Під тихими вербами - Борис Грінченко

- Таке те­пер на ме­не зло, що й го­дi! - роз­ка­зу­вав Грицько.

- Лютий рiд i не­ми­ло­серд­ний,- про­мо­вив Кар­по.

- Це та­кi, що зу­ба­ми на свi­тi жи­вуть,- до­то­чив Ва­сю­та.

- Що лю­тi, то так, про­мо­вив Зiнько,- а то та­ки ще й те тре­ба ска­за­ти: ду­же су­туж­но вже на зем­лю ста­ло. От лю­ди й сва­ряться за ко­жен клап­тик.

- Так су­туж­но, так су­туж­но, що ой-ой-ой, та й го­дi! I на­що тi й лю­ди пло­дяться? Уже б, здається, й го­дi! - ви­га­ду­вав Ва­сю­та.- А то, ма­буть, ско­ро ла­ни бу­дуть та­кi ку­ценькi, як за­ячий хвiст. Да­вай­те кра­ще чи­та­ти або­що, а то вже й на ме­не су­му наг­на­ли.

- Та нi, вже пiз­но, вiд­мо­вив Кар­по.

- Справдi-таки пiз­ненько,- зго­дивсь i Зiнько.- Не­хай уже в чет­вер - свя­то… Тiльки знаєте що, брат­ця? Тре­ба так, щоб не са­мi ми схо­ди­ли­ся чи­та­ти, а й жiн­ки на­шi. А то як у ме­не чи­та­ють, то моя жiн­ка слу­ха, а, ска­же­мо, Кар­по­вої Кат­рi вже й не­ма. А як у Кар­па чи­таємо, то моєї не­ма.

-  Ну, моя та­ка, що не пi­де!..- мах­нув ру­кою Грицько.

Зiнько зга­дав, що йо­му тра­пи­ло­ся з Ївгою сьогод­нi, i по­ду­мав со­бi, що й доб­ре, ко­ли не пi­де.

- Вони то­го й чи­тан­ня не ду­же роз­бе­руть, а ще ми раз у раз про гро­мадськi спра­ви про­мiж се­бе го­во­ри­мо,- не є то їх дi­ло! Жi­но­ча рiч ко­ло при­пiч­ка,- ка­зав Кар­по.

Вiн хоч мав жiн­ку ду­же гар­ну лю­ди­ну, та якось iз­гор­да на жi­но­ту ди­вив­ся i ка­зав, що в письмi свя­то­му на­пи­са­но, що з жi­нок уся­ке ли­хо встає, та ще й по­чи­нав про­ка­зу­ва­ти: "Ре­ку гор­чай­шу па­че смер­ти же­ну, бла­гiй пред ли­цем бо­жим iзи­меться от нея, а сог­рi­шая ят бу­дет от нея".

- Нехай i те слу­ха­ють! - вiд­ка­зав йо­му Зiнько.- Тре­ба й їм щось тя­ми­ти про гро­мадськi спра­ви.

- Та… не­хай!.. Бу­деш хо­ди­ти? - спи­тав Кар­по свою жiн­ку.

- А чо­му ж? Бу­ду, вiд­ка­за­ла та, по­чер­во­нiв­ши.

- Про ме­не!..

Вернувшися Зiнько то­го ве­чо­ра до­до­му, дов­го роз­ка­зу­вав Гаїнцi, що ро­би­ло­ся й ка­за­ло­ся на схо­ди­нах у Грицька. А Гаїнка роз­ка­за­ла йо­му свою но­ви­ну,- не про ба­бу Мот­ри­ну, нi,- про це во­на анi зга­да­ла. Ка­за­ла тiльки, що бу­ла в ма­те­рi i там при їй ста­ла­ся спiр­ка в дi­да До­ро­ша з си­ном, з Гаїнчи­ним батьком. Дiд на­вi­дав­ся до­до­му з па­сi­ки i са­ме на­го­див­ся на той час, як прий­шла зно­ву Мар­чи­ха, вже не са­ма, а з си­ном-па­руб­ком. По­ча­ла про­ха­ти, щоб Ос­тап вер­нув їй ту зем­лю, що заб­рав за по­зич­ки; ка­за­ли, що вип­ла­чу­ва­ти­муть йо­му гро­шi по­ма­лу, част­ка­ми. Ос­тап од­ка­зу­вав, що не вер­не, бо по­ви­нен був по­кiй­ний Мар­ко в строк зап­ла­ти­ти всi гро­шi, а ко­ли б не зап­ла­тив, то му­сить за те Мар­ко­ва зем­ля йо­му, Ос­та­по­вi, бу­ти,так у роз­пис­цi на­пи­са­но. Мар­ко не зап­ла­тив, то зем­ля те­пер йо­го, Ос­та­по­ва. Шко­да вже й го­во­ри­ти про це!

- А во­ни, бiд­нi, пла­чуть - сльози, як го­рох,- та аж у но­ги батько­вi па­да­ють, та про­сять, роз­ка­зу­ва­ла Гаїнка.- А батько тiльки вiд­вер­та­ються. А дi­дусь слу­ха­ли-слу­ха­ли, та як по­бi­жать у свою ха­ту, та за­раз i на­зад. "Не про­сiть йо­го! - крик­ну­ли.- На­те вам гро­шi, вiд­дай­те йо­му, а вiн не­хай вам вер­не роз­пис­ку!" Та й ки­ну­ли Мар­чи­сi в ру­ки гро­шi. Батько по­чер­во­нi­ли та: "Не мi­шай­тесь, та­ту,- це не ва­ше дi­ло!" То­дi дi­дусь блi­дi-блi­дi зро­би­ли­ся, як стi­на, та як зак­ри­чать: "Оддай, я то­бi ка­жу, од­дай! Бо я то­бi!.." Та й не до­ка­за­ли, тiльки так i зат­ру­си­ли­ся… Дак батько вий­ня­ли роз­пис­ку та й од­да­ли, а гро­шi заб­ра­ли… Мар­чи­ха з си­ном, пла­чу­чи, дя­ку­ють дi­ду­се­вi, хо­тi­ли ру­ку їм по­цi­лу­ва­ти, а дi­дусь тiльки мах­ну­ли: "Iдiть, лю­ди доб­рi, по­дя­куй­те бо­го­вi та об­ми­най­те цей двiр де­ся­тою ву­ли­цею, бо тут жи­вуть не лю­ди, а де­ри­лю­ди!.." Та й ви­бiг­ли з ха­ти, а за їми й Мар­чи­ха з си­ном… То­дi батько як за­хо­ди­ли­ся ла­яти дi­ду­ся!.. Гос­по­ди! I як то тяж­ко слу­ха­ти!.. Я мер­щiй утек­ла…

III. ВОРОЖI ЗАХОДИ

Яхрем Се­ме­но­вич Ряб­чен­ко, вер­та­ючи­ся в не­дi­лю з Чор­но­ву­са, iшов со­бi по­ма­лу лу­кою. Ди­вив­ся на сiльськi сад­ки й го­ро­ди, що збi­га­ли вiд хат униз до лу­ки, ди­вив­ся на ту ку­пу верб, що по­рос­ла над кри­нич­кою. I враз по­ба­чив, що з тих верб хтось швид­ко вий­шов. У Ряб­чен­ка бу­ли доб­рi очi: при­ди­вив­ши­ся, пiз­нав iз­да­ле­ка, що то Зiнько. Не зди­ву­вав­ся, бо там бу­ла стеж­ка i всi лю­ди з Си­ва­ше­во­го кут­ка час­то ту­дою хо­ди­ли, бо бу­ло ближ­че, нiж ву­ли­цею. Iшов да­лi, про своє мiз­ку­ючи, i знов, зго­дом уже, узд­рiв, що з тих же верб, тiльки вже з дру­го­го бо­ку, ви­хо­пи­лась мо­ло­ди­ця, пе­рест­риб­ну­ла че­рез тин на Дем­чен­кiв го­род та й по­да­лась уго­ру. Був те­пер уже ближ­че до верб i вiд­ра­зу пiз­нав, що то Ївга.

"А що ж то?- по­ду­мав.- Удвох там си­дi­ли, чи як? Уже ж нi­як, як уд­вох, бо я не ба­чив, щоб во­на йшла ту­ди пiс­ля йо­го. Ге-ге! Дак он во­но що! А я й не тудй-то, чо­го це наш пра­вед­ник до Грицька вча­щає, ще й гро­шей йо­му по­зи­чає! Аж во­но Гри­ци­ха!.."

Зрадiв Ряб­чен­ко. Та як же не зра­дi­ти, ко­ли ви­хо­ди­ло, що Зiнько зов­сiм не та­кий пра­вед­ний, як зда­ва­ло­ся, що вiн хо­ча i кри­чить про прав­ду, а сам ро­бить так, як i всi грiш­нi. Бач, де збi­га­ються! Ну, хi­ба ж не нап­рав­лю Ми­кит­ку Тон­ко­но­жен­ка з па­руб­ка­ми!.. Той уже йо­му дасть! Бо вiн сам до Ївги пiд­ла­буз­ню­вав­ся, а те­пер во­на йо­го зра­ди­ла. Стри­вай же ти, бра­ти­ку!..

А ку­ди ж цей бра­тик пi­шов? Пев­не, не до­до­му, бо свiй про­ву­лок про­ми­нув. Ма­буть, та­ки до Грицька. Бач, як муд­ро: з жiн­кою в од­но­му мiс­цi, а з чо­ло­вi­ком у дру­го­му. Ма­буть, там зiб­ра­ли­ся всi та знов якi ка­вер­зи ви­га­ду­ють. От як­би пос­лу­ха­ти їх так, щоб во­ни не зна­ли! Що во­ни там ви­муд­ро­ву­ють? Ну й кля­тий на­род! I чо­го в'язну­ти? Що цей пар­ши­вий Зiнько дак на шов­ко­вих по­душ­ках спав би, ко­ли б до їх прис­тав! Дак нi! Йо­му не то­го, йо­му чо­гось iн­шо­го за­ма­ну­ло­ся! Кун па­нiю з хар­па­ка­ми за­вiв, то­ва­рист­во все бiльшає. Скiльки кло­по­ту з пе­ре­сельською зем­лею на­ро­би­ли, гор­ло­па­ни iдольськi! Ну, тут iще так-сяк за­ра­ди­ли ли­хо­вi… дак що ж? По­жа­лiється ку­ди да­лi (i як це вiн i до­сi не до­га­дав­ся?), то й знов на­чу­вай­ся кло­по­ту. Та хi­ба це са­ме? Скрiзь уїдається! На­ма­гається, щоб двi­чi на рiк во­лость щи­та­ти!