: ри­би зо­ло­то­пе­рi, ко­нi та­кi здо­ро­вi-здо­ро­вi - хоч їж, хоч вер­хи сi­дай!.. I всi зо­ло­то­го­ло­вi!.. Iще про­да­ють на­мис­та i стрiч­ки, i круг церк­ви з ох­рес­та­ми хо­дять, i в її сест­ри,- її сест­ра в Чор­но­ву­сi жи­ве, дак, бо­же, гар­ни­ми пам­пуш­ка­ми її на­го­до­ва­но!.. А ще про­да­ють рiж­ки - со­лод­кi!.. I со­пiл­ки… Та хлоп­цям кра­що­го над зо­ло­то­го­ло­вi ко­нi не бу­ло. Тi ко­нi їм уже й сни­ли­ся. А дiв­чин­цi мрi­яли­ся та­кi дов­гi стрiч­ки, що аж до п'ят, i рiж­ки… во­на ду­же лю­би­ла рiж­ки!.. О, про­ха­ли ж во­ни ма­чу­ху, щоб узя­ла! Дак де там!.. Та як во­на пiш­ла, во­ни всi до тат­ка: не­хай вiн їх од­ве­де до тiт­ки: во­на доб­ра, во­на їх за­бе­ре на храм. Тiт­ка, Грицько­ва сест­ра, бу­ла справ­дi доб­ра лю­ди­на. По­ба­чив­ши та­ку ку­пу дi­тей, во­на спер­шу сплес­ну­ла ру­ка­ми, а по­тiм на­ва­жи­ла­ся заб­ра­ти на вiз i свої дi­ти, й Грицько­вi та й по­вез­ти всiх на храм - от, не­хай уже дiт­во­ра по­ба­виться. Се­ме­ро дi­тей зчи­ни­ли з ра­до­щiв стра­шен­ний га­лас, i Грицько так i по­ки­нув своїх на нiч у сест­ри, бо дру­го­го дня тре­ба бу­ло їха­ти ра­но, то тiт­ка й зос­та­ви­ла в се­бе не­бо­жат. Грицько дав кож­но­му по двi ко­пiй­ки на ко­нi зо­ло­то­го­ло­вi, ри­би зо­ло­то­пе­рi, рiж­ки, буб­ли­ки, на­мис­та, стрiч­ки та вся­кi iн­шi ла­со­щiй ок­ра­си, що мрi­яли­ся бi­до­лаш­ним дi­тям при сло­вах "храм" та "ярма­рок".

Грицько вер­нув­ся до­до­му сам. Упо­рав­ши­ся зо всiм по ха­зяй­ст­ву та по­ве­че­ряв­ши, вiн iще не лiг спа­ти. Сiв за сто­лом i за­мис­лив­ся. В ха­тi бу­ла ти­ша. Аж чуд­но ста­ло Грицько­вi, що то зав­сiг­ди пов­на ха­та дi­тей, а те­пер так ти­хо. По­си­дiв тро­хи, а то­дi, зняв­ши з стi­ни й пос­та­вив­ши на стiл по­га­неньку жерс­тя­ну лам­поч­ку, що лед­ве бли­ма­ла своїм ву­зеньким гно­ти­ком, роз­гор­нув пе­ред нею книж­ку. Вiн од Зiнька вже нав­чив­ся всiх лi­тер, умiв з їм i сло­ва чи­та­ти, тiльки ще ду­же важ­ко йо­му бу­ло ви­мов­ля­ти все сло­во враз i роз­би­ра­ти, що во­но са­ме за сло­во. От i те­пер вiн нi­як не мiг про­чи­та­ти, що во­но ви­хо­дить iз оцих лi­тер: с-т-а-р-о-с-т-а. Ви­мо­вить кож­ну лi­те­ру, а цi­ле нi­як не скла­дається. Дов­го муд­ру­вав, аж по­ки до­муд­ру­вав­ся: ста­рос­ти. Зра­дiв i схо­тiв ще раз про­чи­та­ти. Та за­раз же по­мi­тив, що нап­ри­кiн­цi стоїть а, а не и,- ви­хо­дить, що не ста­рос­ти. За­хо­див­ся ко­ло то­го сло­ва, зно­ву дов­го мор­ду­вав­ся, аж по­ки та­ки ви­чи­тав:

- Староста! Он що! Ста­рос­та - той, що вiд па­руб­ка хо­дить дiв­чи­ну сва­та­ти. Лов­ко! Ну, да­лi!

I по­чав чи­та­ти да­лi, тяж­ко пра­цю­ючи над кож­ним сло­вом, що аж пiт йо­го прой­мав. Та був ра­дий з тiєї пра­цi, пев­ний, що во­на дасть йо­му ко­лись те, чо­го вiн шу­кає: бiльше ро­зу­му, кра­ще жит­тя. Вi­рив, що аби по­ду­жав роз­би­ра­ти кни­ги, то вже з їх вiн ви­чи­тає все, що йо­му тре­ба: i як по за­ко­ну бо­ро­ни­ти­ся вiд ли­хо­го на­пас­ни­ка, i чи ма­ють пра­во бра­ти в йо­го зем­лю вiд­нi­ма­ти, i вiд­кi­ля цей свiт узяв­ся, i що Хрис­тос лю­дям ка­зав, i все-все. Кни­га зда­ва­лась йо­му чимсь ве­ли­ким i ве­ли­ко­по­важ­ним дже­ре­лом усiєї, яка тiльки мо­же бу­ти на свi­тi, на­уки, пре­муд­рос­тi й прав­ди…

Враз вiн по­чув, що нi­би щось сту­пає в йо­го пiд вiк­ном. Прис­лу­хав­ся,нi­чо­го не чуть. Вiн зно­ву схи­лив­ся до кни­ги, але ще й сло­ва не про­чи­тав, по­чув, що сi­неш­нi две­рi сти­ха вiд­чи­ни­ли­ся.

"Чи не Зiнько йде? - по­ду­мав Грицько.- Дак нi,- вiн ка­зав, що сьогод­нi йо­му не мож­на".

Тихо вiд­чи­ни­ли­ся две­рi в ха­ту, i на по­ро­зi став Па­нас, i Грицько до­га­дав­ся, що дру­гий, за ним, у тем­ря­вi був Iван. Грицько­вi ста­ло мо­то­рош­но. Нi сло­ва не ка­жу­чи, во­ни ки­ну­ли­ся обид­ва, вхо­пи­ли йо­го й по­ча­ли кру­ти­ти йо­му ру­ки на­зад.

- Панасе!.. Iва­не!.. Бра­ти­ки, що це ви ро­би­те?

Вiн сил­ку­вав­ся пру­ча­ти­ся, але нi­чо­го не мiг зро­би­ти про­ти двох та­ких здо­ро­вих. Мовч­ки й швид­ко во­ни ви­тяг­ли йо­го з-за сто­лу, скру­ти­ли на­зад ру­ки й зв'яза­ли вiрьовкою. То­дi по­ло­жи­ли йо­го на спи­ну до­до­лу.

- Слухай,- про­мо­вив Па­нас, дiс­та­ючи з-пiд сви­ти со­ки­ру,- тiльки пис­неш, тiльки крик­неш, так то­бi цiєю со­ки­рою й роз­ва­лю го­ло­ву. Ро­зу­мiєш? Мов­чи ж!

Грицько мов­чав, збен­те­же­ний, зля­ка­ний, тiльки ди­вив­ся на них ши­ро­ко розп­лю­ще­ни­ми очи­ма.

- Затуляй вiк­на! - зве­лiв Па­нас Iва­но­вi. Один ухо­пив Грицько­ву сви­ту, дру­гий - чу­мар­ку й ряд­но, i по­за­ту­ля­ли три не­ве­лич­кi вi­кон­ця. То­дi по­сi­да­ли на ла­вi, а Грицько зв'яза­ний ле­жав до­лi се­ред ха­ти.

- Слухай же ти,- озвав­ся до йо­го Па­нас,- чо­го ми до те­бе прий­шли! Одс­ту­пись од зем­лi!

- Не вiдс­туп­люсь, одка­зав Грицько.

- Дослухай спер­шу! Вiдс­ту­пись од зем­лi, зап­ри­сяг­нись, що не зай­ма­ти­меш бiльше її, i не по­зи­ва­ти­меш нас, i нi­ко­му не ска­жеш про те, що ми в те­бе бу­ли! Зап­ри­сяг­нись пе­ред iко­ною i свя­тою зем­лею. Iва­не, знi­ми iко­ну.

Iван по­лiз до бож­ни­ка i зняв. Па­нас узяв iко­ну в йо­го i пi­дiй­шов до Грицька.

- Ось iко­на, при­ся­гай­сь.

- Не зап­ри­сяг­нусь.

- Слухай, Грицьку! - за­го­мо­нiв Па­нас - йо­го вже об­нi­ма­ли лю­то­щi. Слу­хай та по­мiр­куй про те, що я за­раз то­бi ка­за­ти­му, доб­ре по­мiр­куй, щоб по­тiм не жал­ку­вав. Ко­ли ти за­раз не зап­ри­сяг­неш­ся,- мор­ду­ва­ти­му те­бе до­ти, аж по­ки ско­риш­ся. По­ду­май про це, да тiльки не дов­го, бо я дов­го не жда­ти­му.

Вiн по­ло­жив iко­ну на стiл, а сам сiв на ла­вi. Iван сто­яв у по­ро­га, пох­ню­пив­шись. Грицько мов­чав, тiльки важ­ко ди­хав. Страш­но блi­де об­лич­чя йо­го зда­ва­ло­ся мерт­вим.

- Ну? - по­пи­тав на­реш­тi Па­нас.

- Не зап­ри­сяг­нусь…- хрип­ко лед­ве ви­мо­вив Грицько.

- Дак бре­шеш же! Зап­ри­сяг­неш­ся!..- скрик­нув Па­нас, зiр­вав­ся з мiс­ця й ки­нув­ся до Грицька. Ухо­пив­ши за на­ли­гач, що їм зв'яза­но бу­ло то­му ру­ки, вiн звiв йо­го на но­ги i то­дi вiд­ра­зу штовх­нув, ки­нув до­до­лу. Без­щас­ний упав, але за­раз же Па­на­со­вi ру­ки зно­ву зве­ли йо­го та й зно­ву ки­ну­ли. Важ­ко вда­рив­шись об до­лiв­ку, Грицько зас­тог­нав.

- Квокчеш! - лю­ту­ючи, га­рик­нув Па­нас i все пiд­во­див i ки­дав йо­го, пiд­во­див i ки­дав.

- Брате! - прох­ри­пiв не­щас­ний.- Бра­те! Па­нас при­пи­нивсь:

- Ну?

- Змилосердься!..

- Заприсягнешся?

- У ме­не дi­ти ма­лi…

- Заприсягнешся?

- Брате! Є ж бог на свi­тi!.. Вiн же все ба­чить!.. Вiн по­ка­рає… Бра­те, зми­ло­сердься! - На гу­бах у йо­го за­чор­нi­ла кров.

- Заприсягнешся?

- Нi.

- Дак на ж то­бi!..

Панас iз­но­ву вхо­пив йо­го за на­ли­гач i з усiєї си­ли штовх­нув iще раз. Трицько впав го­ло­вою прос­то на