Під тихими вербами - Борис Грінченко

- Та во­но… та тiльки…

- Усе грiх? Та я вам дам аще й дру­го­го кар­бо­ван­ця, то ви за йо­го свi­чок до церк­ви ку­пи­те, то й од­мо­ли­те грiх.

- Хiба що так! - зго­ди­ла­ва­ся ба­ба Мок­ри­на.

- От i доб­ре! Тiльки це так тре­ба зро­би­ти, ба­бо, щоб Зiнько i Гаїнка не вiд од­нiєї лю­ди­ни про це чу­ли, а щоб скрiзь про це лю­ди го­мо­нi­ли… щоб пус­ти­ти лу­ну по всьому се­лу…

- Знаю вже, знаю!

- От як та лу­на й до ме­не до­ко­титься, то за­раз вам i при­не­су два кар­бо­ван­цi.

- А не оду­риш??

- Нi.

- Забожись!

- Побий ме­не хрест!

- Коли доб­ре зроб­лю, так ку­пиш над­ви­ще вiд пла­ти ще й чор­ний пла­ток у яр­мар­ку на Пок­ро­ву?

- Схотiлося плат­ка. От таки пi­дуть ба­ба за­мiж! Та вже не­ма що ро­би­ти - куп­лю.

- А ко­ли ку­пиш, то й ус­ке бу­де, чо­го хо­чеш.

Веселий пi­шов Ряб­чен­ко вiд ба­би Мок­ри­ни. Та, був­ши вiн чо­ло­вiк обач­ний, за­зирк­нув ще й до За­хар­ка. Той здо­ро­во зне­ма­гав на пох­мiл­ля, не мiг i го­ло­ви звес­ти го­ро­па­ха. Був сам у ха­тi.

- А хо­чеш, За­хар­ку, пох­ме­ли­ти­ся?

- Ой!..

Рябченко дав йо­му зло­та. Той так був i мет­нув­ся з ха­ти.

- Стривай, не бi­жи! Спер­шу пос­лу­хай, що я ска­жу!

Наказав йо­му те, що й ба­бi Мок­ри­нi, i по­мi­нив­ся, ко­ли доб­ре спра­виться, ще на пiвк­вар­ти да­ти. Цей був де­шев­ший за ба­бу.

Усмiхаючись, iшов Ряб­чен­кко до­до­му й ду­мав со­бi: "Ну-ну, по­ба­чи­мо, лю­бе­сенькi, як то ви те­пер лад­на­ти­ме­те".

Другого дня вве­че­рi Гаїнка при­бiг­ла зно­ву до ба­би Мок­ри­ни: ма­ла їй ба­ба зва­ри­ти зiл­ля, дак прий­шла заб­ра­ти.

- На ж то­бi, доч­ко, ка­за­за­ла ба­ба,- оце зiл­ля та пий йо­го щод­ня по пiв­ча­рочкв­ки нат­ще­сер­це вран­цi, то во­но й по­со­бить. По­со­бить не­ми­ну­че, аби те­бе чо­ло­вiк лю­бив.

- О, вiн ме­не лю­бить, ба­бу­сенько! Так лю­бить!

- I доб­ре, доч­ко, ко­ли лю­бить,- ка­за­ла ба­ба, за­вiр­чу­ючи в па­пi­рець якесь зiл­ля i не див­ля­чись на Гаїнку.- I доб­ре, ко­ли лю­бить! Я са­ма так ду­маю, що все те брех­нi, що по се­лу про йо­го пле­щуть.

- По се­лу пле­щуть? - спи­та­ла, ди­ву­ючи­ся, Гаїнка.- А що ж там про йо­го по се­лу пле­щуть?

- А хi­ба ти й не чу­ла?

- Нiчогiсiнько!

- Так, так, доч­ко… Це прав­да, що ко­му тре­ба най­пер­шо­му зна­ти, дак той зви­чай­но ос­тан­нiй до­вi­дається… Ох, бi­до­лаш­на ти моя пта­шеч­ко!

Баба вже за­гор­ну­ла свiй вер­чи­чок, сi­ла на ла­ву i, пiд­пер­ши го­ло­ву ру­кою, сум­но по­ки­ва­ла над бi­до­лаш­ною Гаїнчи­ною до­лею.

- Та ну-бо, ка­жiть уже, ба­бо, що там та­ке! - аж скрик­ну­ла Гаїнка.

- Ох, не пос­пi­шай­сь, моя ди­ти­но, не пос­пi­шай­сь! - ка­за­ла ба­ба з ме­дом та з ма­ком со­ло­деньким го­ло­соч­ком,- бо, мо­же, про та­ке до­вi­даєшся, що й зна­ти йо­го не схо­тi­ла б, хай би во­но со­бi йшло на оче­ре­та та на бо­ло­та! Хай би во­но ка­ме­нем на дно в гли­бо­ку во­ду сi­ло!..

- Бабо!..- бла­га­ла Гаїнка, при­тис­нув­ши ру­че­ня­та до гру­дей.

- Та не знаю вже, як i ка­за­ти… Тро­хи во­но й нi­яко­во… Ну, та вже я те­бе, доч­ко, так люб­лю, що ти та­ка до ста­рих лю­дей увiч­ли­ва та при­ят­на, вiд те­бе не вта­юся… Хi­ба ж ти не чу­ла, моя бi­до­ла­шеч­ко, моя гор­лич­ко си­ве­сенька, хi­ба ж то­бi нiх­то не ка­зав, моє сер­де­нят­ко, що твiй чо­ло­вiк та до Ївги хо­дить?

- До Ївги?! Що це ви, ба­бо? Та то вiн до Грицька хо­дить - чи­та­ють во­ни там та роз­мов­ля­ють.

- Так, так, доч­ко: i чи­та­ють во­ни, i роз­мов­ля­ють, i го­во­рить вiн, що до Грицька, а там Ївга йо­му так на шию й вис­не.

- Неправда ж бо! Неп­рав­да!.. Все це брех­ня!.. Я знаю, вiн не лю­бить Ївги! Вiн сам ме­нi ка­зав це!

Гаїнка го­во­ри­ла це гнiв­но, дра­ту­ючись. Ба­ба i со­бi ви­га­да­ла об­ра­зи­ти­ся:

- Оце так, доч­ко!.. Спа­си­бi то­бi!.. Ме­нi, ста­рiй, та брех­ню зав­да­ла! Шос­тий де­ся­ток до­жи­ваю, зро­ду ме­нi й ста­рi лю­ди та­ко­го не ка­за­ли, а тут до­ве­ло­ся вiд ди­ти­ни по­чу­ти! Я їй як доб­рiй, лю­бив­ши її, а во­на!..

Гаїнцi ста­ло со­ром, що во­на так на ста­ру крик­ну­ла. Чер­во­нi­ючи, про­мо­ви­ла:

- Нi-бо, ба­бу­сю… Я ж не ка­жу то­го… То ж я не про вас, я про лю­дей… що то лю­ди брех­нi по­ви­га­ду­ва­ли…

- А як­би це брех­нi бу­ли, то я б то­бi цього й не ка­за­ла,- нав­ча­ла ба­ба Мок­ри­на до­кiр­ли­вим та по­важ­ним го­ло­сом.- Ба­ба Мок­ри­на знає, що брех­ня, а що - нi. Вiд ба­би Мок­ри­ни нi з чим не схо­ваєшся; во­на, й не ба­чив­ши, все знає. I з цим твiй Зiнько не схо­вав­ся. Вiн то­бi ка­же, що не лю­бить Ївги, ото ж на те й ка­же, щоб луч­че те­бе ду­ри­ти, щоб ти й не по­ду­ма­ла… А ти йо­му вi­ри не йми, ти пильнуй са­ма: як на йо­го Ївга пог­ля­дає, а вiн на Ївгу… Та й при­див­ляй­ся, чи вiн та­кий до те­бе й до­сi, як був, чи нi… От що!.. То­дi й по­ба­чиш, чи ба­ба Мок­ри­на прав­ду ка­за­ла, чи нi…

- Ох, ба­бу­сенько! Та не мо­жу ж я то­му вi­ри по­ня­ти!..

Бiдолашна не ска­за­ла, а якось аж зас­тог­на­ла. А ба­ба пра­ви­ла своє:

- От ти ка­жеш, що во­ни до Грицька чи­та­ти та роз­мов­ля­ти зби­ра­ються. А во­но Зiнько з Ївгою на лу­цi, у вер­бах бi­ля кри­ни­цi, зi­хо­дяться… Там їх лю­ди ба­чи­ли, як во­ни вiд­тi­ля по­роз­бi­га­ли­ся…

IV. ЗРАДНИК ТА ЗРАДНИЦЯ

Як неп­ри­том­на ви­хо­ди­ла Гаїнка вiд зна­хар­ки. Все в неї в ду­шi, в го­ло­вi пу­та­ло­ся. Во­на не вi­ри­ла, не мог­ла то­му вi­ри йня­ти, бо во­на йо­му, Зiнько­вi, йня­ла вi­ру без мi­ри, без краю… I сам би її зра­див? I вiн би го­во­рив лас­ка­вi сло­ва, а сам би не­на­ви­дiв i до iн­шої дум­кою ли­нув? I вiн би за­зи­рав їй у вi­чi, а йо­му б зо­рi­ли iн­шi, чу­жi очi? I вiн би об­нi­мав її, i вiн би цi­лу­вав її, а сам би про iн­шу, про iн­шу ду­мав?.. Ой, нi, нi, нi! Цього не мо­же бу­ти!.. Бо… бо… не мо­же!.. Бо як так, то як же йо­го й жи­ти?.. Нi! нi!.. Во­на то­му не йме вi­ри, то все брех­ня, гид­ка брех­ня!..

Не йме вi­ри…

А чо­го ж не­ма їй спо­кою? Чо­го цi дум­ки не по­ки­да­ють її, пе­чуть?

I так по­ду­ма­ти: ба­ба Мок­ри­на не бре­ху­ха, та й з якої ж би ре­чi во­на ста­ла їй, Гаїнцi, бре­ха­ти? На­що їй це? До чо­го їй во­но? Не з пальця ж i во­на вис­са­ла те, що ка­за­ла! Щось