В неділю рано зілля копала - Ольга Кобилянська
Зимою перед роком, - розказував, - переходив вiн тутейшi села, збираючи милостиню, бо цигани, коло котрих тулився звичайно, посварилися мiж собою i погнали його шукати хлiба в свiтi. Але який вже в нього заробiток, вiдколи не годен смиком по струнi водити, ночами пересиджувати, по весiллях грати? I заманило його й оцим селом пiти, де бачив останнiй раз свою доньку: але жалував. Зайшовши в лiс якоюсь стежкою, куди, здавалося йому, дорога ближче, - вiн заблудив. I хоча впрошувався до якоїсь там хатини в лiсi, все-таки не дiстався до тепла i мало що не загинув в снiгу з голоду та холоду. I вже вiдтодi живе зимою в долах. Але вiн вже ослаб цiлком; чує смерть за собою. I здається йому iнодi, що господь держить його лиш тому на ногах, щоб вiн iще прислужився в дечiм свойому внуковi.
- В чiм? - спитав Гриць.
А от се трудно означити старому дiдовi… Але так йому ввижається. Окрiм того, хоче йому на весiллi заграти на скрипцi, хоч і старечими пальцями. Славний музика Андронатi заграє йому ще на весiллi… потiм… нехай би й зараз помер. От що!
Розказуючи отаке, старий дивився з-пiд брiв вигребущим оком на молодого хлопця, як той здорово, мов олень, гнав вгору i, щоб не оставляти старого поза собою, вiд часу до часу присiдав на землю та, ждучи, придивлявся байдуже на тяжкий крок старця i на його самого.
- Тебе, синку, я оце третiй раз бачу, - об'яснив далi старець молодому. - Ти, мабуть, не маєш родичiв?
- Кажуть, "нi", - вiдповiв коротко Гриць, що не любив, як йому згадували, що вiн годованець.
- Але тобi добре? - допитувався цiкаво старець; i немов лиш ждав, щоб слово "добре" перейшло уста молодого.
- Та добре, - чує знов коротку вiдповiдь.
- В багачiв живеш?
- Та нiби в багачiв, їсти, пити маю, одежi гарної також старають, коня найкращого з стада також дарували… - i, не докiнчивши думку, вмовк.
- А чого недостає тобi ще? - питається старець i усмiхається. - Любки?
Гриць махнув рукою.
- Є, - каже, - їх доста, де б не захотiв. А з-помежи тих є вибранi двi.
- А багачки? - розвiдується знов старець, i його очi загорiли захланнiстю.
- Та - нiби багачки. Чорнява, кажуть, багачка, то, може, й не схоче її мати дати за мене; але синьооку, бiляву, мої родичi хочуть, а мене її родичi. I добра вона i непогана; якраз, кажуть, менi пiд пару. Зрештою, бог знає, котра менi суджена. I котра буде, то буде. От… - i махнув при тiм словi зневажливо рукою, - всi вони однаковi.
- Що? - питає старець i розтуляє уста, бо часом не дочуває добре.
- З того всього я пiшов би в свiт! - каже.
- Куди? - аж крикнув старець.
- У свiт.
- У свiт? Як той циган? От-то, i наговорив. Бiдувати, як я?
- Е, нi, - як ви по милостиню; а так собi, щоб бачити свiт. Навкучилося межи горбами. Так, дiду, iнодi мене тягне деiнде в свiт, - говорить майже з тугою Гриць, - що господи боже! Отже, нi.
- Дiвчат шкода? Що? - спитав старий i розсмiявся.
- Може, i шкода тої, з чорними бровами, - вiдказав Гриць просто. - Вона нiколи не навкучується. Все тебе нiби чимось новим годує. Щоправда, дiду - гарна дiвчина.
- А я тобi кажу, сину, все пусте. Гарна чи негарна, бiла чи чорнява - як багачка, то бери! Дуже гарної навiть стережися. Буде за другими спозирати, - приучує старий.
Гриць розсмiявся.
- А я вiд чого буду? - спитав. - Але вона гарна, мов боярська дочка. А бiлява зате люба i догоджує. Що б не захотiв я, вона вже зробила. За тими двома хлопцi голови дають. А я ще не знаю, котру посватаю. Жаль одну покидати, а шкода i другу лишати. Гей, Туркине, Туркине! - кликнув нараз тужно. - Ти в душу запала, а сама, мов чарiвниця… добре заховалася! Гей, дiвчата, злийтеся в одну, i я вас посватаю!
При тих тужливих, а заразом i гарячих словах розсмiявся старець прикро. Йому пригадалася нiби давня якась казка, нещасна любовна пригода його доньки Маври. I Раду свого лютого любила, i мадярського боярина любила, а сама одна осталася… в свiтi десь пропала…
- Одну люби, синку… - перестерiгає поважно. - Одну люби, та щиро.
А далi i сам умовк. Нiби боїться свої слова пояснити, удовiднити [23], щось розказати, що на уста рветься. Мовчить, щоб не вiдiпхнути вiд себе дорогого хлопця, не вiдстрашити чим навiки…
- Мабуть, бiлу посватаю, - обiзвався нараз сам Гриць. - Дарма, що чорнобриву, може, й бiльш люблю. I де вона? Хто її вдержить? Вона… тут i там, тут i там, а хочеш її обняти, до себе пригорнути, вона "не для тебе". Бог знає, як то ще буде. За бiлявою стариня потягає, а чорняву я один лиш знаю. Ми любилися потай, сходимося в лiсi… Туркине, вий-ди! - гукнув тужливо, незважаючи на присутнiсть старого, мов був сам-один на горi. - Вийде, як зазеленiє!.. А от вже i зеленiє, - додав, звертаючись до дiда, якого нiби лише ще в останнiй хвилi спостерiг. - А ти!.. У-х! - кликнув удруге тужливо з усiєї грудi, а вiдтак, трiпнувши капелюхом до землi, кинувся i сам на траву.
Старець долiз до нього i станув, вiдпочиваючи.
- Любитеся потай з чорнобривою? - спитав.
- Сходимося все в лiсi. До хати стара ще не приймає, чигає над нею, як вовчиця, навiть говорити не хоче! Тож ми лiсом криємося.
- Зле, хлопче, - перестерiгає знов старець i тоне в якихось думках. - Зле. Стережись. Свiтом iдуть прокльони, може й тебе хтось з жалю за нею проклясти.
- Але-бо i красна! - пояснює Гриць, не зважаючи на слова старого, i, станувши блискавкою на ноги, суне з чола свавiльно капелюх набiк. - За нею всi хлопцi гонять. Але я, татку, - додає гордо i щиро, неначе вдоволяє щось у собi, пiддаючись його бажанню говорити, - я один буду її мати. Красна, - кажу, - i як дика коза шмигає по лiсi;