Під тихими вербами - Борис Грінченко

Як­би вiн iще сам був, то не так би шко­див, а то го­ре, що в їх гурт, i гля­ди, що. Цей гурт де­да­лi бiльша­ти­ме, на­би­ра­ти­меться си­ли. I, мо­же, ко­лись так iз­ро­биться, що й їм, Ряб­чен­ко­вi з то­ва­рист­вом, увiр­веться бас у гро­ма­дi. Не мож­на цього по­пус­ти­ти, нi­як не мож­на - тре­ба щось ро­би­ти.

Та що са­ме? Уже й ба­га­то вiн про це ро­зу­му­вав… та та­ки щод­ня ду­має!.. Ду­має, та нi­чо­го не ви­га­дає. Вiн ото при­ро­зу­мiв да­ти до­нос на Зiнька, що вiн i та­кий, i ся­кий. I лов­ко бу­ло б, дак ко­ли ж на­чальник, за­мiс­то щоб прос­то по­ня­ти то­му вi­ри, та за­хо­див­ся ще гро­ма­ду пи­та­ти. Ну, все й ляс­ну­ло!

Пiсля то­го був стар­ши­на в на­чальни­ка, дак що ж? "Я,- ка­же,- знаю, що ти справ­ний у ме­не стар­ши­на, а при­го­вор та­ки не по хвор­мi. Ко­ли б нiх­то не жа­лiв­ся, то я б i не знав, ко­го ти там по­на­пи­су­вав, так би во­но й пiш­ло, а як по­жа­лi­ли­ся, то не мо­жу ж я тiєї жа­ло­би за­таїти, бо во­ни ще й да­лi жа­лi­ти­муться". Стар­ши­на по­чав йо­му i те й се, що це жа­ло­ба - "пус­тяк уни­ма­нiя, бо то пи­сав та­кий ябед­ний i нес­то­ющий чо­ло­вiк ро­зу­рат­ний",- так що ж ти з ним зро­биш, ко­ли вiн ка­же, що гро­ма­да про йо­го, про Зiнька, не так оз­ва­ла­ся i нi­ко­то­ро­го до­ка­за­тельства не­ма? Ну, стар­ши­на та­ки до­га­дав­ся, що йо­му ска­за­ти. "Пож­дiть,- ка­же,- ва­ше ви­со­коб­ла­го­ро­дiє, ще тро­хи: ми вам до­ка­за­тельства про йо­го най­де­мо та­кi, що пер­вий сорт". - "А не бре­шеш?" - "Бу­ду ста­раться з усiєї си­ли, ва­ше ви­со­коб­ла­го­ро­дiє".- "Ну, гля­ди ж: iще тро­хи пi­дож­ду, а там уже як знаєш!"

Добре ска­зав стар­ши­на, та та­ки ж тре­ба й справ­дi тiї до­ка­за­тельства ви­шу­ка­ти. Що б же йо­го ви­мiз­ку­ва­ти? Як­би так, що про­ти на­чальства щось ро­бив або ка­зав! Дак свiд­кiв же тре­ба бу­де… а во­ни бач якi: всi га­ла­су­ва­ли, а як тре­ба, то й по­хо­ва­ли­ся в гро­ма­дi!..

Ех, як­би їх про­мiж се­бе пос­ва­ри­ти, то б най­кра­ще бу­ло! То­дi б їх гурт роз­бив­ся i роз­лiз­ли­ся б во­ни, як ру­дi ми­шi. То­дi про­па­ла їх си­ла, бо во­ни по­ти страш­нi, по­ки в гур­тi, а кож­но­го по­один­цi з'їсти лег­ко - ого-го! По­рiз­ни­ти їх, ка­торж­них!.. Та чим? Яко­го спо­со­бу доб­ра­ти?

Iшов Ряб­чен­ко вже ву­ли­цею i про­хо­див проз ха­ту своєї ро­дич­ки, ба­би Мок­ри­ни-зна­хар­ки. Са­ме як вiн її про­ми­нав, iз ха­ти вий­шла мо­ло­дич­ка, а за нею, вип­ро­вод­жа­ючи її, ба­ба Мок­ри­на. До­ве­ла її до во­рiт, поп­ро­ща­ли­ся, ба­ба вер­ну­ла­ся зно­ву у ха­ту, а Гаїнка,- бо це во­на бу­ла,- пiш­ла ву­ли­цею.

"Чого це во­на до ба­би Мок­ри­ни хо­дить? - ду­мав Ряб­чен­ко.- Пев­не, якесь во­ро­жiн­ня або­що. Ой, хит­ра ця ба­ба Мок­ри­на!.. Так умiє ви­ду­ри­ти гро­ши­ки! Та за що во­на в цiєї ви­ду­рює? Що во­на їй бре­ше?"

Рябченко ду­мав про це так со­бi - от-бо ду­ма­ло­ся. Вiд­ра­зу спи­нив­ся. Якась надз­ви­чай­на дум­ка стрельну­ла йо­му до го­ло­ви. Та нев­же? А що, як­би справ­дi? От би шту­ка бу­ла! То­дi Зiнько пев­не пос­ва­рив­ся б iз Грицьком. Оце вже бу­ла б у їх у гур­тi од­на свар­ка, то ще й не ма­ленька. А там i дру­гу мож­на б при­ту­ли­ти… хоч би i та­ку ж са­му… Нi, про це тре­ба по­мiр­ку­ва­ти, гар­ненько по­мiр­ку­ва­ти!..

Вiн пi­шов ве­се­лий, ус­мi­ха­ючись, а днiв че­рез кiлька вве­че­рi пiз­но зас­ту­кав у вi­кон­це до ба­би Мок­ри­ни.

- А вiд­чи­нiть, ба­бо!

Баба вже ла­го­ди­лась ля­га­ти, та, за­чув­ши Ях­ре­мiв го­лос, за­раз пус­ти­ла.

- Здоровi бу­ли, ба­бо!

- Здоров, син­ку, здо­ров! Сi­дай у ме­не!

- Як ся маєте, ба­бо?

- От, як там! Ста­ро­му - аби день до ве­чо­ра: од­нак ско­ро вми­ра­ти.

- Ну, ви, ба­бо, ще та­кi, що хоч i за­мiж!

Баба зас­мi­яла­ся ве­ли­ким ро­том, пов­ним де­бе­лих жов­тих зу­бiв. Во­на хоч i ста­ра бу­ла, та ще кре­мез­на i нi­ко­ли не вжи­ва­ла нi­яких тих лi­кiв, що са­ма на­дi­ля­ла їми лю­дей.

- А я до вас, ба­бо, за дi­лом.

- Скажеш, син­ку.

- Хочете за­ро­би­ти кар­бо­ван­ця?

- От, чо­му б не хо­тi­ти?

- Да я вас пи­та­ти­му, а ви ме­нi ка­жiть. Як­що прий­деться до дi­ла, дак то­дi я вам i ска­жу, як за­ро­би­ти.

- Питай, син­ку; що мож­на, дак i ска­жу, а чо­го бог не ве­лить, дак ви­ба­чай. Бо в ме­не так бу­ває, що що мож­на, а що то й грiх ка­за­ти.

- Знаю, знаю, ба­бо… Та це не грiх… Ану: чо­го хо­дить до вас Гаїнка Зiнько­ва?

Баба гля­ну­ла на Ряб­чен­ка ней­мо­вiр­ним пог­ля­дом.

- А то­бi чо­го до Зiнько­вої Гаїнки? - спи­та­ла­ся.

- От! Я ка­зав, що я пи­та­ти­му, а ви вiд­ка­зуй­те, а те­пер ви са­мi пи­таєтесь! Ме­нi до Зiнько­вої Гаїнки нi­чо­го не тре­ба, а тiльки кор­тить зна­ти, чо­го во­на хо­дить. Чи не то­го, щоб до се­бе Зiнька при­вер­ну­ти? Ба­ба зас­мi­яла­ся:

- Нi, не то­го, їй цього не тре­ба. Ко­ли за цим хто й хо­дить, дак не во­на.

- Дак це до вас Ївга за цим хо­дить?

- Ти вже й знаєш! - гост­ро гля­ну­ла на нього ба­ба.

- Я ба­га­то де­чо­го знаю… Дак хо­дить?

- Була.

- Хiба Зiнько до неї не при­вер­тається?

- Каже, що нi.

- Хм… А я ду­мав, що во­ни вже теє… Ну, та дар­ма! А чи знаєте ви, ба­бо, що во­ни зi­хо­дяться на лу­цi, у вер­бах над кри­нич­кою?

- Нi, не знаю.

- Дак я вам це ка­жу.

- А на­що ме­нi йо­го зна­ти?

- А ко­ли до вас Гаїнка прий­де зно­ву?

- Завтра вве­че­рi я їй зве­лi­ла прий­ти.

- Дак ви їй роз­ка­же­те про те, що у вер­бах над кри­нич­кою… Про те, що до вас Ївга при­хо­ди­ла, ви нi їй, i нi­ко­му нi­чо­го не ка­жiть, а про вер­би доб­ре роз­ка­жiть - так, щоб во­на по­ба­чи­ла, що Зiнько зов­сiм при­лип до Ївги.

- Ну?

- Ну, то й ма­ти­ме­те за це кар­бо­ван­ця.

- А то­бi на­що це?

- От, ба­бо: ви та­кi ста­рi, а ще пос­та­рi­ти хо­че­те! Так ме­нi тре­ба! За це ма­ти­ме­те кар­бо­ван­ця - йо­го вам тре­ба.

- Гаразд, син­ку.

- Ну, а не чу­ли про Гаїнку: во­на са­ма нi до ко­го не на­хи­ляє? До Ва­сю­ти там чи ще до ко­го?

- Нi, не чу­ла… Що не чу­ла, то не чу­ла,- не бу­ду й грi­ши­ти, нi!..

Баба аж го­ло­вою зак­ру­ти­ла, так не хо­тi­ла грi­ши­ти.

- Ну, дак по­чуй­те те­пер, що Ва­сю­та до Гаїнки лип­не, а во­на до йо­го. Як би так iз­ро­би­ти, щоб про це Зiнько до­вi­дав­ся? Га, ба­бо?

Вiн при­щу­лив од­но око та й пог­ля­дав на ба­бу, хит­ро всмi­ха­ючись.

- Та во­но… не знаю, чи не грiх тiльки во­но бу­де…- ва­га­ла­ся пра­вед­на ба­ба Мок­ри­на.

- Нi, ба­бо, який же там грiх? Це ж