В неділю рано зілля копала - Ольга Кобилянська
В його серцi розiгралася туга. Туга широкою струєю, i як вже нiхто iнший про те не знає, то чорний кiнь його один певно знає. Вижидаючи її отут лiсом нетерпливо, вiн iнодi i годину стоїть, спертий на нiм, задумавшись або виспiвуючи тужливу пiсню, або знов надслухуючи шелесту, що заповiдав би її присутнiсть у лiсi, або виграває на сопiлцi. А вкiнцi, знетерпеливившись, сiдає на нього i жене скорим кроком куди-небудь на розраду, а бодай до щебетливої, слухняної синьоокої Настки, котра вiдтак все лагодить. Так i нинi.
Спершися на свого чорногривого друга, вiн дивиться острим оком, мов яструб, на ту бiлу стежку, що простягалася з гори з зеленого густого лiсу хилком проти нього.
"Прийде вона?" - думає.
Не знати.
А он сонечко вже хилиться з полудня чимраз нижче, а її ще нема.
Вже всiх яструбiв, що плавали чистим воздухом, перечислив, темний яр, що ним гнав шумливий потiк, змiрив вздовж i вшир своїм оком, виповнив тужливими думками, а вона й нинi не прийшла.
"В лiс весною прийдеш?" - питав її тодi зимою.
"В лiс весною прийду".
"Як зазеленiє?.."
"Як зазеленiє", - вiдказала, усмiхаючись, i от як додержує слова! Вона не то лиш що не приходить, але i не показувалася ще сього лiта, i вiр дiвчатам! То не так, як його Настка: що забагнеш, вона вже знає, що подумаєш, вона вже скаже. От така та Настка, що вiн її голубить. Вона ж йому щира. Раз по правдi щира. А Туркиня?
Гриць затискає зуби з нетерпливостi i проклинає "чортицю", що пусто-дурно здурила тодi взимi, обiцяючись на весну, а сама от i в гадцi не має явитися.
Пiд час таких невеселих думок здiймає нараз його кiнь високо свою голову, задивився чорними блискучими очима неповорушно в одну сторону лiсу, насторчивши вуха, i мов жде. Майже цiлим туловищем своїм жде…
Широкi, крилатi вiти смерек, десь недалеко них, роздiлюються гнучко i без шелесту, i з-помежи них визирає нараз дiвоча голова, пристроєна двома великими червоними маками, i знов зникає. Кiнь жахається, а Гриць, не помiтивши в задумi, що з його другом зайшло, кидається за ним. Чого злякався, сполохався? Побачив якого ведмедя? Чи, може, серну тонконогу, що хотiла бiлу стежку перейти, сполохалася їх видом i сховалася знов? Вiн успокоїв полохливого коня, i знов настала попередня тишина. Знов нiщо не рухається. Ждуть.
Не рухається справдi нiщо?
Нiщо.
Ба противно: десь щось рухається. Якийсь час стояв кiнь спокiйно, неповорушно, однак тепер починає наново непокоїтися. Вiдчувши десь щось нiби чуже, вiн почав наслiдком своєї великої полохливостi бистрим оком роззиратися, пiднявши голову ще вище, як перше. Та вже не жахається так сильно, як перше. Гриць прив'язав його до якоїсь смереки, а сам iде бiлою стежкою вперед угору. Однак не уйшов дальше, як кiльканадцять крокiв вперед себе, коли саме недалеко нього попри стежку розчиняються, як перше, крила смерек, уступають мiсце дiвочiй пишно заквiтчанiй головi, а далi й цiлiй високiй стрункiй статi Тетяни.
- Туркине, то ти?! - крикнув Гриць врадуваний.
- То я.
То я! То вона!
I самi не знають, як се зложилося, що вже тримає вiн її в своїх обiймах i що їх уста, мов на приказ, самi з себе злучилися.
- Пусти! - домагається вона строго i звiльняється, збентежена, з його рук, що нiби навiки взяли її в полон, iнший рух забули.
- Туркине! - повторює вiн, не тямлячись з радостi. - Я стiльки разiв тут наждався вже на тебе, стiльки натужився за тобою, а ти аж тепер прийшла.
- Аж тепер, - повторює, смiючись, а вiдтак додає: - Тому й пусти, - i освободжується з його рук нетерпливо. - Я не йшла сама, - оправдується вiдтак квапно, - а йшла з одною жiнкою (нiколи не могла перемогти себе про Мавру заговорити)… Цить, - додає потайно, пiвголосом, - вона ходить часом сюди i пiд "Бiлий камiнь", i шукає там якогось зiлля…
- Лиш тут най не йде! - перебиває вiн її i притискає знов до грудей. - Тут нехай не йде, бо зараз кину в яр. Нинi недiля, ти врештi прийшла… дiждався тебе, моя зоре, тож нехай не йде.
Вона дивиться на нього, пiдсуваючи чорнi брови вгору, i, усмiхаючись, питає:
- Ти, кажеш, ждав тут не раз вже на мене?
- Нинi четверту недiлю як жду.
- А я ходила по лiсах, та все заверталася з дороги назад, не могла звернутися до тебе…
Вiн заглядає їй в очi, що нiколи не бачили зла i все дивляться просто та щиро, всьому чудуються, вiрять…
- Зозуле ти! - каже, цiлуючи її, i тулить, голубить її раз по раз до грудей. - Зозуле!
- Не могла, не могла, - впевняє далi, - маму вдолинi я дурила, не сказавши по правдi, чого йду в лiс, тому i сумлiння все здержувало…
- Любити, Туркине?
- Любити, Грицю.
- А он, бач, я можу.
- Любити i дурити?
- Дурити i любити! - вiдповiдає, не надумуючись, i смiється.
- А я все вагаюся…
- Бо не любиш щиро, як я.
- Грицю!!.
- Туркине!..
Вона обняла його за шию i мовчить.
- Туркине… ти любиш щиро?
Мовчанка…
Вiдтак:
- Може, Грицю…
- Зозуле!
Нараз пiдняла голову i знов дивиться просто з щирiстю в його очi.
- Нiколи так не питай, - просить якось з наглим жалем.
- Коли ти завше така чудна до мене, - вiдказує вiн, оправдуючись.
- Нi, Грицю, нi… - впевняє його i тулиться з неописаним довiр'ям i чуттям до нього. - Якби ти знав…
- Що, дiвчино моя?
- Як тяжко дуже, дуже любити, а притiм ту любов перед матiр'ю… - i урвала на хвилинку, а вiдтак докiнчила квапно, - таїти.
- Чому таїти? - питає вiн впрост. - Чи се соромно любити?
- Не пустять ходити в лiс, - додає вона. - Скажуть, щоб ти присилав сватiв, а по лiсах не пустять сходитися. О… моя мати нiколи не пустить.
- Ов-ва! - потiшає вiн її i смiється.
- Так, так, Грицю, - повторює вона поважно, - мама моя не знає жартiв. Проти хлопцiв вона строга - не вiрить їм.
- А проте їх i конем не